Двоє над прірвою - Малик Володимир

Пальто було добряче, але явно з чужого плеча.

— Це ти, шибенику? От не чекав! Таки потрапив туди, де й слід тобі бути! — вигукнув чолов’яга.

Я оглянувся. До мене наближався поліцай Хомка Підмогильний. Безперечно, це він! На рукаві — пов’язка, за лівим плечем — гвинтівка, а в очах — зловісна втіха. Ще б пак, така зустріч!

З несподіванки я розгубився і не знав, що відповісти. Тікати? Нікуди. Та й не втечеш: Підмогильний стрілятиме. Вступити в розмову? Викручуватись? Але як? Без сумніву, Підмогильний добре запам’ятав мене, а ще більше запам’ятав удар по голові і втрату нагана… Миттю я відчув, як завмерло серце і в грудях прокотилася неприємна холодна хвиля. Тепер я пожалів, що ми зі Смольниковим поспішно втекли, не прикінчивши його там, на вулиці…

Підмогильний підійшов майже впритул. Схопив за рукав.

— Ну, чого ж мовчиш? Мов заціпило! Чи забув, мерзотнику, як я було тебе зцапав і вів у поліцію? Де твій дружок? Де мій наган?

"Що йому відповісти? — гарячково думав я. — Все заперечувати? Не повірить, гад!.. Дременути? Не втечеш. Ген скільки тут німців і поліцаїв! Відразу схоплять!"

Позаду неждано почувся голос Ціммермана:

— Гей, досить тобі базікати! Ходімо зі мною!

— Я не базікаю. Цей добродій думає, що я втік із табору, і хоче знову запроторити мене за дріт, — сказав я, оглядаючись на шарфюрера і розуміючи, що зараз можу загинути.

Але раптом відчув, як Підмогильний випустив мій рукав. Обличчя поліцая витягнулося від збентеження і подиву, а коричневі очиці дурнувато закліпали. Видно, те, що я заговорив німецькою мовою та ще й до шарфюрера СС, страшенно вразило його і остаточно збило з пантелику.

— Що за дурниця! Геть звідси, вилупку! — гаркнув сердито Ціммерман, люто дивлячись на поліцая. — Кожне сміття корчить тут із себе пана!

Підмогильний, звичайно, не розумів по-німецьки ані в зуб ногою, однак дуже добре засвоїв словечко "век!", тобто "геть!". У нього не виникло ні найменшого сумніву в тому, що це універсальне слово стосується саме його особи. Прекрасно зрозумів він і те, що німець гнівається і причиною гніву є те, що він затримав цього незнайомця.

Поліцай знітився і позадкував од мене, пришелепкувато вимовляючи при цьому:

— Я що… Я нічого… Як пан каже… Може, я помилився…

— Век! — ще раз гримнув Ціммерман, а мені кивнув: — Ходімо!

Ми пішли до "кошари", а Підмогильний підібрав поли пальта і чкурнув до гурту поліцаїв. Там зупинився, поправив на голові шапку і втупив у мене свої невеликі пронизливі очі.

Удаючи, що не помічаю його, я відвернувся, але весь час, поки ми йшли до воріт, відчував на собі той важкий допитливий погляд.

10

Квартира виявилася зовсім невеличкою — кімната і кухня на п’ятому поверсі. Кухня спільна, теж невеличка і досить брудна, занехаяна. В ній порядкувала жінка років сорока. Брови підведені, на губах — яскраво-червона помада, а на щоках — рум’яна.

— Лідія Василівна, — відрекомендувалась вона при знайомстві і зразу ж поцікавилась: — Вас тільки двоє?.. Батько і син?.. А де працюєте?

Дізнавшись, що один із нових сусідів працює на хлібозаводі, вона стала дуже ввічливою і запропонувала свою допомогу по веденню господарства.

— Та яке там у нас господарство, — намагався відкараскатися од неї Смольников, у серце якого почала западати тривога.

Та жінка відразу пішла в атаку.

