Викрадення - Тендюк Леонід
Наші лапища, товаришу Куксо, для такої артистичної роботи, на жаль, не годяться!
Під водою, як я зрозумів, у швидкостей і відстаней не земні — інші виміри. Трикілометрову дорогу в пучину, куди ми опускаємось, зможемо подолати не скоро: не зважаючи на те, що наш путь згори — вниз, рухаємось не більше тридцяти метрів на хвилину.
Зараз ми перебуваємо на півкілометровій глибині. Прощальний погляд сонячного світла, та й то ледь вловимий, помітили ще до чотирьохсотметрової позначки.
Спочатку сонячна повінь під водою владарювала неподільно. Світло лилося звідусюди, то приглушене, то яскраве. На мить втрачалося почуття реальності, здавалось, сонце не одне — їх кілька: вгорі, внизу, обабіч.
Чим глибше опускалися, відчутніше мінялося довколишнє забарвлення: вода, риба, мікроорганізми. Неподалік від поверхні моря всі барви в підводнім світі були однакові. Поступово світло видозмінювалось, різні ділянки його спектра приглушувались по-своєму і неодноразово. Спочатку око помітило, як зникли червоні барви, потім оранжеві, далі — зелені, нарешті останніми померкли сині промені.
І ось на глибині, без червоного світла, водорослини, що насправді коричнюваті, здалися зеленими; риба — теж зелена. Зеленим багатозір'ям замерехтіли довкруг мікроорганізми, які ще недавно фосфорично сяяли.
Пробиваючись крізь це зеленозоряне "небо", ми перетнули межу, за якою починалась цілковита темрява — вічна водяна ніч.
Моє завдання, молодшого акванавта, "жабеняти", як каже Кім, стежити за довколишнім середовищем, все, що потрапить у поле зору, занотовувати в зошит.
Неначе й небагато пройшли — якихось п'ятсот з гаком метрів, — а я вже списав кільканадцять сторінок.
Якби так сталося, що цей щоденник потрапив до рук мого колишнього приятеля — Чекуна, з яким я працював у друкарні і який потім нібито став журналістом, він би неодмінно використав його в газеті. Ще й зазначив би: "Із спостережень мого друга, акванавта Василя Гайового".
Я — не марнославний. У кого до чого хист, той те й повинен робити. Мене ж бо, як я вже згадував, хотіли зробити хронікером, а отже, ждала слава, статті з моїм прізвищем у газеті… Були, були мої репортажі! Про циганські ансамблі та про кролів. Аякже — новоявлений Гі де Мопассан! Та моя писанина — нецікава, нудна…
— Не вийде з тебе, Небабо, діяча преси, — казали в редакції. — Хватка не та.
Я й сам відчував це і, правду кажучи, не старався оволодіти таємницями репортерства. Море покликало, і я пішов.
Що мене жде, не знаю. Принаймні теперішня робота підводника, як і на палубі "Садка", подобається.
— Гайовий, зверни увагу!
То голос Зайця — Альфред припав обличчям до сусіднього ілюмінатора.
Я глянув за борт. У світлі прожектора, якраз перед центральним ілюмінатором, майнула багаторука, примарна тінь. Вона ніби підскакувала, як перекотиполе, гнане вітром. Слід, залишений цим видивом у залитій електросвітлом воді, клубочився, мов туман — молочно-білий, густий.
Батискаф рухався вниз, долаючи метр за метром свого незвіданого шляху. А "перекотиполе" не відставало, з'являлося то з одного, то з другого боку.
Раптом ми відчули, як корпус батискафа здригнувся. Поштовх, другий.
Вода довкруг кипіла, і в тій молочній каламуті металися тіні, тепер уже від безлічі "перекотиполь".
То був зловіщий, відьомський танок. Тіні перепліталися, рухались. На зміну одній напливала інша. Ще і ще! І ось: перед батискафом у смугу світла, ніби з темної гущавини джунглів, простяглися довжелезні хоботи.
Кім увімкнув додатковий прожектор — і ми жахнулися: підводний апарат обплутали щупальці восьминогів.
