Маша з верховини - Гончар Олесь
Маша так само без слова посунула до* нього' надірвану, розцяцьковану орнаментом пачку з печивом.
Узявши ложку, Шелюженко глянув на Машу:
— Беріть же й ви.
Вона скинула на нього очима, глибоко, серйозно, ніби зважувалась на щось особливе. Потім обережно взяла пальцями ложку.
І ось вони почали їсти. Це схоже було на якесь причащання, так неквапливо, урочисто орудували вони ложками, мовчки, з якоюсь значущістю несучи їх у повітрі до губів, надкушуючи потім крихке солодке печиво під то серйозними, то насмішкуватими поглядами присутніх. Тихо було довкола них, і, лише коли вони, відклавши ложки, переглянулись, майстер дозволив собі пожартувати:
— Знаєте, товаришу робітком, яка в нас тут, у лісорубів, прикмета існує?
— А яка?
— Коли двоє отак посьорбають з одної миски, то майстрові вже метикуй: уже думай про окрему палатку для них...
Маша аж потемніла з рум'янцю, стала як мулатка.
— Ніж отак базікати без толку,— кинула сердито,— ви б краще кіз отих з червоного кутка повиганяли: всю вашу агітацію пожують.
Лісоруби та дівчата засміялись, а майстрів помічник і справді кинувся виганяти з намету кіз, для постраху заміряючись на них зачохленим фотоапаратом.
Щоб венгерка не додала чого-небудь гострішого — адже від неї всього можна чекати! — майстер сам доспїшив заговорити до Шелюженка, голосно вихваляючи перед ним своїх лісорубів. На совість, мовляв, працюють, підганяти не доводиться. Майстри, нічого не скажеш...
— Особливо оці закарпатці,— він вказав Шелюжен-кові на гурт стовплених під навісом лісорубів, що, незважаючи на спеку, не розлучалися зі своїми киптариками.— Люблять працювати. Ніяк тільки до гонга їх не привчиш, самі собі режим дня встановили.
— В чому ж він полягає?
— А в тому, що, тільки зоря зазоріє, уже їх нікого не застанеш в наметах: рубають, поки не жарко. Удень же, коли спека, сплять у лісі, висипляються за те, що вночі не доспали. А увечері потім знов рубають, до темноти, і на гонг не зважають. "Ми,— кажуть,— не гратися їхали сюди".
— А то таки справді не гратись,— зауважив один з лісорубів, літній уже, красивої гірської статі гуцул.
— Яць Дідук, вожак нашої найкращої бригади,— відрекомендував його майстер.— Замість чотирнадцяти кубів по двадцять дає, а то й більш...
Шелюженко з повагою глянув на гуцула, що з незалежним виглядом попихкував великою різьбленою люлькою.
— Обвиклись тут уже в нас?
— Атож. Щоправда, вербоматку валити тяжче, ніж смереку чи навіть бука, але ж платня красна...
— Заробляєм по-шахтарському,— весело відгукнувся з гурту молодий гуцул з орлиним носом.
— Чи не тому й цигарки всі "Шахтарські" палите? — глянувши на молодь, пожартував Шелюженко.
— Палимо "Шахтарські", бо інших в буфеті не буває,— стали пояснювати лісоруби.— "Верховини" хіба що кому жінка посилкою пришле.
Шелюженко дістав блокнот і став робити в ньому якісь помітки.
— І про кіно запишіть,— раптом сказала Стефа, стежачи за його олівцем.— Ніколи кіна не буває.
— А в суботу чого не поїхали? — заперечив їй майстер і, обернувшись до Шелюженка, став пояснювати про той суботній випадок.— Вимагають, дайте, мовляв, машину, поїдем цілим культпоходом у кіно в Покровське. Дав їм машину. Так, думаєте, поїхали? Набилося в кузов стільки, що ресори тріщать. Якби на порон з'їхали, то й порон потопили б... Шофер вимагає — встаньте із половини! Але хто ж встане? Ні той не хоче, ні той. Так весь вечір і простояли на місці.
