Собор - Гончар Олесь
Семко Дейнека подав думку, що треба міліціонера б викликати, щоб вівчарку привів та пустив її по сліду. Там у них собаки-шукачі здорово намуштровані, будь-який слід візьмуть.
— Цього сліду ніяка собака не візьме, — кинула Вірунька сердито і поспішила до автобуса, що саме підійшов.
Ніби не що й сталось, а навіть і на роботі чомусь Віруньці було марудно, сердито на всіх. Одразу ж після зміни вирішила зайти до Лободи: собор у його ж підпорядкуванні, над ним Володька начальство...
Начальство було в бадьорому робочому настрої. Синя блуза-спецівка просто поверх майки, бо жарко. Хто не знав би в лице господаря кабінету, міг подумати, що перед ним заводський інженер-металург, один із відвідувачів, що забіг просто з цеху в кабінет і, чекаючи свого керівного друга, вільно сів посидіти за його столом. Вікно відчинено, і за ним видно закурену сажею акаційку, хирлявий газончик, а трохи далі — чорно-сіру, столітньою курявою вкриту браму заводську. Пилюки в кабінеті явно не бояться — порохня шаром лежить на поскручуваних у труби якихось плакатах чи діаграмах, що валяються на масивному сталевому сейфі; помітно пилюку й на чавунній статуетці Титана, прилаштованій на письмовому столі. Заводський гуркіт у вікно долинає, але на нього в кабінеті не зважають, до цього звичні. "Ви сподівалися зустріти за цим столом заскорузлого чинушу, — мовби повинно було казати все тут відвідувачеві, — жовчного бюрократа, що відгородився від роботяг і за паперами світу Божого не бачить. А я ось який. Висунули, то й сиджу. З цеху прийшов, а скажуть, то й знов у цех вернусь. Мене цим не залякаєш, за канцелярський стіл не тримаюсь". Все по-діловому на столі: календар, телефони різних кольорів, пластмасове письмове приладдя та ще ота чорна, заводського литва статуетка — точнісінька копія того Титана, що в парку на високому п'єдесталі десь аж під небом стоїть, простерши руку над заводами. Тут, на столі, присутність Титана не випадкова, серед купи паперів цей карликово-інтимний, змалілий Титан — як знак того, що в кабінеті пам'ятають про нього повсякчас.
— Кажи, Віро Пилипівно, з чим прийшла? — Лобода сидить збоку стола звично, невимушено, нога на ногу.
— Цій ночі, — почала вона і осіклася, бо очі його, завжди трохи шельмуваті, змигнули розсіяним сміхом, стрельнувши кудись убік, і їй на мить здалося, що Володьці вже все відомо.
— Слухаю, слухаю тебе.
— Таблицю вночі знято з собору...
— Ах, Вірунько, я думав, у тебе щось виробниче, невідкладне, — мовив з розчарованістю в голосі, хоча шельмуватість з очей не зникла. — А ти знайшла з чим... Повір, не один собор у мене на плечах... Дозволь спершу ось із товаришем з області докінчити.
Але товариш, що скромно, сидів під стіною, сухорлявий чоловік у темній сорочці з краваткою, стримано зауважив, що він почекає. Що йому буде навіть цікаво.
Булькаті, стереоскопічні очі Володьчині знову змигнули, невловно змигнули, але він і на знаки не дався, що хотів би уникнути розмови на цю тему, навпаки, по-дружньому мовив до Віруньки:
— Ну, кажи, що там.
Вона коротко переповіла, закінчивши знервовано:
— Самоправство якесь. Нікого не питаючись. Наче і влади нема!
Лобода глянув на товариша з області так, ніби вибачаючись за Віруньчину неоковирність: що з неї, мовляв, візьмеш, рядова виробничниця, січе навпростець...
— Влада, Віро Пилипівно, є, — сказав їй наставницьки. — До того ж дуже конкретна. Ось ми з тобою і маємо честь її представляти.