Спрути діяли підступно й хитро — напали ззаду і з тіньової сторони, так що в ілюмінаторах було видно лише кінчики їхніх щупальців із присосками, схожими на розплескані голівки шиферних цвяхів.
— Товаришу командире, бокові гвинти не діють! — доповів Данило, схилившись над пультом управління.
— Дай повний вертикальний! — наказав Кім.
Пілот заходився виконувати наказ, але апарат не слухався стерна. Наступної хвилини він зовсім втратив рівновагу, скособочився, і ми, ніби у стані невагомості, разом із кріслами повисли в повітрі.
В ілюмінатор зазирали чиїсь допитливі, глибоко посаджені очі — очі самої безодні… Спрут дивився невідривно, його погляд пронизував холодом до кісток, і на якусь мить мене пойняв жах.
— Даниле, — озвався Кім, як тільки апарат утратив горизонтальне положення. — Спробуй захватом!
Зокола в корпусі батискафа кілька гніздовий. Якщо треба буде брати зразки гірських порід чи придонний грунт, із тих гніздовий висунеться механічна клешня — захват.
Це знаряддя наш командир і вирішив застосувати проти підводних агресорів.
Ми бачили, як у воді з'явилася довжелезна металева рука з широко розчепіреною долонею.
Данило натиснув на кнопку, і рука зігнулася в "лікті". Ще порух — і ось п'ятірня мертвою хваткою затисла щось слизьке й судомисте за бортом.
Спрут "схаменувся", обійми його пом'якшали, чіпкі щупальці розслабились, і батискаф вернувся в горизонтальне положення.
Зелена кров зеленими цівками потекла у воду.
— Ага, знатимеш! — вигукнув я, захоплений вдалим поєдинком.
— А-га, знатимеш! — вигукнув я, захоплений вдалим поєдинком.
Та радість була передчасна. Як тільки металева долоня розтулилась, нас тусонуло з новою силою.
Чи то зранений спрут пустив у дію решту щупальців, чи, може, до нього прийшла підмога, інші восьминоги. Щупальці враз прилипли до всіх ілюмінаторів, захмарили їх, і в кабіні стало темно, а батискаф знову, хитнувшись, накренився.
— Та що за напасть! — розізлився командир.
Занепокоїлися й на "Садку".
— Чого ви відхиляєтесь од курсу? — запитали. — Пеленг дев'яносто п'ять дедалі збочується на схід. Що трапилось? Прийом!
— На нас напали восьминоги, — відповів Кім. — Постараємось відбитися, тоді й вирівняємо курс.
Данило вдруге атакував причеп. Металева клешня хапала в'юнкі щупальці, шматувала їх.
Коли поєдинок закінчився, ми побачили: у зеленій воді, звиваючись і судомлячись, безсило висіло кілька пошматованих спрутів.
Висвітлене прожектором коло води, в якій смарагдово клубочилась пролита нападниками кров, нагадувало порослу травою лісову галявину з викорчуваними головешками коряг. Коряги рухались, метляли батогами щупальців, гойдалися з боку на бік,
Розділ сімнадцятий
НА ПІДСТУПАХ ДО ДНА
На півкілометровій глибині спрути стрічаються рідко. Не зрозуміло, що їх цього разу змусило спуститися так глибоко. Скоріш за все приманка — сніп світла, за яким вони, не відстаючи, поринали.
Нарешті восьминоги від нас відстали.
Вирівнявши курс, ми попливли далі, в напрямку дна, до плато, на яке збиралися посадити батискаф.
— Обстежите рельєф тамтешнього дна, — наказував начальник експедиції, — гідравлічним маніпулятором візьмете зразки порід та знімете відеомагнітофонний фільм. Ну, і, якщо встигнете, пройдетеся над західними схилами, де височить найбільший у тому районі вулкан. А може, ще натрапите й на гідротерми — наше, геологів, заповітне бажання…
На шкалі глибиноміра значилось: п'ятсот п'ятдесят метрів.
