Від кон'юнктури до еталону - Власюк Анатолій
Тобто менша частина твору присвячена головній події.
Для Стіґа Ларссона головне не детективна фабула, а стосунки між людьми на тлі гострого сюжету. Тому й сприймаєш цей роман не як чергове детективне чтиво, а як психологічну драму, приправлену гострими відчуттями.
Вже епіграфи до частин роману дають зрозуміти, про що мова: "18 відсотків жінок Швеції бодай раз зазнавали погроз з боку чоловіка"; "48 відсотків жінок Швеції зазнавали насильства з боку якого-небудь чоловіка"; "13 відсотків жінок Швеції зазнавали грубих форм сексуального насильства поза межами сексуальних стосунків"; "92 відсотки жінок Швеції, що зазнали сексуального насильства, в останньому випадку насильства не заявляли про це до поліції".
Журналіст Мікаель Блумквіст розслідує справу зникнення Харієт Ванґер. Минуло сорок років, але це не дає спокою понад 90-річному її родичу, крупному маґнатові. З допомогою хакерки Лісбет Саландер головному героєві вдається розплутати цю справу. Постає жахлива картина. За сорок років доброчесний бюргер з родини маґната замучив не один десяток жінок у камері катувань у власному будинку. Проте Мікаель Блумквіст, зв'язаний зобов'язаннями і певними обставинами, не може розкрити цю страшну правду.
Головний герой розривається між трьома жінками: ровесницею, старшою від нього років на п'ятнадцять і вдвічі молодшою. У кожної він знаходить щось співзвучне собі, і ці кохання автономно існують у його серці. Проте врешті-решт він повертається до тієї, з якою займався коханням двадцять років і яка, крім усього іншого, стала йому подругою. Мабуть, саме дружба й стала вирішальною у його виборі. Любовні сцени в романі виписані ніжно, ненав'язливо, я би навіть сказав – романтично.
Червоною ниткою в романі проходить тема не сприйняття нацизму. Можливо, дещо прямолінійно, але садистів, які вбивають жінок, автор пов'язує саме з нацистами. Ненависть до жінок і нацизм передаються з покоління в покоління.
Сам колишній журналіст, Стіґ Ларссон розмірковує над етичним боком цієї надскладної професії. Звісно, мова не про тих, хто заробляє на журналістиці. Для них мораль – порожній звук. Але ті, хто по-справжньому відданий своїй професії, мало не щодня змушені робити вибір, і цей вибір не завжди співпадає з нормами формальної етики, бо гору зазвичай бере людське начало.
Роман Стіґа Ларссона вигідно відрізняється від того детективного лайна, яке можна знайти на полицях наших книжкових магазинів.
23 травня 2015 року
СПОЖИВАЦЬКИЙ ПІДХІД ДО УКРАЇНСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ, АБО ДЕЩО ПРО ВІРУС БАЙДУЖОСТІ ДО МИНУЛОГО
Наталка Доляк. Чорна дошка.
У сучасній українській літературі існують три модні теми: Голодомор, ОУН-УПА, Майдан і Революція Гідності. Письменники час від часу до них звертаються. Оскільки не з'являються геніальні твори, мова йде про звичайнісіньку кон'юнктуру, споживацький підхід до української трагедії.
Видавництва хочуть втамувати голод читачів і друкують те, що матиме попит. Проте попит аж ніяк не є синонімом правдивості та художнього відображення подій. Тому й маємо спотворене формування читацьких смаків, коли українську історію просто кидають під ноги і топчуть.
Книга Наталки Доляк "Чорна дошка" – про Голодомор. Твір радше ілюстративний, ніж художній. Як ілюстрація Голодомору він годиться для кращого розуміння тієї страшної епохи. Як художнє відображення – неоднозначне, відверто слабке, хоча є місця, які свідчать про те, що авторка не позбавлена таланту.
У книзі дуже мало персонажів, виписаних індивідуально. Здається, що всі вони на одне обличчя. Щоби показати масовість Голодомору, не обов'язково множити літературних героїв, тим більше, якщо не вистачає фарб для їхнього розрізнення. Мабуть, слід було зосередитися на небагатьох, але показових, характерних героях. А так вийшла мішанина, яка добре ілюструє ту епоху, але показує художній несмак, невміння вибудувати структуру твору, зосередитися на головному і відкинути другорядне.
Головний герой, звичайно, є. Це Лесь Терновий, який спочатку вірив у комуністичну ідею, потім ледь вижив під час Голодомору, коли його, ледь живого, вже кинули в яму для трупів, а потім він передав записане правнукові Сашку, який з цього сотворив кіносценарій. І все ж він губиться серед інших героїв, а шлях його прозріння виявився занадто швидким і неправдоподібним. До речі, це не єдина хиба у авторки. Так само занадто швидко і неправдоподібно перевтілюється герой з характерним іменем Октябрин. Ніби не знаючи, що з ним робити, Наталка Доляк відправляє його до "санаторію", як на початках називалися психлікарні. Подібне аж занадто швидке перевтілення спостерігаємо за Сонею-Соломією, яку зґвалтував чекіст Калюжний.
Мабуть, виправданим є те, що Наталка Доляк перекидає місток із минулого в майбутнє, хоча інколи це виглядає штучно.
