Михайло Коцюбинський - Смілянський Леонід
Порядну людину відразу пізнаю,— і він уклонився поштиво в бік Надії,— а коли ти агітатор, то переодягайся хоч би й у спідницю — відкрию, тільки гляну...
Володарка свічного заводу, що після сніданку і чаю з ромом не витримала політичних розмов чоловіків і почала дрімати сидячи, раптом кліпнула очима і вставила своє:
— Порядні люди богом мічені, а злодії і крамольники — чортом... Прости господи...— вона перехрестилась і вмить знову задрімала.
Пристав попросив дозволу закурити, а купець без гільдії випередив його і галантним жестом підніс розкритий срібний портсигар. Пристав .подякував і взяв цигарку.
І знову поточилася нудна подорожня розмова. Надія намагалася не брати в ній участі і прислухалась до розмови вартових унтерів у сусідньому купе. З уривків, які ловила вона, можна було зрозуміти, що один з унтерів хоче трохи відпочити... У нього було якесь чергування вночі, він не спав і тепер хотів заснути. Через хвилину Надія почула, як він гуркотів чобітьми на лаві, вкладаючись спати. Це було добре, і Надія терпляче почала вичікувати слушного моменту.
Вона сіла в поїзд з надією допомогти Григорію втекти. Організація не хотіла втрачати Григорія Камищука і, поки не пізно, треба було організувати йому втечу. Мали зробити це без Надії, але вона настояла, щоб на цю операцію було призначено й її. Все мало статися в Києві на вокзалі. Там уже було троє товаришів, які чекали на прибуття поїзда і все підготували для втечі.
Сидячи в вагоні, Надія боялася, що втеча може не відбутися, Григорія одвезуть до тюрми і... тоді не було шансів на порятунок. Ця думка не залишала її.
Григорій був близько, за яких два кроки від неї, за стіною, але не чути було його голосу, кроків, ніякого шуму. Цe дивувало Надію. А проте вона уявляла: Григорій сидить біля зачиненого вікна і дивиться на лани, луки й ліси, що тепер особливо чарують його своєю широчінню, багатством травневого вбрання, млосним духом привілля. Можливо, він думає зараз про неї. Згадує, як рік тому одної із таких же травневих неділь вони вдвох плавали човном по Десні, далеко за містом блукали в лісі, мріяли про майбутню роботу, про свою майбутню долю.
Пам'ятає вона розмову одного ясного травневого дня на високому березі Десни, за Черніговом. Вони сиділи, майже заховавшись у траві. Внизу, коло води, безпорадно лежав їх човен, якого вони витягли на пісок. Вона читала впівголоса "Что делать?" Леніна. Григорій слухав, напівлежачи на лікті, і поволі жував травину. Пам'ятає, як він спинив її читання і несподівано промовив:
— Знаєш, Надіє, я ніколи нізащо не відійду від боротьби, хоч би мені загрожувала й петля.
— Чому ти про це говориш?
Вона подивилась в його обличчя і нервово стисла плечима.
— Так... Прийшло в голову... Та поки це станеться — ми ше поробимо... Ще поморочаться з нами архангели.
Він засміявся і жестом попросив її продовжувати читання.
І все ж таки було весело, радісно... Невідоме майбутнє усміхалось їм. Як швидко і несподівано все закінчилося...
В кутку купе, сидячи, дрімала побожна мамаша. А проте завжди, коли дочка занадто захоплювалась розмовою, вона розплющувала очі. і дочка відразу опановувала себе й приборкувала в собі охоту до розмови з чужими чоловіками. Ти не дозволялось багато говорити, а личило тільки коротко і стримано, без жодної усмішки, відповідати на запитання.
В вагоні панувала нудьга. Бракувало цікавих людей, невистачало тем для розмови. Купчик без будь-якої церемонії незабаром розтягнувся на полиці і захропів. Панночка випадково зайшла до сусіднього купе та й залишилася там. На обличчі пристава засвітилося задоволення. Він немов тільки й чекав цього. Кахикнув по-змовницькому разів зо два і, галантно пробачившись, запитав Надію:
— Можна поцікавитись — далеко їдете?
— До Києва,— зовсім необережно відповіла дівчина і схаменулась: зовсім не слід було йому про це говорити. Пристав блиснув зубами.
— Прекрасно... Значить, разом: я теж до Києва... Маю важливе доручення.
І раптом Надія вирішила, що з приставом треба розмовляти, треба тримати його біля себе. Незабаром передбачалась пересадка на київський поїзд, і в неї буде привід їхати знову разом і не викликати в цього поліцая підозри. Вона змінила свою звичайну стриману манеру.
— Ви з Чернігова? Мені здається, я вас зустрічала там...
— Дуже можливо... Мене там, правда, ще мало знають... Я нещодавно туди перевівся з Одеси.
— О, з Одеси до Чернігова!.. Яка рація?
— Була рація... Сам навіть просився.
— В Чернігові нудно...
— Мені весело. Тим більше, що я часто дістаю різні відповідальні відрядження до інших міст. Наша робота швидше небезпечна, ніж нудна.
— Що ви кажете — небезпечна?.. Невже небезпечна? Здивування Надії явно подобалось приставу. Він гордо поглянув на неї.
— Ми охороняємо державний лад, а це в наші часи небезпечно.
—— Не уявляю.
— О, є багато людей, що їм ми, охоронці ладу, не до серця...
Пристав на мигах показав на сусіднє купе, хоча розмовляли вони впівголоса, щоб не прокинулись пасажири, і їх все одно далі цього купе чути не було.
