Уночі - Дніпрова Чайка
Адже схотіла б – забрала б усі гроші, махнула за кордон та й промантачила, як хотіла, й хто б заборонив?
– А! Дай мені спокій! Усі вони одним миром мазан усіх давно пора викоренити геть дощенту, до душі! Щоб і краю не паскудили, землі святої не псували!
Степан замовк. Дід спересердя аж відсапував. Степан голосно позіхнув.
– Еге, вже Віз над ялиною: час мені йти далі з моєю музикою! – сказав він, беручи калатайло.
– На добраніч, діду Охріме!
– Іди здоров!
Босі ноги обережно затупали по стежці, зашамотіли в траві, собачка чмихав і гарчав, часом і гавкав, а калатайло дрібно вибивало свою дерев’яну пісню, і луна од неї розкочувалася й заповняла увесь заснулий сад.
Тимчасом вгамувались і панські діти. Під старою сосною постелилися хлопці, полягали й весело спочивають після рухливого довгого дня. Дарма, що не примусом на тяжкій роботі, але своєю охотою намахалися молоді руки, набігалися стрункі ноги то з рушницею по рудках та гайках, то верхи на конях, то на гойдалці або гімнастиці. І любо тепер, вивернувшись на сіні проти зоряного неба, лежачи потягатись та верзти язиком, що перше на думку спливе, або й так мовчки дихати, слухати, як засинає сад, як. старі сосни та ялини думають свою віковічну думу.
– Стьопо, спиш?
– Сплю! Або що?
– От колода! Чи не сором же спати в гаку чудову ніч? Глянь, яке небо глибоке-глибоке та зоряне. Чи тобі здається, що зорі складаються в якийсь дивний візерунок, неначе напис якоїсь східної мови?
– Чу-ва-ли! Ще дурні греки повигадували отих Ведмедиць, Касіопею, Оріона, Плеяди тощо. А воно все схоже, як ото чобіт на алілую!
– Овва! Новенький дотеп? Чи власний же? Мабуть, у пана Зігмунта позичив. А проте свиня ти, Стьопо, їй-богу: ні крихти поезії в тебе.
– І це чули! Панна Люня ще й не так уміє: і чарівна ніч, і таємнича розмова гілля, і оксамитна риза ночі, золотом вигаптувана, і квіткові душі, й думи лісові – чували! Та й уприкріло ж воно, боже спаси!
Ніч як ніч: хропи-висипляйся, коли не маєш охоти до дівчат на село; ранок – рушницю на плече й гайда на рудки! День – лаштуйсь якнайвигідніше, найкорисніше провести. Птахи на те, щоб стріляти, квітки на те, щоб рвати, горілка на те, щоб пити, дівчата – щоб любити, а життя, брате, на те, щоб жити, так-то! А ви, делікатні юноші, тільки киснете та антимонію розводите, цур вам!
Він сердито загорнувся в ковдру й знарошне, щоб одчепилися, захріп.
Ображений товариш – Ільком звали – попереду мовчав, не знаходячи слів, а далі аж сплюнув.
– Скотина! Свиня!
– Чого це ти лаєшся? – спитав, підходячи з-за рогу алеї, Оркадій.
– Ну як же його не лаятись? Має, тварюка, такий рай, а тільки й дбає про своє пузо – і це у 17 років! Що ж із його у 30 буде?
– Ха-ха-ха! – розлігся чийсь дитячий голосок.
– Наш Стьопка буде як пан Бучинський, що двоє людей його пропихатимуть у двері. Ні, краще: то буде Петро Петрович Пєтух, що у Гоголя.
– Ну, а що ти б на його місці робив, Ільку?
– Я? Та я б такі діла завів!
– Які саме?
– Та вже завів би!
– Які ж саме?
– Та вже завів би, кажу…
– Одначе? – не вгамувався Оркадій.
– Та ось… уже б одного матеріалу етнографічного назбирав би силу-силенну. Та вже (додав пошепки) у мене й так є два здоровенні зшитки!
– Ну, то що ж по тому?
– Як що? Душу, думку народну вистудіюю…
– Ти вистудіюєш! Бавишся та й тільки!
– Звісно бавлюся! – злісно огризнувся Ілько. – А чи не думаєш ти, філософе, що й ти зміг би в якій пригоді стати народові, якого ти ні мови, ні поезії, ні історії не знаєш?
– Ex, братику, не поезією тут пахне! Тут усі злидні, усю скорботу й лихо треба до дна вичерпати, тоді лиш добереш способу, чим можна тут запомогти.
– А як же ти цього досягнеш, коли не знатимешся з людьми, цураєшся їх?
– А ги думав, отак вони взяли та й роззявили перед тобою душу, мов тую вершу! Бач, не мали на кого здатись, та на тебе, що, мов той метелик, скрізь літаєш-пурхаєш та шукаєш усяких забавок.
– Ти вже в нас доцільний та мудрий! Чи не пошився бува й ти у марксисти, чи ще якісь "істи"? Адже ж мода тепер!
– Марксист не марксист, а шкура на мені не панська, то й мрії, й забаганки не панські. А коли хочеш знати – я не цураюся людей, єднаюся з ними, та тільки не по-твойому.
Хлопці помовчали.
