Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим - Багмут Іван

Я своє відсидів.

— Але нічому не навчилися. Знову схотілося в тюрму?

— Це мене проклятий Петренко спокусив. Каже, розбагатіємо.

Я уявив собі, як клепатиме на Ракшу Петренко-Пуголовиця, коли допитуватимуть його, і злорадно всміхнувся. Одначе дивно! Чому Петренка міліціонер називає Петренком?

— Де ви думали продати крадену рибу?

— Не знаю. Це все Петренко.

— Ти що? Дурником прикидаєшся? Де ви думали збути рибу? Ракша засовався.

— Збиралися відправити в Харків машиною.

— Отак і казав би! А на чиїй машині ви приїхали грабувати? Хто був з вами ще? Хто ті, що втекли з машиною?

— Найняв на шосе. Не спитав — хто.

— Вони ж знали, що риба крадена?

— Вони не спитали, а я не сказав.

— Признавайся, Ракшо! Краще признавайся!

— Мені нічого признаватися. Я все сказав.

— Дивись, коли чесно признаєшся, покарання буде легше.

— Я все сказав.

— Ну, що ж! Тобі видніше...— Старшина записав усе до протоколу, дав розписатися Ракші і наказав відвести його, щоб почати допит Пуголовиці.

— Попався, катюго! — промовив я замість привітання, коли його ввели.

Він похмуро озирнувся і похнюпився.

— Ваше прізвище? — почав старшина.

— Хіба ви не знаєте? — зиркнув спідлоба злодій.

"Ось коли міліціонер назве його справжнє прізвище! Ось коли в тебе полізуть рогом очі!" — зловтішався я.

— Ваше прізвище! — твердо повторив міліціонер.

— Петренко Сидір Петрович.

Я чекав глузливого погляду старшини, але він схвально кивнув і провадив:

— Звідки ви знаєте Ракшу?

— Він підвозив мене якось до міста...

— І він підбив вас на крадіжку?

"Ось зараз почне топити друга!" — подумав я, але те, що сказав Пуголовиця, примусило мене широко розкрити очі.

— Ні,— сказав злодій.— Це я його підбив на злочин. Каюсь, винен! Мене спокусили.

— Хто?

— Шофер Веремієнко.

Директор, старший вартовий і Сіренький чмихнули, але міліціонер суворо глянув на них.

— Як же він вас спокушав?

— Каже, давай покрадемо коропів, відвеземо на базар, а гроші — пополам.

Старшина моргнув вартовому, той вийшов і через хвилину повернувся з Веремієнком.

— Він запропонував вам пограбувати ставок? — спитав старшина.

— Оцей самий,— зухвало дивлячись на хлопця, твердо відповів Пуголовиця.

Веремієнко на мить остовпів, потім його лице розпливлось у посмішці, і він промовив до Пуголовиці:

— Скажи, а тебе били коли-небудь коропом по пиці?

Всі зареготали, а Пуголовиця буряково почервонів.

— Ви наполягатимете на своєму свідченні, що Веремієнко спокушав вас на крадіжку? — спитав міліціонер.

Пуголовиця мовчав.

— А ти знаєш, Петренку, хто тебе вистежив і спіймав? — озвався старший вартовий.— Веремієнко.

Пуголовиця метнув на Веремієнка повний зненависті погляд.

— План "Легенда"? — кинув я Сіренькому.

— План "Блискавка"? — відповів він мені в тон.

— Ще хто вас спокушав? — допитувався міліціонер.

— Рабурденко.

— Хто? — перепитав слідчий, а директор і вартовий здивовано глянули на Пуголовицю.

— Лаборантка. Вона заставляла мене носити їй коропів зверх того, що потрібно було для аналізів.

— Скільки ж ви їй принесли?

— Та, може, центнерів зо три переносив. Щодня три, а то й чотири добрих коропи...

Міліціонер наказав викликати лаборантку. Вона з’явилася бліда, злякана, захекавшись і без угаву смикаючи бровима. Коли їй прочитали свідчення Петренка, вона мало не знепритомніла.

