Під тихими вербами - Грінченко Борис

Скажи мені, це ти перший побачив убитого?

— Я.

— І ти знаєш, хто його вбив?

Зінько підняв угору брови з дива.

— Ні, не знаю,— відповів.

— Ну, не знаєш, дак не знаєш. Добре! А розкажи, як ти його побачив!

Зінько почав розказувати. Слідчий слухав і дивився, не одводячи од нього очей і мов трохи всміхаючися глузливо. Зінькові ставало якось ніяково від того прикрого погляду й від того незрозумілого усміху. Це його збентежувало, і збентеження відбивалось йому й на обличчі.

"А, бач! — думав собі, радіючи, слідчий.— Уже йму ніяково стає від мого погляду, вже почав плутати. Стривай, голубчику, я тебе ще й не так припечу!"

— Так! — промовив він уголос, як Зінько доказав своє.— А тепер ось що скажи: чи до цієї ночі Грицько Момот знав, що ти ходив до його жінки?

Зінько широко глянув на слідчого. Він спершу здивувався, потім обурився і відказав ізгорда:

— Цьому неправда! Я його жінки не займав і ніколи до неї не ходив.

— Справді? — глузливо запитав слідчий.— А ось зараз 'її приведуть, то ми і в неї розпитаємося, чи що там у вас було, чи не було. А поки я тобі щось вичитаю.

І він почав вичитувати Зінькові коротенькі уривочки з того, що казали свідки:

— Терентій Тонконоженко виказав, що ти з Ївгою Момотовою жив, як чоловік із жінкою... Михайло Сучков... виказав, що про це все село знає... Старшина Григорій Копаниця — те саме... Захарій Забігайко бачив не раз, як ти вночі йшов од її хати... Єфрем Рябченко — що бачив вас і піймав на вчинку на луці в вербах... Уляна Петренкова — що бачила вас у саду... Коли хочеш, я тобі ще прочитаю, та буде й цього. Що ти на це скажеш?

— Що це все падлюшна брехня, та й годі! От що скажу!

— Ге-ге! Який ти палкий! Ну, тепер же слухай, що я тобі скажу!

Слідчий одхилився трохи назад на стілець, утупив свій погляд у Зінькові очі і промовив, мов одбиваючи язиком кожне слово:

— Зіновій Сиваш! Розкажи, за що ти вбив Григорія Момота!

Хоч уже з того, як слідчий з ним поводився, Зінько бачив, що той ніяк не доймає йому віри і не знати, нащо питається не про діло, а про Ївгу, але цього питання він ніяк не сподівався. Воно здалося йому таким чудним та недоладним, що спершу якось навіть не злякало його. Він тільки широко глянув і промовив:

— Як?

— Хіба ти не чуєш? — удаючи гострого голоса, щоб уразити тим "злочинця", казав молоденький слідчий.—Я тебе питаю: за що та як ти вбив Григорія Момота? Сам чи вдвох із його жінкою?

Тільки тепер Зінько цілком зрозумів, яка на його напасть. Його пройняло холодом, та він одмовив поважно :

— Питайте, пане, того, хто це зробив, а не мене.

— А хто ж це зробив?

— Не знаю.

— Так я ж знаю! — скрикнув слідчий, устаючи.— Знаю і кажу тобі: ти!

І щоб уразити більше злочинця, він до голосу грізного ще й показав на його пальцем:

— Ти вбив його, і я тобі розкажу — як. Ти прийшов уночі до його жінки, думав, що буде вона сама, а зустрів його. Ви посварилися, почали битися, і ти вбив. Тоді повісив, щоб подумали, що сам Момот повісився. Це все я дуже добре знаю й без тебе. А тепер мені треба знати тільки оце: чи ти сам його вбивав, чи вдвох із Ївгою Момотовою? Ну, кажи — як? Сам чи з нею? Ну!

Слідчий стояв перед Зіньком, грізно впиваючись у його очима. Зінько трохи тремтячим голосом одказав:

— Ні сам, ні з нею. Нічого цього не було, а коли хто вам і сказав, той брехун, та й годі! Даремне ви, пане, нападаєтесь на мене... Я не винен нічим, шукайте винного деінде.