— Е-е, не кажіть! І протопити треба, і води зігріти, і попрати. А буде з чого — і борщу зварити… Без жіночих рук важко вам, одиноким мужчинам…

— Звідки вам відомо, що у нас не буде жіночих рук?

— Е-е, бачу! І як одягнутий, і як доглянутий — все видно…

Довелося Смольникову здатися.

— Гаразд, Лідіє Василівно, приймаємо допомогу. Чим зможемо — допоможемо і вам. Згода?

— Згода, згода. Знайомтеся з квартирою, — тут раніше жив інженер з дружиною, — а я тим часом зігрію чаю. З морозу не завадить погрітися. А потім і грубку затопимо, якщо знайдете дровець, бо там у вас, мабуть, не дуже тепло…

У кімнаті справді було не тепло. На шибках вималювалися візерунки, все припало легким шаром пилюки. З часу евакуації господарів сюди, мабуть, окрім Лідії Василівни, ніхто не заходив. Все стояло на своїх місцях, навіть фотографії висіли на стінах. З них дивилися на нових мешканців двоє щасливих молодят. Інженер, і його дружина. Видно, тільки побралися… А жити не довелося…

— Ну от, маємо своє помешкання, — сказав Смольников. — Добре, що вибралися від старих: дуже вже були там на виду. Сусіди почали цікавитися — хто та що.

— А тут ніхто не буде?

— Думаю, крім Лідії Василівни, ніхто, — Смольников понизив голос. — Не маю сумніву, що їй уже доручено слідкувати за кожним нашим кроком і кожним словом. Так що май це на увазі і будь обережний.

— А через стіну вона не підслухає нас?

— Зараз — ні, бо залишилася на кухні, а через двоє дверей навряд чи почує що-небудь… А взагалі, пильність і ще раз пильність. Говорити — тільки впівголоса. На провокаційні розмови не піддаватися. Де працюєш — не признавайся, скажеш — на біржі праці… Якщо Ціммерман знав про цю квартиру, то, безперечно, знає він добре і цю жіночку. В голодному і холодному місті за щедру подачку її неважко було завербувати…

— А ми не помиляємося? Може, вона чесна людина?

— Тим краще для нас… І для неї… Однак один необережний крок може коштувати нам життя! Тож будьмо пильні! А тепер коротко інформуй!

Ми сіли на дивані. Я упівголоса розповів про розмову Гольбаха з Ціммерманом, про відвідини табору військовополонених, про зустріч із Підмогильним, про відбір майже півсотні чоловік. Тут я не витримав, сказав:

— Іване Григоровичу, не можу я в чужій шкурі. Кожна чесна радянська людина плюватиме на мене, як на собаку!

Смольников обняв мене за плечі.

— Чекай, чекай! По-перше, забудь, що мене звати Іваном Григоровичем! Для тебе я тільки батько! Запам’ятай це!.. По-друге, кінець діло красить. Коли ми йшли до Ціммермана, то й гадки не мали, що зустрінемося з Гольбахом. А от зустрілися. І побачили, що це неабияке цабе! Якщо він для чогось відбирає військовополонених тут, то мені стає зрозуміло, чому він робив подорож на Лівобережжя. Напевне, займався цим самим в інших таборах… Гадаю, що і в Хорольській ямі побував також неспроста. Тільки там його таємну місію так несподівано перервав Жердін.

— Для чого ж вони вербують наших людей?

— Ось про це ми й повинні дізнатися. Чи для поліції, чи для розвідки, чи для диверсій?.. Уявляєш, в яке кубло нам пощастило проникнути? А ти кажеш — чужа шкура… Ні, синку, в цій шкурі ти можеш прислужитися Вітчизні не менше, ніж був би за штурвалом літака… Отже, давай домовимося — більше про це ні слова! Наказую тобі як старший у званні!

— Розумію, — тихо відповів я, хоча й без ентузіазму.

