Катастрофа - Дрозд Володимир
Ви причастилися великому богові на ймення життя. Ви поцілували хрест, відтепер ви несете його. Дозвольте маленький екскурс в теорію. Що таке життя? Питання вічне, як вічний космос. Не будемо демагогами, друже, будемо людьми. Життя — це височезна драбина у небо, по якій дряпаються найспритніші, а задні хапають передніх за п'яти. Але на драбині уже пестуни долі. Основна маса посередностей, як каже вельмишановний Іван Кирилович Загатний, внизу: юрмиться, штовхається, гнітиться, бо перше, аніж лізти по драбині, до неї треба дістатися. Це в загальних рисах, друже. Тепер твоя позиція донині. Ти стояв поза юрмищем і тільки спостерігав боротьбу. Ти принципово не купував лотерейних білетів, хоч неодноразово на твоїх очах вигравали. А люди видющі, заздрі. Хоч погляди всіх — на підніжжя драбини, а бачать, хто їхнім збіговиськом гребує. Тут, друже, безвихідь: і борешся — ворог, і збоку стоїш — ворог, бо незвично: запишався або на щілину у натовпі чатує, думають. Боротьба за існування! Це товариш Дарвін відкрив — тепер усі вчені. Бував на автобусній зупинці, щойно робочий день скінчиться? А я бував. І не один раз. Спостерігав. Раджу й тобі. Ну ось, і раптом при білім світі, не одягши на лице жодної личини, ти кидаєшся в стовписько й шалено працюєш ліктями. Так я розумію твою недавню пропозицію щодо семінару по, будемо відверті, вельми голословній і некомпетентній статті товариша Загатного. І це була твоя перша велика помилка. Бо в тих, хто штовхається навколо драбини, своя згодність. Ага, він стояв збоку, Наполеон, Мефістофель, святенник, думав, ніби кращий, чистіший від нас, ну, ми йому покажемо,— і причавлять. А тобі, якщо вже хотів так несподівано рвонути, треба було щілину нагледіти й хоч трохи задніх випередити з першого ривка, тоді б ті, хто лишився за твоєю спиною, підштовхували б тебе про всяк випадок, не з любові, звичайно, а з розрахунку, що таки дістанешся драбини і про них згадаєш. І не було б згодності між тими, що перед тебе, і тими, що позаду. А це дуже важливо. Одне слово, наївно ви сьогодні вчинили, дуже наївно, хоч, визнаю, сміливо. З берега та у воду — відчайдуха. Люблю таких. Знову ж виникає питання: навіщо я подаю вам руку в цьому табуні? А це вже почуття тонші. Це, коли хочете, моя слабкість. Були б ми поруч, на одній відстані од драбини, я б так молотнув ліктями, що годі вам змагатися. Але ви десь позаду мене, і я подаю вам руку через голови. Своєрідна людяність, гуманізм, шляхетність, бо в цьому юрмиську ніколи не знаєш, хто тебе обжене. Але кожному хочеться відчувати себе добрішим, ніж він є насправді. Ви зараз особливо вразливий щодо всіляких людських оман. Я буду для вас неоціненний помічник на вашій новій стезі. Бендер знав чотириста способів, як добути гроші. Я знаю чотириста способів лишитися шляхетним у цій колотнечі навколо драбини. Коли ж вам пощастить і ви пропхнетесь до драбини, станете хоч на перший щабель, в очах натовпу вас освятить перемога, й ті ж руки, що недавно штурхали вас, одягнуть на ваше чоло золотий німб. Тоді вам уже не знадобляться мої чотириста способів лишитися шляхетним, ви забудете невдаху Дзядзька, що лишився десь далеко внизу. Але я ніскільки не здивуюсь: такі закони боротьби, це трохи сентиментально й сумно, в наш час приємно бути сентиментальним, любити квіти, собак і кішок, читали в газеті про цуцика, якого один вчений варвар ударив головою об стовбур? Плакати хочеться, бідна тваринка, коли вже про це пишуть газети, до речі, сентиментальність — це один із способів зберегти шляхетність, я знав одного чоловіка, який приходив на службу раніше, щоб полити квіти, і мимохідь совав голки в стільці своїх колег, дуже любив усе живе, куди ж ви?..
Хаблак підвівся і, злегка заточуючись, ніби напідпитку, почвалав навпрошки, крізь акації, на головну алею парку. Припікало сонце. В голові чамріло — жодної виразної думки, ранок все-таки заважкий для нього, характером він тугодум, мусить обміркувати, зважити кожну дрібничку, а тут одразу стільки навалилось, якась апокаліпсична Дзядзькова драбина височіла в очах і тисячі Дзядзьків у фетрових ширококрисих капелюхах та червоних синтетичних краватках дерлись угору, це все треба переварити, а може, Дзядзько жартував. А що як він справді жартував, збожеволіти можна, а ще спека зранку. Андрію Сидоровичу пригадалось, нащо він виходив з редакції. Жадібно вхопився за конкретну рятівну думку: переписати в райвиконкомі зведення.
Коли Іван Кирилович ніс у складальний цех макети двох середніх шпальт, друкарська машина мовчала, хоч ще півгодини тому він наказав друкареві відбити триста примірників номера.
— Ви одержали наказ про додатковий тираж? — від порога запитав моториста друкарні, вайлуватого парубійка в чоботях і широчезних штанях.
— Одержав,— сказав парубійко й переглянувся із складачами. Складачі, а може, це здалося Іванові,— приступ неврастенії,— загадково посміхнулися.— Піду заводити мотора...
Але не рухався з місця.
— Я оголошую вам догану,— суворо мовив Загатний.