"Ти мені баки не забивайї — хотілося крикнути Баглайці. — Я краще тебе знаю, що влада є. І що мене не для пустомолотства в міськраду селищанами послано. А ось ти чого крутиш? Хіба не бачу тебе, крутія? Та я ж тебе наскрізь бачу!"
— Не для того я прийшла, щоб ти мені лекції читав, — сказала з серцем. — Вчинено беззаконня ж, інакше не назовеш!.. Для чого тоді ти на культурі сидиш?
— Ша, не кипи, Вірунько. Ми з тобою люди свої, завжди дійдемо згоди. Гріх на кума так нападати...
— Якби знала, нізащо кумом би не взяла!
— Не гарячкуй, будь ласка. Краще скажи, чи добрі готуєш своєму Іванові зустрічний? Чи дерунів напекла?
Цей жарт висуванець адресував також і до обласного товариша під стіною, щоб виказати перед ним свою обізнаність навіть у родинних справах заводчан. Помітивши зацікавлення присутнього, Лобода пояснив йому, що чоловік цієї ось Віри Пилипівни якраз і є той відомий сталевар Іван Баглай, що зараз у Бхілаї плавки дає. Скоро вибуде строк, має от-от повернутись. Віруньчиного погляду не уникло, як, пояснюючи, це товаришеві, Лобода водночас і вивчав його: кортіло, видно, "генієві" наперед вгадати, як той поведеться в питанні про собор, щоб і собі відповідно підкорегувати паруси. Але товариш, слухаючи Лободу, був непроникний. Тільки коли цей перебалакав, сказав йому стримано:
— А з тією таблицею вам таки слід розібратись. Факт справді дивний.
— Просковзнуло повз нашу увагу, винуваті, Павле Антоновичу, — поспішив покаятись Лобода, і була в голосі непідробна щирість за цей свій промах у роботі.
А Вірунька тим часом зірким своїм оком примітила в кабінеті ще одну річ: у кутку із-за сейфа ріжечком виглядало щось далеко засунуте і якимось плакатом прикрите... щось дуже схоже на таблицю чавунну!
— А то що? — запитала вона і, одним махом зірвавши з соборної таблиці плакат, жужмом кинула його під ноги й вилетіла з кабінету, зі злістю вдаривши дверима.
Невдовзі після цього непримиренна Баглайка вже сиділа в приймальні секретаря обкому.
IX
Зачіплянку цього дня ніби гедзі покусали: багато було злих.
— Наче в душу тобі наплювали, — сказав Федір-прокатник. — Ну, зловив би я тих злодіюк...
Як на те, в нього ще й "Кама" того дня зіпсувалась. І з жінкою за ніщо посварився. Інші теж ходили дражливі, прихнюплені. Мабуть, якби заявився сьогодні Лобода-висуванець на Веселій із своїм нержавіючим оптимізмом та свіженькими анекдотами, то навряд чи став би хто слухати його "вірменське радіо". І вже напевне, що ніхто зараз не сів би з ним забивати "козла": маєш охоту — сідай і сам із собою грай!
Несподівано з'явилась на обрії кочівна бригада реставраторів, що ставила свого часу сміховинне оце риштовання, яким так ніхто, крім лелеки, й не скористався. Тижнів два тоді товклися тут, із собору зробили собі нічліжку, горілку пили та дівок водили — така це була бригада, що її роботу Зачіплянка інакше й не називала, як халтурою. І ось знову з'явились, зачули поживу. Адже разом з таблицею тепер із собору було ніби знято якийсь покров схоронності, недоторканості, віднині собор став об'єктом ненадійним, і це, певне, якраз і пригнало мерщій сюди халтурників (відомо, що й на руйнуванні часом можна добре урвати)... До того ж згадала ця братія про колись уже виконані тут роботи (хоч і було їх на копійку), спом'янула якийсь свій договір, що його, мабуть, уже й миші з'їли. Бригадир реставраторів, щуплявий підтоптанець у береті, умовляв селищан підписати йому якогось акта, виправдальним тоном пояснював на майдані, чого роботи було тоді заморожено:
— Ви ж знаєте, як це в нас: то кошторис не затверджено, то оліфи нема...