— А якщо розумієш — а розуміти повинен, бо ти ж людина військова, — тоді виконуй усі мої накази і вказівки! — і він перейшов на шепіт: — Перше, що ми маємо зробити, — це знешкодити Підмогильного! Уже двічі він стикається з тобою, не без підстав здогадуючись, що через тебе можна вийти на мене. Боюсь, що не сьогодні, то завтра гестапо чи поліція знатимуть цю історію… По-друге, дізнатися, для чого Ціммерман відбирає людей. І останнє — треба вияснити, чим, власне, займається Гольбах… Ось три нелегкі і дуже важливі завдання, які ми мусимо виконати! А я, крім того, шукатиму зв’язків. Мусять же бути! Ну, а тепер ходімо в кухню, бо тут мороз шастає поза плечима, а там тепліше.

Ми вийшли в кухню. Лідія Василівна зустріла нас привітно, як старих друзів.

— Ось і чай закипів. Прошу до столу. Повечеряємо. Правда, без цукру і без масла… Німці не дуже поспішають забезпечити нас продуктами. Та що ви з них хочете? Одно слово — фашисти! — І вона показала рукою на стіл.

Там стояла тарілка з вареною картоплею. Лежало три скибки чорного хліба. Стояли чашки.

— Ну, ви ще непогано живете — картопля, хліб, чай, — усміхнувся Смольников. — А якщо додати до цього мій сьогоднішній гонорар, то вечеря в нас буде зовсім непогана. Ось чим пригостили мене в офіцерській кантині, тобто їдальні!

З цими словами він витягнув з кишені пальта чотири рум’яні булочки, поклав на стіл.

Лідія Василівна сплеснула руками:

— Ох, яка розкіш! Аж не віриться, що все це ще існує на світі! Ну ж, прошу, прошу! Сідайте!

Ми скинули пальта, помили руки і сіли до столу.

11

З дому вийшли рівно о восьмій вечора. Час був не пізній, але над містом уже стояла густа зимова ніч, без місяця, без зірок. На вулицях — жодного перехожого. Поскрипує під ногами сніг, і тугий вітрець, що прилітає із задніпрянських степових просторів, морозяним вогнем обпікає обличчя.

Йшли швидко, мовчки. Патрулів не боялися, бо мали надійні документи. Однак домовилися, що, коли патруль надумає вчинити обшук, Смольников стрілятиме, а я, відповідно до обстановки, або допомагатиму йому, або тікатиму.

Моє серце билося прискорено. Мене непокоїла відсутність зброї. Один наган на двох — занадто мало! Що відчував у той час Смольников — не знаю. Він підняв комір, утягнув у нього голову і мовчки крокував суворими безлюдними вулицями нічного Києва.

План операції був простий. Ішли прямо на квартиру до Підмогильного. Іншого виходу не було. Боялися, що й так спізнилися і Підмогильний встиг повідомити кого слід. Однак жевріла надія: а може, не встиг? Тоді знищення зрадника забезпечувало нас від провалу і смертельної небезпеки.

На розі Обсерваторної зупинив патруль — підстаркуватий, судячи з голосу, фельдфебель і солдат. Наставили карабіни.

— Аусвайс!

Кенкарти, видані Ціммерманом, не викликали ніяких зауважень. Присвітивши ліхтариком, фельдфебель мовчки подивився, повернув.

— Век!

Ми полегшено зітхнули і прискорили крок.

На вулиці, біля будинку поліцая, уважно оглянулися. Ніде нічого підозрілого. Густа темрява. Тиша. Кучугури снігу.

Смольников витягнув із-за пазухи наган.

— Ходімо.

Шмигнули у вузьке підворіття. У дворі теж нікого. Тільки шумлять, потріскуючи обмерзлими верховіттями, старі високі тополі. Смольников знав тут кожен камінь, кожне дерево, тому, виждавши якусь хвилину і пересвідчившись, що ніщо нам не загрожує, не роздумуючи відчинив знайомі двері. На сходах було темно, та Смольников швидко збіг на третій поверх.

Я ледве встигав за ним.

— Тут! — шепнув Смольников, переводячи дух. — Стукай і по-німецькому вимагай відчинити!

Я затарабанив кулаком у двері.

Довго ніхто не озивався.