Лесь Терновий вирішив свій вантаж знань передати спочатку онуці:
"Під кінець літа Ліді довелось розчаруватись. Її мрії про золоті монети, дублянки й кооперативи так і лишились мріями. Дід припас для онуки не це. А Правду. Чистісіньку, бережно ховану до цього часу правду про минуле. Ту правду, про яку не говорили по телевізору, про яку не знімали кінофільмів, про яку не писали книжок. Ту правду, яка пояснювала слова сусідки Галі про корову та робила зрозумілою любов діда до збирання хлібних крихт. На юну Ліду Тернову покладалось нелегке завдання – вона мала успадкувати цю правду, заховати її на дні свого єства й удавати, що нічого не чула.
– Я буду тобі диктувати, а ти записуватимеш, – командував дід, витягаючи із вузького відсіку старої шафи, де зберігались усілякі дрібнички, загальні зошити та чорнильну ручку, які купив нещодавно в сільському магазині спеціально під задуману ним роботу.
– Чому ви не поділились цим із синами, з татом моїм? – питала, коли дід уже не міг вставати з ліжка, а лиш тримав у своїх жорстоких долонях маленьку теплу онуччину.
– Вони інші, – відповідав незрозуміло. – Вони не повірили б. Або повірили б, та не зберегли.
– А я? Я збережу?
Дід піднімався на ліктеві, дивився пильно в блакитні очі дівчини, ніби ще раз хотів пересвідчитись, що правильно вчинив, і відкидався на високу подушку.
– Збережеш! Та й час зараз такий, що от-от. От-от почнуть про це говорити".
У цьому уривку, як і по всій книзі, розкидано багато пафосного і мало правдоподібного. Дід довіряє не дітям, а внукам, які виявляються аж занадто "розумними" ("Чому ви не поділились цим із синами, з татом моїм?"), є передбачливим, хоча розкриття правди про Голодомор стоїть в одному ряду з розвалом Радянського Союзу, двома Майданами, Революцією Гідності, коли навіть політологи й експерти не ризикнули назвати ймовірний розвиток подій.
З іншого боку, Наталка Доляк не знає, як упоратись з надзавданням, поставленим перед собою, і в художній формі розповісти правду про Голодомор, тому вдається до журналістсько-публіцистичного стилю. Так простіше, але більше властиве газеті чи документальній оповідці, ніж роману чи повісті. Авторка довго не розжовує, а дає читачеві готовий продукт, хоча художній твір має трохи іншу функцію, коли той, хто читає, стає своєрідним співавтором розповіді.
"Старий Терен не знав, – пише Наталка Доляк, – як підступитись до онуки, ураженої пропагандистським прядивом тотальної брехні. Як розбити її хибні уявлення про міць та могутність держави і чи варто їх руйнувати. Чи не сприйме дівчина всі його одкровення вороже, чи повірить у страшну трагедію свого народу, у геноцид (чи знав головний герой тоді це слово? – А.В.), влаштований вождями, яким і досі поклоняються, життєвий шлях та "подвиги" яких активно вивчають у школах, при цьому й словом не згадуючи мільйони тих, кого й не поховали по-людськи, а скинули в спільну яму та притрусили гашеним вапном".
Попри намагання авторки ввійти в ту епоху, їй не вдалося позбутися оков сьогодення, тому про ті часи вона розмірковує з позицій нинішнього дня. Знову ж кажу, якби це була журналістсько-публіцистична чи документальна розповідь, даний підхід був би виправданим. Але ж мова про художній твір. І коли герої говорять по-нашому (не маю на увазі українську мову) чи мислять сьогоденням, ніби щойно відірвалися від комп'ютера, то сумніваєшся у високій вартості повісті.
Коли я читав "Чорну дошку", не раз ловив себе на думці, що якби Наталка Доляк писала про Голодомор з висоти сьогоднішнього часу, а не намагалася фантазувати про 1932-1933 роки, просто ілюструючи відомі документи чи лише опираючись на спогади рідних, близьких, очевидців, можна було би говорити про вартісний твір – звісно, за умови, що він би був позбавлений отієї журналістсько-публіцистичної та пафосної стилістики. Окремі сторінки повісті ніби самі підказують, що саме так треба було поступити, бо сьогодення все-таки ближче авторці й спокійніше для розуміння читачів, ніж минуле, виписане неточно та ще й не завжди художньо.
"Якось її тато (Ліди, внучки Терена – А.В.), – пише Наталка Доляк, – слухаючи "Голос Америки" (під особливим секретом), почув дивне для радянського вуха слово. "Голодомор". Ще тоді здивувався, що вони по тих ворожих голосах за нісенітниці верзуть.
– Чого лиш не понавигадують, – сказав та крутнув коліщатко радіоли, аби натрапити на пісню Мірей Матьє. – Що значить голодомор? Ніхто нікого не морив. Врожаю не було, по всій державі, от дехто від недоїдання хворів. Життя було нелегке, тут погодитись можна. Та хіба воно зараз легке? Поки тих дефіцитів дістанеш. Але ж не скиглимо. Таке придумати – голодомор! – і пхинькнув нервово".
Сама ж Ліда намагається докопатися до правди:
"Ставила старому по-дитячому наївні питання: "Чому ж про це ніхто не розповідає?", "Чому не зберегли пам'ять про померлих?" і, врешті-решт, головне: "Але ж були винні… не лише ж вожді. Хто?".
– Я! – коротко зізнався дід і відвів погляд.
Він відчував себе відповідальним якщо не за мільйони втрачених життів, то за дві сотні односельців точно. Бо ж усе бачив на власні очі, відчував шкірою, всотував у кров, але не міг спинити цю катівню, змінити бодай одну долю чи запобігти хоча б одній родинній трощі".
Якщо з Терновим усе більш-менш зрозуміло, то внучка виглядає явно "дорослою", наділеною інформацією сьогодення, аби ставити такі запитання.