— А чого не дадуть сюди пересувку? — стояла на своєму Стефа.— Що ми, дикуни які-небудь? Загнали нас у хащі, корчуй і корчуй, ніби в цьому все щастя.
— Таке наше виробництво,— зауважив майстер.
— Виробництво! — передражнюючи, сказала Мата.— На виробництві і клуби, і лекції, і кіно, і волейбол, а тут... Вечорами тільки й чуєш, як жаби квакають.
— І від комарів рятунку нема,— виходячи з намету, зауважив заспаний, закудланий шофер Самарський.— На п'ятнадцятій дільниці хоч розчином якимсь намети оббризкали, а в нас, скільки не кажи, все як об стіну...
Зацікавлені розмовою, з наметів один по одному вибиралися скуйовджені, з заспаними обличчями трактористи, електрики і все густіше обступали Шелюженка. Він помітив, як осторонь кілька немолодих лісорубів, оточивши Дідука, енергійно умовляють свого бригадира сказати ще щось, певне, дуже для них важливе.
— Про вагони скажи, про вагони! — чулося відтіль. Шелюженко запитав, у чім річ, про які вагони
йдеться.
Гуцул, ступивши наперед і з довірою дивлячись на Шелюженка, став викладати суть скарги. На запрацьовані гроші вони, лісоруби, закуповують хліб у тутешніх колгоспах і хочуть організовано відправити його додому, до Мукачевого.
— Закуповуєм не тому, що дома безхліб'я,— пояснив гуцул, помітивши здивований погляд Шелюженка.— Просто пшениця тут дуже файна, колгоспи охоче нам лишки свої продають.
Ще коли вербувались, обіцяв їм вербовщик, що для відправки хліба їм тут допоможуть дістати вагони, а тепер ніхто ие хоче собі сушити цим голову.
— Директор обіцяв, заступник обіцяв, а тепер ось до вас,— мовив гуцул. "Ще й ви,— мовляв,— пообіцяйте",— так зрозумів Шелюженко те, що лісоруб хотів сказати, але з делікатності не сказав.
— Гаразд,— у цьому ми вам допоможемо,— подумавши, пообіцяв Шелюженко.
Доки він, схилившись край столу, робив запис, Маша через стіл допитливо, серйозно дивилась на нього, на вилинялий льотчицький його кашкет, на зосереджене білоброве обличчя з хлоп'ячими ямочками на щоках. Дивно було їй, що навіть зараз, коли він не сміявся, хлоп'ячі оті ямочки все не сходили, все ніби всміхалися на щоках.
Крізь гурт лісорубів до Шелюженка проштовхнувся буфетник.
— Питатиме зараз, чи має він право будувати тут свою сім'ю,— почулося серед дівчат.
Але не встиг буфетник заговорити, як десь від річки пролунав дзвінкий голос моториста Мишка:
— Гляньте: шуліка! На рибу "полює.
Усі висипали з-під навісу на сонце, зупинились на кручі. За річкою в порожньому білястому небі самотньо кружляв великий плавневий шуліка. Ось він стрімг голов шугонув униз, на плесо річки, черкнувся води і вже знову знявсь у височінь з вихопленою з води живою рибиною: вона ще билась, тріпалася, виблискуючи у нього в дзьобі.
— Ого якого коропчука вхопив! — вигукнув майстер і став розповідати Шелюженкові, як днями отут розігралася була ціла баталія: шуліка, шугонувши отак згори, загнав пазурі в щуку, але щука виявилась таких розмірів, що, тонучи, потягла і пернатого з собою .у воду. Згодом виринули обоє клубком: те втопилось, а те сконало в пазурях.
— Довоювались,— похмуро сказав літній гуцул, прикурюючи в Дідука з його різьбленої люльки.
Неподалік Шелюженка, не втручаючись у розмову, стояли в обнімку Маша і Стефа. Задумливі погляди їхні розтеклися в повітрі, де вже й шуліки нема, самі лиш шершні, сліпці та прозорокрилі цикади танцюють... Мовби піддавшись їхньому настрою, їхній замріяності, Шелюженко теж задивився у той бік, у порожнє небо, що вже по-серпневому тьмарилось, южилось на обріях.
