Чесність з собою - Винниченко Володимир

— з трудом вимовив він.

— Але ви повинні це знати! Чуєте? Одповідайте: через що? Та швидче, коли робить, то часу на хитання гаяти нема чого. Ну? Згода чи ні?

— Н... ні... — видушив з себе Тарас.

Мирон якийсь мент пильно розглядав його.

— Е, кваша ви! Лічитись вам треба. Значить, ви не продумали до кінця про злодія?

— Чому ви говорите зо мною таким тоном? — похмуро спитав Тарас.

— Яким?

— Таким владним.

— Це моє діло. Я вас питаю: продумали і чи ні? Проте, зайве питання. Лікуватись вам треба спочатку. Ну, добре... Плюньте.

Мирон обірвав і заходив по хаті. Потім зупинився біля столу й довго дивився в вікно. В жовто-зелених очах його пробігали насмішкувато-веселі іскорки.

— Ну, покиньмо це! — раптом повернувся він до Тараса. — Чуєте, Тарасе? Лишіть. Не можете й не треба. Придумаємо щось инше. Ідіть додому, лягайте й лежіть. Це — найкраще в вашому становищу. Тільки гроші Олі занесіть.

Тарас підняв голову й каламутними очима подивився на Мирона.

— Пагано мені... — зтиха, неначе прохаючи вибачення, сказав він. — Коли б не це, я б продумав... Бачите: от, скажемо, собаки... Вони також відчувають каяття, наприклад... Значить, є совість? Правда?

Мирон невдоволено скривився.

— Залиште, кажу! Ідіть додому.

— Ні, почекайте... Так же неможна. Це ж не є рішення питання. А коли собаки... це нехай так, значить, і у їх моральність є? Але, знову таки, яке мені діло до того, що у собаки моральність? Правда? Я сам по собі. Важно те, що у мене нема. У мене. У мене ж ... є. Стійте! Це, значить, так: Кисельські мені помагали... дуже помагали... Так, помагали... Потім я йду і вночи кажу: давай гроші. Ти вкрав у мужиків, ти — злодій, о, я знаю, — постійний, сістематичний, законний, найшкодливіщий. злодій... Е, це я добре знаю.... Так... Але... ти, значить, мені давай. А потім? Знову жити у них? Їсти з ними? Неначе нічого не трапилось? Та хіба це можливо?

Мирон з цікавостю слідкував за ним.

— Гадаєте, що неможливо?

— Ну, а як же?! Як же це можливо?!

— Ну, то й нема чого про це більше балакати. Плюньте, ідіть додому й ні за що не робіть. Боже вас борони, раптом схопитись та зробить. Самі себе потім загризете. Не треба. Ідіть додому, придумаємо щось инше. Неможна.

— Ви так думаєте? — нерішучо, недовірчиво зазирнув йому в лице Тарас.

— Так, я так думаю. До побачення.

І Мирон рішуче випровадив його з помешкання. При цьому сам він одягся й вийшов з ним на вулицю.

Тарас слухняно пішов в тому напрямку, куди йшов Мирон, і машинально зайшов до помешкання Кисельських.

Тихо було по всіх кімнатах. В передпокою висів капелюх старого Кисельського, що Тарас для чогось з приємностю одмітив, хоч зараз же й забув про це.

День пройшов важко для всіх. Спати розішлися рано.

І раптом уночи, годині о третій старий Кисельський збудив Катерину Андрієвну, Катерина Андрієвна — Віру та Дару, Дара — Сергія, Тарас же прокинувся сам від гомону голосів. Тільки Коля спав.

Семен Васильович був дуже блідий, напівзамішано, напів насмішкувато усміхався й не міг стояти на місці, робив кроків зо три вперед і вертався, знову кроків зо три й вертався.

Катерина Андрієвна з жахом слухала його. Всі були вражені.