— Так і знав, що догану сьогодні схоплю. Троячка наснилась... — моторист потарганив свої чоботи через складальний цех з таким ентузіазмом, що можна було сподіватись — за півгодини він дійде до моторної. Всі засміялись, окрім Івана Кириловича. Він поклав макети на касу й пішов до виходу. Іванові часто здавалось, що інші знають більше за нього чи якось передбачають хід подій. Зараз вони відверто тішилися своєю обізнаністю. Передчуття неприємностей хлюпнуло на Івана з їхніх тріумфуючих облич і зіпсувало настрій, що був вирівнювався. Коло дверей з'явився Гужва:
— Товаришу Загатний, вас товариш редактор до телефону, терміново...
Йому вчувся за спиною сміх. Озирнувся. Складачі уважно вивчали макети. "Звідки вони все знають? Ненависне терехівське болото!"—тоскно подумав Іван Кирилович і ступив до телефону.
— Я, Гуляйвітер! Нестимете перед райкомом персональну відповідальність, товаришу Загатний. Я так і доповів першому. Я не маю бажання звалювати на свої плечі обурливі помилки. Я попереджав — рано чи пізно таке безвідповідальне ставлення мусило призвести до прикрої помилки.
— Щось не пам'ятаю ваших попереджень...— проказав зимно й стомлено, дивлячись у зелене вікно.
— Не пам'ятаєте? Тепер ви можете не пам'ятати! Але свідок — увесь колектив. Я не маю зараз часу з вами дискутувати, перерва закінчується. Поки що я редактор, і ви будете виконувати мої вказівки. Перший наказав виїхати в село усім відповідальним працівникам редакції і прилюдно вибачитись перед матір'ю...
— Пробачте,— Загатний притис руку ранками до телефонного апарата, біль допомагав стримуватись.— Я нічого не знаю.
— Як не знаєте? Уся Терехівка давно знає. Ланкова, що рапортує у вашій передовій про успіхи та обіцяє зібрати кукурудзу достроково, загинула 'в автомобільній катастрофі три тижні тому. Газета трапила на очі хворій матері, уже помчала "швидка допомога". Я оголошую вам сувору догану і попереджаю, що цим не обійдеться. Я...
Іван Кирилович грюкнув апаратом, пішов до вікна. Телефонний дзвінок різко, сердито рвонув тишу. Трубку узяв Гужва.
— Борис Павлович просить секретаря.
— Перекажіть, що я не бажаю з ним розмовляти,— голосно, аби вчув Гуляйвітер, мовив І'ван Кирилович.
— Він наказав повісити передову на дошку браку й не виплачувати гонорар.— Гужва опустив трубку.
— Вішайте,— коротко відповів Загатний. Тільки не показати, що він засмучений. Йому все байдуже, його не обходять такі дрібниці, буря в калюжі, жодного зайвого слова:
— Я ж не міліція, не реєструю нещасних випадків. У блокноті є прізвище, з місяць тому розмовляв, жива-здорова, кров з молоком, чи нове, думаю, скаже, що про льон, те й про кукурудзу, працюємо добре, працюватимемо краще...
Усі мовчали, тільки Молохва почав розповідати черговий випадок із свого газетярського життя. Загатний сів біля бухгалтерського стола, наче біля грубки в холод, — безтурботний плин розповіді заколисував і зігрівав. Хотілося зручно розлягтися на хвилях слів з сигаретою, хоч би диміти в стелю, не ковтаючи диму, ледве стримавсь, аби не попрохати. Зайшов Дзядзько, певно, ще нічого не знав про передову, й Загатного поманило до нього — хоч одна людина в редакції не тішиться з його невдачі: здавалося, що всі радіють з дурного випадку.
— Сидять товариш Хаблак, в інспекції, переписують усі шістнадцять граф зведення, — почав ще від порога Дзядзько, певно, Хаблак чимось дуже допік, бо він уникав казати про когось погано, навіть поза очі.— Кажу: візьміть екземпляр, райвиконком зобов'язаний на редакцію давати. А він: незручно, люди переписували...
Засміялись, бо звикли злегка глузувати з Хаблакових химер. Іван голосніше за всіх. Роздратування клекотіло в нім, шукаючи виходу. Раптом яскраво пригадався вчорашній програш, сьогоднішня неприємна розмова. Від тих спогадів зовсім зіпсувався настрій. Саме лихо не ходить. А все почалося з Хаблака.
— Ви передали йому справи? — з посмішкою на устах спитав Молохву.
— Які там справи — он стіл, а в столі три листи і план роботи на місяць.
— Так не годиться, — запалився Іван. — Ні чорнильного приладдя, ні календаря в нового зава...
— А в редакторовій шафі червона скатертина валяється, — на льоту спіймав думку начальства Дзядзько.
— І мармурове чорнильне приладдя від редактора захопіть. Я своїм календарем пожертвую. — Іван Кирилович метушився, реготав — був дуже збуджений, від ранкової скутості не лишилося й сліду. За хвилину на Хаблаковім столі червоніла скатертина, поквацьована чорнильними плямами, бундючилось чорнильне приладдя з білого мармуру, перекидний календар і канцелярська подушечка для печатки. А Загатному все мало.
— Телефон! Заву потрібен телефон!
Апарат стояв на підвіконні біля друкарки. Іван Кирилович став гарячкове розмотувати перекручений дріт. Нарешті телефон опинився на краєчку Хаблакового стола, але дріт повис над підлогою. Загатний узявся підсовувати стіл до вікна, і цієї хвилини в дверях з'явився Андрій Сидорович...
(Дозволю собі короткий відступ. Мені здається, що цей епізод є кульмінацією всієї терехівської епопеї товариша Хаблака. Як би він не повівся пізніше, кожен його крок був результатом хвилини, про яку йдеться. Навіть саме рішення повернутись до педагогічної роботи народилося тепер, хоч визріло трохи пізніше.
