Куди тече та річка - Самчук Улас

Йому вже хтозна-що видається. А може, там їм що сталося, а може, нещастя яке. Вдивляється у темряву за вікном і іноді йому ввижається, що там щось ворушиться.

— Приїхали! — і запирав дух.

— Ні! — віддихав. Ще ні, то йому лиш показалося. І знов стоїть, і знов чекає, і знов вслухається. І час тягнеться безконечно.

Аж то, по довшому часі, на дворі, здається, дійсно щось заворушилося чорне на білому. Володько знов німіє.

— Тррр! — чує враз батьків голос.

— Василю! Приїхали! — верещить Володько, аж збудив Хведота, а сам з лави, на ноги швидко чоботиська насунув і прожогом у двері.

— О! О! Самашедчий! — свариться Василь, що має недобрий настрій.

У дверях Володько напотикається на окутану, засніжену, замерзлу матір. У обох руках і під пахвами у неї повно клунків.

— Купили мені букваря? — з місця викрикує Володько. А очі горять, а щоки палають, а в душі повно страху: а що, як не купили?

— Дай мені чистий спокій, дитино, — говорить повільно мати. — Ось руки геть-чисто пограбіли, ще зашпори зайдуть, така та їзда, що хорони Боже, ледве тими шкапами доповзли додому, цілу дорогу хода сунулись…

Василь одразу пішов подивитися на "нові" коні, а Володько лиш викрикує:

— А купили мені букваря? — і вже копається тремтячими руками у кошику, де звичайно всілякі дарунки. А що як не купили?

— Купили! — враз викрикує на все горло. У одному завертку, у рудому папері, і книжечка, і дощечка, і зшиток, і олівець, і навіть грифель, про якого Володько й не згадував.

О, Боже! Яка радість! Володько хапає свої скарби, зовсім забуває подякувати, біжить до столу, до лампи.

— Але ж поволі, ще розіб'єш, — говорить мати.

— Не розіб'ю! Не бійтесь!

— Там он і медівника привезла, — каже мати і гріє свої закляклі пальці.

А, що там медівник! На медівник накинувся Хведот, а Володько вже ось оглядає свого олівця, обмацує свою дощечку, швидко розгортає свого довгожданого букваря. "Гарний!" — було його висновком. І "укладки" гарні, і "цяцьки". І дощечка гарна. Чисті, білі рямці і грифель чудовий, золотим папірцем обгорнутий. А який олівець. Пробує ще раз язиком, хоча він ще не заструганий — простий? Чорнильний? Простий. І добре. Йому зовсім непотрібний той чорнильний… (хоча він мріяв якраз про чорнильного). А яка "кітрадь" чудова і щось там на ній написано і якийсь образок на окладинці, пан якийсь кучерявий, з довгим носом. Пізніше він довідався, що то і був той самий "вєлікій рускій поет Пушкін"…

— Там же нічого не видно, дитино.

— Видно, не бійтесь! — не перебивайте, мовляв. За той час батько й Василь упорались із кіньми, Василеві вони зовсім не сподобались, настрій у нього зовсім поганий.

Увійшли до хати.

— А як не можна було інших купити! Що ти думаєш? За тридцять карбованців стаєнні купиш? — говорить із серцем батько. Йому й самому ті коні "не по нутру".

— То й не треба було ніяких. А ці вам поздихають і будете мати. На люди стид показатись…

— Не бійся, не поздихають. А тамті, як купив, були кращі? Побачиш, які з них ще коники вийдуть.

Вечеряли мовчки. Василь "дметься" далі. Батько також не в дусі. Він і сам сумнівається чи що з них вийде, щось вони надто вже сухоребрі, але що зробити. Матвій майстер до коней, він хоч яку шкуру вбере в м'ясо.

А Володько до того не втручається. Щоб звільнити стіл, він зібрав свої скарби на оберемок і поліз на піч, ближче до лампи, що блимає на коминку. Він також ще не вечеряв, але їсти йому ніяк не хочеться, а мати все лиш гонить та гонить.