Семен Васильович розповів от що:

Тільки що він встиг заснути, як раптом був розбуджений якимсь шарудінням і світлом в своїй кімнаті. Швидко підвівшись на ліжкові, він побачив просто над собою дві постаті в машкарах і кашкетах, — він добре памьятає, що в кашкетах, ще в обох дашки блестіли від

свічки. В руках револьвери.

— Браунінги? — для чогось спитала Віра, вся дрібно-нервово тремтючи й кутаючись у велику хустку.

— Вибачте, мадемуазель, в цьому я не дуже добре розбіраюсь, браунінги, чи який чорт! — кинув їй Семен Васильович.

Словом, вони були з револьверами, і револьвери були напрямлені просто на його. Завжди неприємно бачити у себе перед лицем дуло револьверу, коли ж їх два, то подвійно неприємно.

Гості в машкарах не затруднили його довгою розмовою. Один з них пошепки запропонував йому передати їм одну тисячу карбованців, а другу великодушно дозволив лишити у себе, бо їм відомо, що сьогодня мужики принесли йому цілих дві тисячі, які до банку ще не однесено.

В домі було абсолютно тихо. Неначе всі навмисно принишкли. Біля дверей Сергієвої кімнати ледве маячила в темноті ще одна постать. Можливо, що їх було ще з десяток.

Пропозицію було зроблено настільки спокійно та впевнено, що за нею вчувалося непохитне рішення стріляти на випадок одмови. Йому, Семену Васильовичеві, не хотілось доводити своїх гостей до таких надмірних вчинків. Через те він узяв тисячу карбованців і віддав передньому добродію. Той з дуже ввічливим поклоном прийняв, перелічив і тут-же чомусь віддав половину другому. Очевидячки, як що одного піймають, то друга половина все таки уціліє.

Після того вони все так само пошепки порадили Семену Васильовичу не гомоніти, не кричати і, взагалі, для власного ж спокою яко мога швидче забути за цей інцідент. Вони дуже милі та дбайливі люди. І зникли.

Тим часом він оце не вдержався й розповіда зараз же, як тільки вони пішли. Хай не ображаються, це їх не стурбує, подія ж є досить цікава.

І Семен Васильович нервово потирав руки.

Це було так неймовірно, несподівано, так просто та швидко, що всі спочатку думали, чи не жартує Семен Васильович. Але ланцюжок біля дверей був перерізаний, на підлозі лишилися сліди брудних ніг, двері стояли незачинені.

— Це хтось свій! — в підняттю скрикнула Катерина Андрієвна. — Неодмінно свій!

— Чому? — здивувався Сергій. Він був, помітно, пригнічений оповіданням батька. Часто подивлявся на Дару, але вона з великою хусткою на голові, що прикривала їй плечі, не дивилась на його. Була бліда й чудно, хвилююче гарна.

— Чому? — скрикнула Катерина Андрієвна. — Та тому, що хто ж инший міг знати, що отримано від селян дві тисячі? Хто?

— Та хто-хоч.

— Як це "хто-хоч"?

— А, мамо! Та самі ж селяне могли це зробити. Або сказали кому-небудь. Мало кому...

Тарас великими, напруженими очима дивився на всіх, сидючи на канапі якось занадто рівно, непорушно, задеревеніло.

— Ні! — уперто замотала головою Катерина Андрієвна. — Це — свій! Треба занадто добре все знати, щоб прийти в той самий день. Чужий не міг так добре знати розположення кімнат, дверей і... усього. Вони ж просто до Семена Васильовича прийшли. Просто. Без всякого гомону. Не шукали. Я голову даю, що це... Мирон!

— Ах, мамо! — досадливo скрикнула Віра.

Сергій криво посміхнувся. Дара з глибоким здивованням подивилась на Катерину Андрієвну й вся почервоніла чогось.

— Що "мамо"? — обернулась Катерина Андрієвна у бік Віри. — Що? Цього не може бути? Так?

— А один з них, між иншим, постаттю дуже подібний до Мирона, — з посміхом сказав Семен Васильович, не перестаючи ходить.