— Добре! Ми знаємо, де шукати,— промовив глузливо слідчий.— Урядник! Арештувати його і відіслати в город!

Урядник підійшов до Зінька.

— Ваше високоблагородіе! — промовив Зінько.— За що ви з мене знущаєтесь? Хто ж то докаже, що це я зробив таке страшне діло? Ніхто не може, а ви мене до арешту берете. Це ж гріх вам од бога буде, що ви невинного занапащаєте!..

— О, язикатий, язикатий! — сказав слідчий.— Дарма: посидиш трошки в острозі — там язик тобі прикоротшають! А за те, щоб доказати, не журись: докажемо! А поки тих доказів шукатимем, дак ти, братику, посидь! Урядник! Виведи його!

— Люди добрі! — озвався Зінько,— свідчусь богом, що я не винен! Я буду жалобу подавати, що мене так ізганьблено й знехтувано!..

— Ну, ну, йди, не розпатякуй! — потяг його врядник із світлиці за рукав.

Слідчий сів писати постанову про те, щоб арештувати Зінька.

Поки це робилось у волості, Гаїнка вешталась собі по хазяйству і нічого того не знала. Виглядала Зінька й дивувалася, що так довго не вертається. Треба було їй води принести,— вхопила відра й побігла до колодязя. Підходячи до його, бачила купку жінок; вони про щось жваво розмовляли, а забачивши її, зараз притихли. Вона як думала про Зінька, зараз і попитала:

— Чи ви не були біля волості, не бачили там мого чоловіка? Як пішов туди, та й нема.

Жінки глянули на неї якось чудно, потім іззирнулися проміж себе. Гаїнка здивувалася:

—-Що це ви на мене так дивитеся?

— Та вона нічого не знає,— промовила стара баба, а потім загомоніла до Гаїнки:— Так ти нічого й не знаєш, дочко?

— А що ж мені знати? — спиталася Гаїнка, дивуючись та трохи злякавшись.

— Ой, нещаслива ж твоя доля, дочко! Нещаслива твоя доля! — захитала головою і мало не заголосила баба.— Та вже ж везуть твого Зінька, везуть його в город до тюрми!..

— Зінька?.. В город?.. До тюрми?.. Що це ви кажете, бабо?

— Правду, серденько, правду! Уже й коні запрягають, везуть його... бо виявив слідчий, що Зінько Грицька вбив.

— Брехня! Це брехня! — скрикнула Гаїнка.

Відра брязнули додолу, а вона сама полинула вулицею.

Бігла до волості. "Уже коні запрягають, везуть-везуть..."— це тільки було в неї в голові і било в голову, як молотом. "Перейняти!.. Перейняти, щоб не повезли!.. Щоб поспіти!.."

Бігла так, що люди лякались, побачивши її, та вона того не помічала.

Ось видко волость... он рундук... он підвода перед Рундуком... люди... Зінька нема...

Вже добігла до рундука, як його побачила: виводили з волості з ізв'язаними назад руками.

Кинулась до його, припала, обвилась коло його, мов хмелиночка. Дух перебивало, не здужала говорити, аж поки змоглась:

— Що це? Нащо це? Зінечку, за що це?

— Кажуть, що я Грицька вбив... Везуть... в острог...

— Неправда, неправда!.. Ти не вбив Грицька... Ні, я знаю, що не вбив!.. За що ж тебе?.. Так не можна!.. Зв'язали... Ні, не можна. Я розв'яжу!..

І вона почала розв'язувати йому руки.

— Геть, молодице, не чіпай! — сердито відштовхнув її десятник.

Зінько стояв блідий як крейда, не можучи промовити слова. А вона пручалась в руках у десятника і казала все тим задиханим тихим голосом, мов упевняючи кого:

— Не можна ж!.. Не можна ж так!.. Треба розв'язати!.. Пустіть мене!.. Я розв'яжу... Йому треба додому... Швидше пустіть мене!..