— Іди-но їсти, смаркачу! Ще надивишся!

Володько вдесяте перегорнув свого букваря і хоч не хоч, а мусить усе кидати та йти їсти.

По вечері, хоч і пізно вже, не пішли спати одразу. Батько вийшов ще до коней, ніби ще раз переконатися, чи ті шкапи чогось ще варті. А Василь спересердя не хотів навіть дивитись. Він поліз на піч до Володька і почав одразу того байдуже вчити.

— Яка це буква? — сердито, незучаснено питає Василь. Володько у клопоті, він зовсім не знає, яка це буква і чого той Василь сердиться.

— Дурень ти! То Б.

— То Б, — погоджується безперечно Володько.

— А ця?

— ?

— То В. Володько повторяє.

— А ця? — показує знов на Б.

— То Б, — бездадуми каже Володько.

— А ця?

— Аа! То я вже давно знаю "Ааа!" — викрикує Володько, зрадівши, що бодай одну знає.

І так почалася наука. Іншого разу Володько нізащо не стерпів би такої Василевої поведінки, але тепер йому здавалось, що так і треба. Василь також чувся в правах учителя, хоча сердився він за коні. Тепер, думав він, такими кіньми соромно буде між люди виїхати.

Василь показав ще Володькові: ге, де, е. Володько миттю все затямив і хотів ще далі. Він хотів ще трохи пописати на дощині, але мама гукають спати. От лихо! Ну, нічого! Завтра досвіта встану, думає він, то зараз і почну писати. Добре, що не треба гнати на пашу худобу.

Але він так розхвильований, так піднесений, що не може заснути. Він лежить, плющить очі, а в них стрибають А, Б, В, Г. На кожну літеру шукає він порівняння. То як кроківка з низькою бантою. То гачок… На деякі не міг видумати порівняння, але щось вони все-таки йому нагадували. В, наприклад, чомусь нагадувало йому Мотрю Нестериху. А він її знав з Дерманя.

Зима розпочалася. Довга, смутна зимиська на хуторі. Ні тобі людей, ні вийти з хати. Снігу наринуло, луг засипало, тільки на льоду в деяких місцях вітер сніг позмітав і там можна ховзатись. Володько мусить сидіти в хаті і єдиною його розвагою є буквар.

Батько перемолотив усе жито, поробив кулі, а сніпки десь на провесні поробить. Тепер він пішов до села і там з Єлисеєм "заняли собі кар'єр".[6] З торішнього, був тут же поруч, вибрали ввесь камінь, а лізти глибоко небезпечно.

Праця то неабияка. Справжня праця, не робота. Робота то щось там собі, як — орати, сіяти… А це праця. Як попогупаєш цілий день від світання до смеркання півпудовим ломом, або великим трембом-молотом, то не бійсь… І циганські діти будуть тобі не милі…

По-перше, зверху треба зняти метрів півтора землі. А вона замерзла, як камінь. Опісля молотами пробити верству каменю і ломами її виважувати. Коли добре земля промерзне, то каменярі не здіймають її весь час, а йдуть "у глиб". Себто роблять глибокі печери, залазять туди, роздягаються до сорочки і видобувають камінь. Це, щоправда, досить небезпечно, бо часто трапляються обвали і тоді може прийти до нещастя. Не один дядько знайшов собі вічний спокій на дні виритої власними руками кам'яної могили, але це нікого ані відстрашує, ані не зупиняє в праці. Передовсім заробіток. За цілий день копійок вісімдесят на своїх харчах заробляли… А каменю потребували багато. Навколо всі села кинулися ставити кам'яні будівлі — клуні, хліви, льохи… Ціла велика підгора зрита отими "кар'єрами", а величезні багатосаженні стоси каміння стояли скрізь, чекаючи покупців.

Матвієві ще та невигода, що треба дуже далеко ходити. Верстов десять, а то й більше в обидва кінці буде. Устаєш — ледве на світ благословиться, а вертаєш пізно смерком.