Тарас раптом схопився, розгублено, злякано подивився й, пробурмотівши щось, з чудним виглядом, побіг до себе. Ніхто не звернув на його особливої уваги й швидко всі розійшлися, якось одразу припинивши розмови про Мирона. Але всі зробилися задумливими.

На другий день про експропріацію стало відомо цілій вулиці, так що Семен Васильович примушений був дати заяву до поліції. Було складено протокола; обдивились двері, перерізаний ланцюжок, невитерті сліди ніг і все записали.

Між иншим, вранці, підчас чаю, коли Семен Васильович ущіпливо висловив гадку, що прийдеться мати діло з поліцією, Дара раптом звернулась до Катерини Андрієвни й недбало сказала:

— Мені здається, мамо, що вам не варто нічого казати за Мирона. Ви напевне нічого не знаєте, а людину, як що не повісять, то в вязниці продержати можуть... Та й для вас це не добре: подумають, що мстимося йому...

І очі її допитливо й напружено слідкували за Катериною Андрієвною. Обведені темною смугою, вони здавались повними якоїсь нічної тайни. Видно, не спала всю останню частину ночі.

Катерина Андрієвна навіть злякалась.

— Ну, звичайно, звичайно! Я тільки так... От ще не ставало, щоб ще й це почали про нас говорити...

— Я це тому, що ви вночі...

— Вночі всі були в підняттю... — глухо сказав Сергій і закашлявся. Він виглядав дуже зле, був весь сірий, велика голова його здавалась ще більшою, а груди плескуваті та зігнуті, як ввігнуте шкло. Жовта борідка безнадійно загиналась донизу.

Тарас нічого не казав і швидко пішов до себе. Там він ліг на неприбране ліжко й дивлячись в стелю, лежав цілий день. Обідать не пішов. Иноді схоплювався, швидко, неначе тікаючи від когось, бігав по хаті й знову лягав.

В усьому помешканню також помічалось заховане піднесення. Силкувались балакати про найзвичайнісенькі речі, умисно-безтурботно сміялись, але у кожного ця умисність помічалась дуже виразно. Тому на вечір всі були вже похмурі, роздратовані й ховалися по своїх кутках.

Було годин шість. Дара засвітила в вітальні свічку й тихо грала щось строге та сумне.

Сергій неначе за якимсь ділом кільки разів нечутно виходив з своєї кімнати, проходив у вітальню, шукав чогось і, покашлюючи, нерішуче дивився на гарну, неначе точену спину Дари. Вона, не повертаючись, скоса дивилась на його та грала далі. Він ішов до себе.

Раптом почувся дзвінок.

Дара підвелась і пішла відчиняти.

Увійшов Мирон.

— Доброго здороовья! — весело протяг він, входячи в передпокій. — Тарас до-о-ма?

— Дома... — тихо відповіла Дара. — Входьте...

— Я на хвили-и-нку...

Дара мовчки повернулась і пішла до кімнати Тараса.

— Тарасе! — постукала в двері.

— Ввійдіть! — глухо почулося. Дара одчинила двері й уривчасто, неначе їй важко було балакати, сказала:

— Там... хоче... вас бачити... Мирон...

— Мирон?! — злякано схопився Тарас.

— Чого ви так? — неначе здивувалась Дара.

— Нічого... Так... Я зараз... Я зараз... Я от тільки... — Ну, та... Позвольте... Він там?

Він укінець змішався. В блідій смузі лихтарів з вулиці видко було його бігаючі, широко розкриті, стурбовані очі.

— Та що з вами?! — раптом розсердилась Дара. — Ідіть, він на вас чекає!

Тарас зараз же хапливо кинувся вперед.

Мирон чекав на порозі вітальні, спокійно поглядаючи навкруги й одною рукою підтягаючи вуса догори.

— Увійдіть у вітальню, — різко кинула йому Дара. — Чого стоїте там?

— Я не на до-о-вго...

— Все одно.

Мирон увійшов. Дара пройшла близько біля його, подивилась неначе мимохідь в лице йому й поправила килим.

Підбіг Тарас.

— Добридень...