— Одведіть її геть! — почула Гаїнка чийсь голос і побачила на рундуку якогось пана. Зрозуміла, що це його тут сила й воля. Вихопилась з десятникових рук і підбігла до пана. Зупинилась перед рундуком і, дивлячись до пана вгору, говорила:

— Паночку, лебедику мій!.. Ви ж бачите, Зінько ж не винен... Ви ж знаєте,— він же не такий, щоб це зробив!.. Його треба пустити,— нащо вони його зв'язали?

Благала тихим голосом, говорила, як дитина до великих, просячи не карати, змилуватись.

— Твій Зінько чоловіка вбив, за те його і зв'язано! — відказав пан.

— А неправда ж!.. Так гріх казати!.. Це ви не знаєте Зінька... Він добрий... Він такий добрий!.. Він милостивий!.. Пустіть його!

— Не можна!.. Одійди! — звелів пан, додавши крізь зуби:— Ідіотська сцена!

Але вона не відійшла. Упала навколішки, досягла руками йому до колін, дивилась на нього поглядом, повним безмірного благання й сліз:

— Ой, пустіть же!.. Пустіть, паночку!.. Я за вас бога молитиму! Щоб він вам щастя послав, де ви поглядом глянете, де словом обернетесь. Пустіть!.. Пустіть!.. Пустіть!

Вона задихалась, а руки, тремтячи, стискали ті невблаганні коліна. І враз почула, що віз рушає. Зірвалася на ноги, озирнулась"— Зінько сидів уже на возі.

— Прощавай, Гаїнко!.. Молись богові!

Віз рушив... Вона кинулась до його, та чиїсь дужі руки вхопили її ззаду, не пустили. Вона дивилася услід тому возові, як він поторохтів вулицею... докотився до поворотки... завернув... востаннє обличчя Зінькове бачить... зник...

— Ох!..— промовила тихо і впала додолу.

Вже нічого не чула й не бачила...

VII

СВОЯ ВОЛЯ!

Рябченкові з товариством була тепер воля. Зінько вже два місяці як у тюрмі і похоже так, що й не вийде звідти. Зоставшися молоде товариство без його, притихло. Та.хіба ж би й не притихло? Раз, що Зінько з-проміж їх був і найрозумніший, і найписьменніший; за його порадою всім було добре, а тепер вони не могли дати справі ніякого ладу. А друге: не було в їх без його того духу смілого, бадьорого, надійного, що він якось умів надихати їм. Було, одно слово тільки скаже, то вже так і хочеться і робити, і добувати, чого треба, а тепер не було кому того слова казати. А найбільше їх пригнічувало те, що через яке діло Зінька в їх нема. Якби він просто кудись пішов або поїхав, то це не так би було їм прикро. Але на Зінькові страшною хмарою налягло обвинувачення... та ще яке!..

Щоправда, товариші тому не йняли віри і голосно проміж себе і всім це казали. Найпалкіше оступався за його Васюта. Він навіть їздив у город, хотів одвідати Зінька в тюрмі, ходив до слідчого, прохав,— не пущено. Почав був упевняти слідчого, що Зінько не винен, та той і слухати його не схотів, і з хати пішов. Васюта вернувся засмучений, але ще дужче сперечався, навіть сварився з тими, хто обвинувачував Зінька. А таких було багато: Рябченко, Копаниця, Тонконоженко та інщі такі обвинувачували через те, що їм того було треба, та й вельми вже вони ненавиділи Зінька; інші — через те, що звикли тим багатирям у всьому потурати й потакувати; ще інші — тим, що завсігди вони раді, як е хто поганіший за їх, і завсігди в їх винен той, кого обвинувачують; врешті, найбільше було таких, що от — усі говорять, то й вони говорили. І зараз познаходилися такі й жінки, й чоловіки, що бачили, як Зінько і до Ївги ходив, як і цілував її. Жінки найбільше нападалися на Ївгу. її того ж дня, що й Зінька, посаджено було до тюрми, та недовго держано, бо незабаром виявилося й доведено, що вона ще в суботу вдень пішла в Чорновус і там ночувала. Та хоч і вернулася з тюрми, та не на добре: бачила, як її обминають люди, чула, як про неї плетуть плітки.