— Це брехня! У мене не було тенденції замовляти собі коропів! Він сам приносив мені.

— Приносив сам. А за що? За те, що ви переховували у себе в лабораторії мою рибу.

— У мене не було такої тенденції! — скрикнула лаборантка.

— Я за тенденцію нічого не кажу,— вів своє Пуголовиця.— А великого коропа де я ховав? Хіба не в вашому холодильнику?

Рабурденко раптом охнула і впала непритомна. В кімнаті стало гамірно. Хтось гукав, щоб принесли води лаборантці, директор гнівався і махав кулаками на Пуголовицю, старший вартовий картав себе за неспостережливість, а ми з Сіреньким сумно хитали головами, бачачи, до чого довела лаборантку її непринциповість.

Нарешті принесли води, і Рабурденко опритомніла...

— Як же ви могли так зробити? — з докором спитав директор.

— Він залякав мене. Ви ж знаєте, що в мене ніколи не було такої тенденції! — нервово смикала бровами лаборантка.

— Ви переховували крадене,— сказав міліціонер.— Я змушений взяти вас під варту.

Рабурденко знову ахнула і знову знепритомніла. Поки Веремієнко та прибиральниця, що вбігла на крик, приводили її до пам’яті, директор і старший вартовий умовили міліціонера не заарештовувати Рабурденко, бо вони ручаться, що вона нікуди не втече. Лаборантку привели до свідомості, заспокоїли і відпустили.

— На чиїй автомашині приїхав Ракша?

— Не знаю.

— А хто був ще з вами? Хто ті, що втекли на машині?

— Не знаю. Випадкові люди, на шосе домовились...

— Що ви мелете? Ракша вже сказав, хто вони такі,— вдався до хитрощів міліціонер, але Пуголовиця був досвідчений злодій.

— Не знаю. Ракша сказав мені, що спинив машину на шосе і домовився.

— А хто вас ще спокушав тут, у рибгоспі?

Більше ні на кого Пуголовиця не вказав. Слідство закінчувалось. Годинник показував другу дня. Старшина, звелівши відвести Петренка до комори, з’ясовував у директора і старшого вартового різні подробиці нічної пригоди.

— О! — згадав директор.— Якось Ракша приходив до нас просити бензину, і ми записали номер його машини. Може, це допоможе вам? — І він, витягши записну книжечку, повідомив міліціонеру номер автомашини.

Старшина витріщив очі:

— Прошу вас, повторіть номер.

Директор повторив.

— Це була вантажна машина чи легкова?

— Півторатонка.

Міліціонер з полегшенням зітхнув:

— От мерзотники! Ви знаєте, номер чиєї автомашини вони дали? Голови райвиконкому! Це номер його легкової машини!

Поки старшина записував нові дані до протоколу, я зрозумів з розмови директора, Веремієнка та старшого вартового: Веремієнко про все вчасно розповів директорові, і після того за злодієм стежили. "Іменини" Петренка викликали підозру, і минулої ночі всі були напоготові. Грабіжників схопили в той момент, коли вони витягли волок, повний риби.

— Так! — промовив я з нотками самокритики в голосі.— Виходить, все це не наслідки мого плану "Блискавка"... Сіренький був розчарований:

— Виходить, і не наслідок плану "Легенда"...

Міліціонер уже склав свої папери, як у дворі загурчала автомашина, і за хвилину до кабінету ввійшов військовий.

— Капітан міліції Білокінь,— відрекомендувався приїжджий. Старшина міліції витягся в струнку, директор і старший вартовий назвали свої прізвища.

— Ось мій план "Блискавка"! — скрикнув я й схопив Сіренького в обійми.

— Який чудовий кіт! — вигукнув капітан і погладив мене по спині, потім звернувся до міліціонера: — Приведіть мені Ракшу.

Я нетерпляче чекав допиту, і ті хвилини, поки ходили по Ракшу, здалися мені вічністю. Нарешті його ввели.

— Ви писали нам листа? — спитав капітан.