— Душі в тебе нема, — презирливо скривився на це Федір-прокатник.
— Бригада не бий лежачого, — підкинув Шурко, водій далекорейсових автобусів.
Ще один з реставраторів скаржився, що за висоту не платять; бігаючи верткими очицями, шукав у роботяг співчуття.
— По закону верхолазам мається за висоту платити, а хіба ж то не висота? — І, закликаючи присутніх у свідки, вказував на центральне шатро, іржаве, з облізлою фарбою.
Металурги спохмура поглядали вгору. То таки була висота. Молодиця вагітна, невістка горнового Ткаченка, теж задивилася вгору, кривилася, наче хотіла спитати:
"А дитя моє вже й не побачить отих бань та шпилів?"
Небо над собором сьогодні було наче блакитніше, ніж завжди. Ні юги, ні заводських димів. Ластівки вгорі змигували весь час; чимось їм тут подобається, ціле літо вони так змигують над опуклостями собору.
Розмова в гурті раз у раз поверталася до таблиці, зайшлося про походження її, старші пробували пригадати, коли й ким було її відлито, і виходило так, що ледве чи не за декретом Леніна відлита була вона, ота чавунна зачіплянська таблиця...
Учитель Хома Романович, у якого до війни сиділа за партою легендарна Майя Прапірна, неремстиво стояв позад гурту сухенький, сивий, у розмовах участі не брав, тільки очі його, задивлені на собор, пойнялися сльозою. Йому більше, може, ніж будь-кому, було чого переживати. За цей собор він свого часу на Магадані побував, власне, більше за свій темперамент, за те, що мав звичай аж надто запально історію храму переповідати учням. Багато хто з металургів, людей різних поколінь, теж колись сиділи за партою у Хоми Романовича і дещо знали про історію виникнення собору. Виник, мов із легенди. Після зруйнування Січі, в потьомкінські часи, повержені запорожці заснували монастир у цих місцях, у плавнях, що належали раніше одній із окраїнних запорозьких паланок. Отам у плавнях постригались у ченці, брали до рук, замість шабель, книги Святого письма. Перевдягалися, як оточенці, в буденну сіру одежу гречкосіїв. Чорною жалобою ряс прикривали буйно-червоні шаровари лицарів Запорожжя. І вирішено було тоді на їхній сумовитій раді: збудуємо собор. Воздвигнемо, щоб піднісся в небо над цими плавнями, що рибою кишать, над степами, де наші коні випасались, і буде незломлений наш дух жити у святій цій споруді, наша воля сяятиме в небі блиском недосяжних бань. Шаблю вибито з рук, але з серця не вибито дух волі й жадання краси! Наша непокора в цім витворі стане серед степів навіки, окрасою Великого Лугу вгору сягне... Але хто ж збудує? Хто сотворити зуміє? Підліток місцевий викликався, тямковитий хлоп'як з очима великими, як натхнення. "Благословіть!" І зник у плавнях. Три доби його не було, потім повернувся до товариства й на долоні тримав собор готовісінький, весь зроблений із стеблин комишу. Розповідав, нібито зморений, приліг у плавнях, задрімав, і собор сам уві сні йому наснився. Дано знак, ударили в тулумбаси, скликаючи раду козацьку (відомо, що на раду навіть у Січі козаки йшли без зброї, докладаючись лише на силу розуму). Рада козацька, оглянувши пробу комишеву, схвалила: воздвигнем!
І засяяли відтоді блакиттю кулясті бані собору над плавнями, над цим білим світом дніпровським...
Щось подібне переповідав колись своїм школярикам схильний до велемовності Хома Романович, а зараз уже ні, не переповідає.
