Штани з Гондурасу (збірка) - Дудар Євген
Посміхнися собі. Скажи: "Який я хороший". Навіть якщо ти на чорта схожий. Навіть якщо вчора перукар обскуб тобі півголови, одідрав піввуха, а жінка виклювала півпечінки. Посміхнися собі. Посміхнися жінці. Навіть сусідові посміхнися. А тоді йди. Йди між люди.
Автопортрет з натури
В коротких інтерв’ю
– Ти великий письменник?
– У літературі є метри, дециметри, сантиметри, міліметри. Я – міліметр. Але залізний. І вважаю, що краще бути залізним міліметром, ніж липовим метром.
– Славу любиш?
– Хто слави не любить, той не достойний її. Але славу, як і жінку, треба любити в міру своїх природних даних. Інакше вона піднесе гарбуза.
– Як працюєш?
– До полудня займаюся розумовою працею, пополудні – фізичною. На цілий день розуму не вистачає.
– Чи буває, що розчаровуєшся?
– Рідко. Я засвоїв залізне правило: "Для того, щоб не розчаровуватися, не треба перед тим дуже зачаровуватися!"
– Який маєш характер?
– Як віск. При обробці любить тепло.
– Як ставишся до природи?
– Як і всі, люблю її. І, як усі, гублю її.
– Стосунки із видавцями?
– Сатирик пише що хоче. А видавець видає що хоче. Бо у класовому суспільстві видавець – класовий ворог сатирика. А в безкласовому – класичний перестраховщик.
– Твої твори друкують без труднощів?
– Без труднощів, але з поправками.
– З ким у тебе бувають конфлікти із-за гумору?
– З дурнями.
– Твій творчий шлях?
– У мене не шлях, а стежка. Крута і слизька.
– Ти щасливий?
– Так. Бо живу за принципом французького прислів’я: "Коли нема того, що любиш, то люби, що маєш!"
– Ти досяг піка?
– Піка надії…
– Твоє кредо?
– Сміх заради життя, а не життя заради сміху.
Хунта діє
Їхній з нашим на найвищому рівні зустрічаються. Про атомне роззброєння говорять. А хунта міжнародної реакції свою чорну справу робить.
Взяти хоча б дорогу. Від пункту А до пункту Б. Ну як би від Ходачкова Великого до Ходачкова Малого. Коли дивишся на карту – магістраль. Коли котиш по цій "магістралі" – не можеш ні на що дивитися. Товче, як на муках.
Хто дорогу будував?
Читай наочну агітацію уздовж неї:
"Доженем і переженем розвинуті країни!"
"Не впевнений – не переганяй!"
"Прискорення – надійний ричаг економічного достатку!"
"Перевищення швидкості – причина аварій!"
Значить, будували дорогу наші.
А хто повиколупував ями на дорогах?
Правильно. Їхні. Агенти хунти. Щоб ми рідну наочну агітацію рідними очима не могли бачити. Щоб нами товкло, як на муках. Щоб ми машини ламали. Пальне перевитрачали. Нерви свої псували. Матюкалися десятиповерховими лайками: "Розпретудитвоюначальникадорогукрокодилакопито!" Тобто щоб ми морально розкладалися.
Спитаєте, причім тут хунта?
Читайте назви населених пунктів.
Шукаєш Оліїв – знаходиш "Постномасловку".
Шукаєш Барвінкове – знаходиш "Травомогильное".
Шукаєш Зимну Воду – знаходиш "Холодноводковку".
Ні, російською мовою треба. Бо навіть Федя з-під Броварів "не пойме" по-українськи. Не кажучи вже про Івана з-під Глевахи. Чи про "Філіпа з Борщаговки". А латиною для кого? Для своїх. Для агентів хунти.
Он у Казахстані, на Кзилординщині, своє Чилі зробили. Воно Шієлі. Тобто Вишневе. А зробили "ЧИИЛИ".
Чия це робота? Правильно – Піночета…
Але дороги – це ще півбіди. Ви подивіться, що та хунта зробила з нашою землею? З нашою економікою? З нашими душами?