— А хто там? — таємниче запитала Надія. І пристав, запалюючи цигарку, недбало, немов між іншим, кинув:
— Державний злочинець... Замах на губернатора.. В минулому коло десятка терористичних актів... Військовий суд... Петля...
— Що ви кажете?! Це жахливої Він, певне, страшний?..
— Прегидка мордяка... З першого ж погляду переконуєшся, що це злочинний суб'єкт. Але бувають подібні люди й з приємними фізіономіями, навіть жінки...
— Не уявляю! — вигукнула Надія.
— Запевняю вас. Навіть вродливі. Я сам якось мав справу з революціонеркою, що була красунею. Вона стріляла в мене з браунінга.
— Просто важко повірити!.. — все дивувалася Надія. — У Чернігові?
— Ні, в Одесі.
— Дуже цікаво!
— Навпаки: це зовсім не цікаво і дуже неприємно, коли на вас ціляться з револьвера...
— А у вас, пане пристав, мабуть, не піднялась рука па жінку?
— Де в чорта! — вигукнув він, забувши навіть про цигарку.— Я б її задушив, коли б тільки мав змогу. В таких випадках не до галантності і благородних жестів... Хіба не жінки стріляли у міністрів і навіть у великих князів?
Але, схаменувшись, він зразу знизив голос так, щоб чула його тільки Надія, і знову роблено кахикнув кілька разів. Знову почав запалювати загаслу цигарку, обмірковуючи дальшу свою думку.
— Що ж, — запитала не без лукавства і глуму Надія,— всі, кого ви називаєте революціонерами, займаються цим самим... е... е... терором?
— Та-а-к, безумо-о-вно! — і пристав для переконливості простягнув до неї руки:в одній була все ще незапалена цигарка, в другій — догорілий сірник.
Надію розважала обмеженість і брехливість цього поліцая. Вона навіть забула про обережність і необачно глузувала з нього:
— Що чоловіки бувають такими — це ще мені зрозуміло, але щоб жінки стріляли в поліцію — нізащо не повірю!
Новий сірник погас від схвильованого жеста пристава.
— Запевняю вас, панно,— старанно переконував він Надію притишеним, таємничим голосом. — Ви навіть не уявляєте собі цих людей. В Одесі в тюрмі була влаштована втеча одному політичному. У них був зв'язок з тими, що на свободі. Під час прогулянки напали на доглядачів, а з вулиці їм перекинули плетену драбинку. Двоє з політичних перескочили по ній через стіну і серед білого дня втекли...
— Але ж варта...
— Що ж варта?... Один як тільки переліз, так і зник, як у воду впав. Серед білого дня... Мабуть, щось одяг на себе, і його ніхто не пізнав. А другого чекала тут же, біля тюрми, делікатна панночка з рисаком, впряженим у бігові дрожки. Коли я, бувши без зброї, кинувся за цим політичним, який прямував до її дрожок, вона тримала в одній руці віжки, а в другій браунінг і вистрелила в мене...
— Жах!.. — ледве вимовила Надія.— Ну, і влучила?
— Ні, я навмисне впав і вона дала маху... Коли б я не догадався впасти, ви, панно, не мали б нагоди розмовляти отут зі мною...
— А політичний?
— Скочив до неї в дрожки і — тільки й бачили. На таких рисаках можна тікати!.. — закінчив пристав і знову дістав сірника.
— А яка вона з себе? — раптом спало на думку зацікавитися цим Надії.
Пристав спочатку трохи розгубився, але вмить знайшов відповідну думку.
— Не можу вам докладно змалювати її обличчя але пам'ятаю, що була красуня. Проте все одно вигляд у неї був специфічний, злочинний. Я п'ятнадцять років служу на поліцейській службі і мав досить практики, щоб придивитись до облич злочинців. Печать злочинця я пізнаю на обличчі людини ще задовго до того, як вона порушить закон. Злочинці народжуються такими, і тому заздалегідь можна визначити кожному його майбутнє...
Але в цю хвилину Надія прислухалась до іншого: за стіною, де був Григорій, загупали чоботи .унтера і почулись м'які кроки Григорія. Потім унтер вивів ув'язненого з купе і повів на другий кінець вагона. Григорій не бачив Надії в обличчя і тому не помітив її присутності. Дівчина напружила всю свою волю, щоб не виказати перед приставом свого раптового хвилювання.
За кілька хвилин вони мали повернутися, і він, побачивши її в обличчя, пізнає свою Надію, і тоді...
Вона швидко запнула обличчя вуаллю. Під вуаллю та ше в цьому незвичайному для неї костюмі Григорій, звичайно, не пізнає її, а пристав не помітить хвилювання на її обличчі.
— Я розумію,— сказав пристав, усміхнувшись,— ви хочете непомітно для мого злочинця роздивитись його обличчя...
Надія нервово засміялась, немов стверджуючи його здогад. В своєму розпорядженні вона мала занадто короткий час. Поїзд проходив перелісками. Надії здалося, що він пішов повільніше: певне, підіймався на узвіз. У неї вмить вистигло рішення. Чого ждати?.. В Києві може не пощасгити, і тоді — тюрма і довге заслання... І може, ніколи не зустрінуться вони в житті. Вона глянула на пристава Він знову запалював цигарку, що була туго набита і не запалювалась. Пристав був зовсім захоплений своєю цигаркою.
Раптом за дверима, в другому кінці вагона, вона почула кроки. Це повертались вони. Якихось п'ять-шість секунд — і вона зустрінеться з Григорієм. І за цю швидку, як ластівка, хвилю в її уяві промайнули його задумливі голубі очі, блакитне небо над чудовою Десною. Стривожила думка: що буде в їх житті через кілька секунд.
Пристав дістав з кишені малесеньку щіточку і вдоволено розгладжував вуса.