Десь біля буфету вдарив гонг — пора було на роботу.
* * *
Усі розмови цього вечора в таборі точилися довкола відвідин "білявого робіткома", як назвала Шелюженка Стефа. Чи виконає він свої обіцянки, чи не забуде про оті свої помітки, що ставив їх у блокноті?
— Хіба він перший приїздить? Хіба йому першому скаржимось? — презирливо кривився буфетник під час вечері.— Наївний народ. Для нього ви людино-одиниці, й не більше!
Буфетників приятель, шофер Самарський, теж настроєний був скептично. Копійки, мовляв, не варті його обіцянки...
— А дядько Яцько ось ще й вагонів від робіткому жде,— глузливо казав він, киваючи на Дідука.— Ждемо ж, вуйку?
— Жду,— твердо відповів гуцул.
Маша сама — проти звичайного — участі в цих розмовах не брала, сиділа на пеньку біля свого намету, аж ніби чимось присмучена. Можна було подумати, що їй до цього всього байдуже — і до робіткомових відвідин, і до Дідукових вагонів, і до в'їдливих пащекувань буфетника та Самарського. Просто сидить і дивиться на згасаючий за плавнями захід. А насправді їй чомусь дуже хотілося, щоб Шелюженко таки дотримав свого слова, щоб він заткнув горлянку оцьому амністованому буфетнику та його підспівувачу. Коли ж вони надто вже розійшлися в нападках на Шелю-женка, вона не втерпіла, вигукнула з якимсь ревнивим почуттям:
— Годі вам молоти язиками! Що ви знаєте про людину?
Вранці — ще до схід сонця — в табір прибула машина з гарячим, щойно з пекарні хлібом. У час обіду привезли свіжі газети. І хоч це, може, просто так випадково збіглося, але Маша одразу приписала все Шелюжен-кові: це він, він!
Г відчула в душі щось схоже на гордість за нього.
А коли незабаром на дільницю було одержано ще й волейбольну сітку з м'ячем, то тепер і зовсім не залишалось місця для сумнівів, тепер навіть Стефа мусила погодитись, що це його, робіткомова, турбота. Увага, виявлена Шелюженком, стосувалась, звісно, колективу в цілому, одначе Маша сприймала його дії так, ніби він хотів усім цим — і усуненням перебоїв з хлібом, і газетами, і волейбольною сіткою — виявити увагу їй, Маші, особисто, їй насамперед. Чомусь вірилось, що й серед безлічі своїх робіткомівських клопотів хоч коли-не-коли та й згадає він її, згадає, як причащались вони отут борщем з одної миски, закушуючи його солодким печивом "Українське".
Волейбольну сітку Маша взялась напинати сама, бо їй здалося, що хлопці роблять це надто повільно, а коли сітка була напнута, Маша оббігала намети і всіх, навіть найвайлуватіших, розколошкала:
— Грати!
Товариша Писанку теж витягла з його ханського намету і так, як був — простоволосого,— поставила на майданчику собі в супротивники.
Що за весела була тут гра! Товариш Писанка то заплутувався в сітці, мов карась, то, бравуючи, пробував відбивати м'яч навіть головою, а одного разу, на втіху глядачам, він крізь сітку потрапив просто в обійми розпаленій Маші-венгерці.
Інші гравці мінялись, а Маша, здавалось, заповзялася всіх переграти, її міцні загорілі ноги зблискували то на одній половині майданчика, то на другій, жаркі циганські коралі так і танцювали на шиї, здавалось, вони ось-ось обірвуться і розсиплються по землі.
Мабуть, грала б до ночі, але приїхав касир, і всі кинулись одержувати зарплату.
— Багато гребонула? — запитав буфетник, коли Маша, одержавши гроші, жужмом запихала ах у свою маленьку міську сумочку.
— На мене стачить.
— Якщо не вистачить, звертайся до мене.
— А ти мені хто: чоловік чи кавалір?
— А що, не файний був би кавалір? — буфетник з хвацьким виглядом торкнув пальцем чорну щіточку своїх вусів.
— Ніхто не каже: файний.