Щодня в газетах повідомлення, що "порівняно з минулим роком, ми стрибнули вище…"
Щодня "стрибаємо вище", а до висоти князівства Ліхтенштейн дострибнути не можемо. Хтось нас за ноги тримає?
Мій друг Ваня Молдаван каже: "А на біса нам той Ліхтенштейн? Щоб ми на таку козявку рівнялися? Там тої території як у зайця хвоста. За день дитячим велосипедом тридцять разів обгасати можна. Вони мусять угору пнутися. А в нас широт – "От Курил и до финской границы…Дійсно. Широт у нас – слава Богу. Так вузьколобо господарювати можна тільки на великих широтах. Методом дикого стада. Витовк на одному місці – переповз на інше. Баран не думає, що після нього зостанеться на землі. Він шукає, де більше урвати… У Ліхтенштейні давно вилетіли б у трубу…
Чому ми досі не вилетіли?
Яке там чудо. Труби такої великої нема. Щоб усе гамузом у неї пропхати.
Боротьба за цю трубу точиться не на життя, а на смерть. Агенти хунти постійно намагаються цю трубу розширити. Народ самовідданою працею намагається її звузити. Для прикладу взяти хоча б мирноатомне бомбардування України.
Підсунули нам Чорнобильську. З розрахунком, що та бабахне, буде постійно чмихати і наш народ труїти.
А народ героїчною працею – блок у саркофаг. І тисячі тонн цементу на нього.
Підсунули нам Рівненську. З розрахунком, що та буде осуватися в печери.
А ми – тисячі тонн цементу під неї.
Цементу, слава Богу, у нас не бракує. Цементових заводів – також. Гірських хребтів – також. Людських хребтів – також. До речі, людські хребти у нас найдешевші у світі…
Тоді вони, щоб зламати хребет нашої історії, підсунули нам Чигиринську.
А ми їм громадянський ентузіазм.
Вони нам – Хмельницьку. Щоб та, як казкове чудовисько, випила Дністер. І ми задихнулися від спраги.
А ми їм – громадянську совість.
Тоді вони, щоб остаточно нас добити, – Південноукраїнську, Кримську, Запорізьку та іже з ними.
А ми їм – громадянський пафос. Пафосу у нас, слава Богу, зараз не бракує. Демократія. Гласність. Та й усіх підряд не беруть. Лише зачинщиків. І довго не тримають. У камерах повітря зараз чистіше, ніж на свободі. І в Сибір не засилають… Та й порівняно з Україною – там курорт.
Але народи наші здатні не лише на героїзм. Народи наші здатні на самопожертву.
Агенти хунти обібрали наших дітей, знищили природу, опустошили державну казну, поруйнували пам’ятники культури. І думали, що нам уже хандрець. А народи наші щедро трусонули гаманцями і вдарили по хунті фондами. Створили фонд захисту дітей, фонд захисту природи, фонд культури… І так далі. І тому подібне. Ще й на боротьбу за мир зосталося. Бо ми не можемо дозволити, щоб миролюбивий народ Гвінеї-Бісау ходив без штанів. Щоб дочки островів зеленого Мису не мали за що придбати дрантьового ліфчика.
Питається, де взялася у нас ця проклята хунта? При нашому "народному ладові"? При таких "світлих ідеалах"? При таких надійних органах?
"Внєдрілісь", як каже Вітя Царапкін. В науку – неуки. У Ради – безпорадні. Скрізь позалазили вчорашні компартійні архарівці. Бо дармоїдам всюди в нас дорога і пошана всюди дуракам. І вони розплодилися. Як одноклітинні. Дармоїд плодив дармоїда. Неук – неука. Пристосуванець – пристосуванця. Утробно-шкурницька генетика. Дурний начальник шукав собі ще дурнішого заступника. Вчений-неук – ще тупішого учня. З позицій державної безпеки.
Тепер перебудовуємося. На всіх рівнях. В усіх галузях. В усіх прошарках. Будуємо нову державу. Хто на ділі. Хто на словах. Хто на папері…
А хунта… діє.