А скільки подереш одягів, постолів… Чобіт до каміння не настачив би. Як на вогні, усе горить, бо камінь же, відомо, який.

Розуміється, що в такі дні до батька не підходь. Він злий, як голодний вовк. Прийде, худобу огляне, наверещить, як тільки щось не по своїй вподобі зауважить, попоїсть і спить тяжким сном, мов отой камінь, який він ламає. Уночі хропе на цілу хату. і так день за днем, день за днем. Дома рідко коли буває, хіба в неділю. Та й їсти не дуже є що. Годовану льоху продав. Цілу Пилипівку піст. Хліб із цибулею та олієм. Картоплю з огірком та пісний крупник. Цілий тиждень не обідає Матвій гарячого. Зав'яже йому Настя вузлик і тим обходиться. Правда, на харчі він не вибагливий. Що йому "стара спартолить", те він і їсть. Але стара не жалувала йому нічого, хоча ніколи не було між ними повної згоди. "Гризуться" мало не щодня і то за всяку дрібницю. Трапляється, що й до колотнечі доходить. Тоді на хуторі стає дуже гармидерно. Кричать усі, властиво кричить тільки Матвій, а решта плаче та лається.

Діти нидіють від сидні та поганих непоживних харчів. "Завше те саме й те саме", — скаржиться Володько.

— А що я тобі? Марципанів дам, чи що? — насварить мати. І Володько мовчить, бо ще й дістане за "велику губу".

Він зблід. Чуприна завжди розчухрана. Букварець його порядно обтріпався. Совається цілими днями з ним по полу та печі. Але зате вміє вже багато. За всяку недотепність дістається йому від Василя. Називає його ослом, дурним, щипає за вуха, смикає за чуприну, виробляє з ним усе те, що робив у школі вчитель із самим Василем. І Володько не суперечить, не противиться, а терпить. Що ж… Учитель.

Найтяжче йому давалися склади. Букви то дуже швидко затямив. А ті: ми-а — ма, ми-а — мама — ніяк капосні не хотіли слухатись. Ще "мама" то сяк-так. Але візьмім отаке:

бе-у — бу-к — бук… Ве-а — ва, разом "буква", до цього ще треба додати р і тоді нарешті вийде слово. Нелегке завдання.

Але Володько мучився, терпеливо переносив Василеві кпини та прозивання, і за короткий час вони досягли значних успіхів. Володько вміє читати, писати каракулі. Візьме дощечку, напише щось і до Хведота:

— Що то я написав? — питає.

— А хіба я знаю?

— Тут написано: Хведот порося… — і Володько сміється, а Хведот скаржиться матері.

— Маамо! Володько мене б'є…

— Ах, ти. Ну, чекай, — нащ' ти брешеш? — і Володько робить грізний вигляд.

Мати щось там на хаті порається, товч мішає, чи миє картоплю:

— Ну, ну там… Я вам дам… Не сидіть-но мені тихо, — сварить вона на дітвору.

"Боже, коли б та вже весна швидше. Може б, отут не гиркались", — думає вона.

Володько кидає Хведота і біжить до вікна. Вікно замерзло. Квітчасті ласиці розмалювали шиби і через них нічого не видно надвір. Навіть подвійні вікна, і ті замерзають. Володько дихає на скло, видихує маленьку плямочку чистого і витирає пальцем. Скло під пальцем пищить.

— Володьку! — гукає мати. — Як вичавиш шибу, то я тобі пальці пооббиваю.

— А дайте мені чоботи, то не буду, — каже Володько.

— Ну, ну, ну! Он як прийде батько, то він з тобою пожартує…

— Дайте, дайте, мамо, — просить він таким нещасливим голосом.

— Що ти хоч? — кричить мати. — Куди ж, ледащо, полізеш? Там тебе хуртовина завіє. Я мушу он води худобі принести, до льоху піти, дров принести, у хліві підстелити, — починає вичитувати мати.