Маленький Хведь, що недавно сміявся з Стьопки, тепер смачно сопів, Стьопка теж спав, чи уявляв сплячого.
– А знаєш, Ільку, який чудовий суб’єкт тутешній пасічник?
– Мм-да! фігура характерна! Чи не з козаків часом він?
Стьопку вкусив комар, чи що, і він кинувся, та з досади, що перебили сон, і собі встряв у розмову.
– Де в чорта там козацтво – ото вигадав! Це, мабуть, за його сувору лайливу вдачу ти пошив його в козаки.
– За те, мабуть, що вас обох з Люнею добре нагонить!
– Та те дарма…
– От ти це задарма! – палко перехопив ображений Ілько, – а його я бачив не раз в іншому: розумний, знаєш, дідок і совісний, оно як роботу свою чесно сповняє, ширий, вірний…
– Це Охрім та вірний?! – галаснув Стьопка. – Хо-хо-хо! Та він тебе і виведе, і проведе, ще й такого тобі благочестія напустить, живий до бога лізе! Хитрий, проклятий дідуганище, чорти б його драли! Та втім, і всі вони такі – брр! ненавиджу! Це тільки мама, не знаю нащо, антимонію з ними розводить: бабляється з їхніми слабими, жалує отих слинявих бабів та сопливих дітей, і нащо вони їй придалися? Чи спасения душі хоче заробити? Не розумію! Самій аж з душі верне, – добре знаю, Що гидує, ненавидить, а туди ж, мовляв, "я філантропка"!.. Ох, швидше б мені маєток у руки: я їм покажу таку філантропію!!
Оркадій обурено встав, схопив чиюсь одежину наопашки і раптом одійшов од товариства.
Довго він блукав по темних алеях, затоплював зір у високому спокійному небі, огидливо здригуючись, коли до вуха йому долітав масний регіт Стьопки та Ілька, які, видимо, вже качалися од Стьопчиних анекдотів.
Думав був хлопець піти до пасічника погомоніти, як бувало не раз, але його в саму душу вразили ненависні дідові слова.
"Боже, яка злість! Яка лють!" подумав хлопець, і швиденько подався в другий куток.
Гарячої голови й роса не холодила, думка думку побивала, обертом у голові крутилися питання: як же бути? Чим засипати цю прірву між людьми? Коли дійдуть люде до згоди, до братнього життя?
Як одкрити очі цьому темному, безщасному, але безкрай милому людові, якого Оркадій зазнав однедавна, але щиродушно полюбив. Що він повинен зробити?
Не знав Оркадій і тяжко себе картав за свою нікчемність, городянське виховання, що зробило його безгрунтовним, вутлим, нездатним, як звернутися у всякому становищі. Податися у толстовці або неплюєвці? Так скребе ж щось на серці! Заквасувати себе у сільські вчителі – так занадто ж рямця вузькі й сила мала! Вивчитись на адвоката або доктора та піти на село? Або, може, просто в попи? Піп багато здоліє й доброго і лихого! Тільки от неприємність: оженитися неодмінно треба – брр! Молодому мрійникові ще зовсім була чужа і прикра ця осолода, про яку, проте, багато чував і од товаришів і з книжок.
Мрії, думки, докори, плани – все вертілося в гарячій голові, гонило сон, і тільки вже світом заснув Оркадій під копицею, проспав схід сонця, проспав навіть чай.
Дід Охрім бачив його сплячого, коли замітав стежки, й тільки дивувався, чому це він спить не в гурті і так допізна, та пожалував будити.
А пані Зайківська, мати Стьопки та Хведька, з панією Іванівською, матір’ю Ілька, Люні та Сімочки, – обидві пильно придивлялися хлоп’ячим обличчям: Стьопчиному на цей раз приємно, а Оркадієвому підозрено та бентежно, де ж пак: примерклі очі на блідому виду були підведені здоровими синцями, рухи були то мляво болісні, то нервово жваві.
Ззиралися панійки, зокола заводили річ про всякі нещастя, які бувають од горілки та нічних гулянок. Остання ж публіка за столом здивовано переглядалася, тільки Стьопка з Ільком давилися од втриманого реготу, штовхалися попід столом ногами, Ілько нарошне зачіпав дівчаток, щоб хоч пискотнявою перебили мамам розмову. Один Оркадій нічого не помічав: у голові все снувалися думки, які заклюнулись уночі.
Матірки, вже й не змовляючись, постановили собі добре стежити за Оркадієм, щоб бува не призвів їхніх діток до розпусти, і, вставши з-за столу, пішли обидві в проходку, палко про це шепочучись.
Дід Охрім, ґрасуючи крокетну площинку, чимало дивувався на обох паній. Ні він, ні вони не знали, чого часом навчиться людина тихої літньої ночі…
Примітки
Вперше надруковано в другому томі збірки "Творів", "Дзвін", К., 1920. Подається за першодруком.
Ходорків – село, нині Попільнянського району Житомирської обл.
Петро Петрович Пєтух – персонаж 2-го тому "Мертвих душ"..
толстовці – послідовники этичного вчення Льва Толстого.
неплюєвці – послідовники М. М. Неплюєва (1851 – 1908), засновника трудового братства.