Якби мені раніше хто сказав, що під водою можна побачити сніг, я б ніколи не повірив. Тепер же переконався: підводні "заметілі" бувають. Та ще й які!
Місцями батискаф потрапляв у таку густу хурделицю, що видимість зовсім зникала. Сповиті молочно-білою пеленою, ми пробиралися наосліп, не зважаючи на те, що потужні прожектори освітлювали кожен метр дороги.
Узористі, зірчаті сніжинки запорошили водяне "піднебесся". Коли ми зупинялись, вони висіли непорушно. Та ось двигун запрацював, і сніг — дивина! — полетів знизу вгору, назустріч батискафу.
— А це що? — поцікавивсь я, коли, пробившись крізь суцільну пелену метелиці, опинилися на оточеному драглистими кучугурами чистоводді.
— Справді — що? — подав голос і Заєць, хитро посміхаючись.
Коридор, по якому пробиралися — неширока смуга води поміж кисільних берегів, — нагадував ущелину серед скель — засніжених, із глибокими зазубринами вподовж хвилястої торочки скель. І біля кожної, неначе вкриті памороззю ліхтарі або як роздуті риб'ячі пузирі, — грона куль.
Данило помітив моє здивування, підморгнув командирові.
— Як тобі наш новий служитель науки?
— Хлопець хоч куди, — відповів Кім. — Гострозорий, старанний.
— Та я не про те, — вів своєї пілот. — Мене цікавить ось що. Невже цей сніг, ці кулі для Гайового новина?
— Мабуть, — сказав командир. — Василь же вперше спускається під воду.
З'ясувалося: сніг, драглисті кучугури, кулі-ліхтарі — все те, що мене здивувало, — зоопланктон, інші мікроорганізми — маленькі рачки й медузи. На сотні метрів углиб заповнена їхніми прозорими тілами вода. От ми і врізалися в них, освітивши прожектором ті кучугури.
Навіть на тисячометровій глибині і ще нижче побачили рибу.
То тут, то там, звиваючись, гойдалися, шугали розпливчасті, видовжені тіні. Риба була химерна — змієподібна, сплюснута, з широко роззявленою пащею на великій, схожій на трикутник голові. Вона ніби скам'яніла, нерухомо стояла на одному місці.
Повз ілюмінатор пропливали косяки мальків.
Деякий час батискаф ішов з вимкненими прожекторами, і мілька та дрібні креветки, фосфорично сяючи, здавалися рухливими зорями й сузір'ями. І, так же сяючи, хвостатими кометами прокреслювали "небозвід" в'юнкі вугрі.
Ми поринали нижче й нижче. Не раз потім згадаються підводні мандрівки, привидиться уві сні, що я лечу в безвість, якій немає ні початку, ні кінця.
— Ти там живий? — поцікавився Заєць, прочинивши двері у мій відсік.
— Живий, — озвавсь я.
Мандрівка була така захоплююча, що я, не відриваючи погляду від монокулярів, заворожено дивився в безодню. І все побачене, як і наказали, занотовував у щоденник.
Записав і дещо зайве, так би мовити, додав від себе.
Василь Окань згодом жартома дорікнув:
— Слухай, тезку, сюди! Відбив ти у мене кусень хліба — став, як і я, Нестором-літописцем, щоправда, — літописцем підводним.
А начальник експедиції, Гліб Семенович, прочитавши зроблені мною нотатки, зауважив:
— Непогано, колего! Одначе — багато експресії й емоцій. Ну, подумайте самі, навіщо в діловому документі зазначати: "БОЖЕ, ЯКІ гарні рибки! Вони нагадують метеликів над ромашковим лугом". Або оце: "Галузка шестипроменевого корала, ніби Наталчина коса…" Це щось дуже особисте, товаришу Гайовий! І для науки, слово честі, не має інтересу.
Дісталося мені й за милі жіночі голівки — знову-таки Наташин профіль і анфас, — якими я обмережив поля свого підводного зошита.
— Пушкін теж любив малювати на полях чернеток жіночі голівки, — хотів було виправдатись я.
— Так, малював.