"З думою про народ…"
Люди! До чого ми докотилися? За кожним словом: "бюрократія", "партократія", "апаратчики".
Будьмо добрими. Будьмо гуманними. Будьмо милосердними. Та й будьмо ж розумними. Якщо є апарат, то мусять бути й апаратчики. Якщо є всякі бюро – мусить бути бюрократія. А якщо є партія – мусить бути й партократія.
Та й уявімо себе на місці отого апаратчика.
Ми живемо. Їмо, п’ємо. Часом співаємо. Часом галасуємо. А він труситься. З думою про народ. Про нас тобто. Щоб ми правильно жили. Правильно їли. Правильно пили. Правильно співали, правильно дихали. І не галасували. А працювали. З ентузіазмом. З потроєною енергією. З думою про світле майбутнє.
Є серед нас несвідомі. Є невдячні. Ходять. Плещуть. Мовляв, у першу чергу про себе подбали. Собі зарплату підняли.
Не про себе! З думою про народ працівники апарату підняли собі зарплату! Аби було більше над чим труситися. Бо деякі вже починали пасувати. Висловлювали невдоволення: "На фіга мені це! Ти в народі душі не чаїш, над його долею трусишся, а він тобі копійки жаліє…"
Є серед нас явні вороги народу. Хоча б Ізя Чачкес. Великий реформатор. Каже: "В нас була тільки одна партія тому, що більше ми неспроможні були прогодувати…"
Це ми неспроможні прогодувати? Ми, які годуємо півсвіту недорозвинених там і – півкраїни недорозвинених тут? Тих, які "перебудувалися". Хоч один з них взявся за лопату чи став до верстата? Хоч один з них сів за трактор? Хоч одна вхопилася за коров’ячу дійку? А моню сьомає. І не дай, Боже, з причорнобильської зони. Щоб, не дай, Боже, не вкоротило віку. Бо відповідальний спеціаліст мусить відповідально ставитися до свого здоров’я. Щоб мати силу відповідально відповідати на відповідні папери…
Не прогодуємо… А хто ж іще прогодує, як не ми?
Будьмо добрими. І терпеливими. Будьмо справедливими.
Спеціальні цехи виробляли спеціальну ковбасу для спеціальних людей. Тобто для керівних. Тепер нема спеціальних цехів. Є цехи "лікувального харчування". Бо "спеціальні люди" поголовно хворі. Бо, тяжко думаючи про народ, вони додумуються до того, що ледве волочать ноги. Тож персональні машини – також не розкіш. Квартири "поліпшеного планування" – також не розкіш. Більше – клопіт. Троє людей і один кобель на території ста п’ятдесяти квадратів. Спробуйте такою мінімальною живою силою утримати такий плацдарм. Це ж треба поподвигати килими. Попотягати меблі. І треба їх ще й дістати. І треба на них гроші. Кобель зарплату не отримує. І треба, щоб ці меблі і ці килими були звідти. Чортзна-звідки. З Ямайки або Ямагути. З берегів Нілу або з берегів Брахмапутри. Щоб керівництво місцевої меблевої фабрики не могло звинуватити в "местничестве". Щоб кобель одного керівника, забігши в гості до кобеля іншого керівника, не піднімав зневажливо задню ногу біля ніжки серванта місцевої фабрики. Тим самим принижуючи авторитет вітчизняної промисловості…
Чи може думаючий про народ керівник звалити все це на голову простого трудівника? Замухришканого інтелігента? Ніколи! Совість не дозволить!
Отож не святотатствуймо. Мовляв, коли їм так важко, чого трусяться за свої посади? Чого так тримаються за владу? Тільки пролунав клич: "Вся влада – Радам!" – усі рвонули в Ради… Самоповисувалися…
Не самоповисувалися. Народоповисувалися. І це треба врахувати й оцінити. Що добровільно взяли цей важкий хрест на свої спини. З думою про народ. Про його світле майбутнє… Скромно задовольняючись темнуватим сучасним…
Час розплати настав
Партійному босу від босого партійця
Сопартійнику і соідейнику! Час розплати настав! Буду тебе розкуркулювати.