Той мовчав, не знаючи, очевидно, що краще — сказати правду чи одмовитись від свого доносу. Капітан гидливо скривився:

— Ви хочете, щоб і вашу жінку запросили у свідки? — і показав Ракші конверт.

Я витріщив очі і відчув, що моє серце близьке до інфаркту. Конверт був жовтого кольору! Виходить, я вкинув до поштової скриньки інший конверт! Тепер я пригадав, що за дзеркалом було два конверти — синій, якого добре було видно, і жовтий — засунутий за дзеркало далі.

Раптом охлялий, я ледве слухав допит.

— Я писав,— нарешті відповів Ракша.

— Розповідайте все, що знаєте про Пуголовицю-Петренка. Ракша зітхнув і почав свою розповідь. Я прослухав уже знайому мені історію.

Потім ввели Пуголовицю.

— Ваше прізвище? — спитав капітан.

— Та я уже казав...

— Ще раз скажіть,— усміхнувся капітан.— Невже це так важко?

— Петренко.

— А як було прізвище вашого батька?

Пуголовиця незрозуміло подивився на капітана і мовив таким щирим голосом, що я здивувався:

— Петренко. А як же?

— Так. Тепер скажіть, де ви познайомились з Ракшею. Пуголовиця повторив свої попередні свідчення.

— А раніше ви його не знали?

— Ні.

— Так.— Капітан замовк і задумливо дивився на заарештованого, потім спитав раптом:

— А прізвище Пуголовиця вам знайоме?

Того враз пересмикнуло. Він так зблід, що стало видно бруд на обличчі, досі непомітний.

— Це наклеп,— видавив він.

— Що? Що саме наклеп? Пуголовиця почав викручуватися:

— То Ракша на мене наговорив.

— Що ж він на вас наговорив? — спокійно спитав слідчий. Пуголовиця безпорадно блимав очима і мовчав.

— Коли ви не хочете розповідати про себе, ми поїдемо в Олексіївку до вашої першої дружини, яка й досі справляє по вас панахиди,— сказав капітан.

— То чого ж говорити, коли ви все знаєте,— кинув злодій.

— Розкажіть, як вам жилося на тому світі? Де ви були там — у раю чи в пеклі? — пожартував капітан.— Де тримали ті гроші, що одержали за мануфактуру,— в ощадкасі чи в глечику.

Сіренький дивився на мене захопленим поглядом. Мені не хотілося вбивати його віру в мене, і я, подумавши, вирішив піти на компроміс зі своєю совістю. Опустивши очі, я повернувся до Сіренького і якомога спокійніше промовив:

— Тепер ти бачиш результати мого плану "Блискавка"!

Несподівана зустріч

Пуголовицю і Ракшу під вартою повезли з висілка.

Аделаїда Семенівна старанно виконувала свої службові обов’язки. Це змінило моє ставлення до неї. Тепер її довготелеса постать, грубий голос, навіть безперестанне смикання бровами не відштовхували мене від неї. Зрештою, це була нещасна жінка, і мені хотілося хоч трохи скрасити її життя. Я частенько навідувався до лабораторії і, з’ївши шматок курятини чи котлету (Аделаїда Семенівна тепер навідріз відмовилась їсти рибу, навіть коли їй сам директор пропонував взяти вибракованого коропчука), співав їй свою улюблену пісеньку.

Ця дружба пішла мені на користь. Я був у курсі всіх справ: при мені провадили подекадне зважування живої риби, щоб довідатися, як вона росте; контролювали перебіг боротьби з краснухою, робили аналізи і визначали кількість поживи для коропів на дні ставків та в воді, визначали кількість кисню в воді тощо.

Мене дуже цікавило, як почувають себе ті хворі коропи, що ми їх пустили в канал, у текучу воду. Очевидно, це питання цікавило й директора, бо одного разу він влаштував пробне виловлювання риби в каналі. Яка ж була наша радість, коли виявилось, що на кожні сто спійманих рибин хворих було лише вісім, а здорових — аж дев’яносто дві.