Останнє різдво з мамою - Власюк Анатолій

Окремі вогники висвітлювали школу, потім сільську раду. Я почав пробиратися до виходу, забувши про дівчинку, що стояла позаду мене.

З автобусу вискочило двійко молодят, які байдуже глянули на мене і швидко пішли. Мороз скував мені серце. А, може, то був щем за рідним, дитячим, сокровенним? Боже, як рідко з того клятого Києва я навідуюсь до свого села. А лише тут відчуваю себе людиною...

Хата була поруч із зупинкою. Автобус вже давно від'їхав, пахнувши наостанок парою, а я все стояв на місці й ніби не рішався йти до рідної хати, до мами. Навкруги нікого не було, і село, здавалося, заснуло. Звісно, це була омана. Просто мої односельці від діда-прадіда були негомінкими, не виставляли себе напоказ, а тихесенько перли свого плуга, і оцей їх характер і настрій передався селу, яке всотало в себе все найкраще від пращурів. За своє життя я перебував у багатьох селах, відвідував друзів-літераторів, і кожне село мало свій характер, якусь родзинку, що вирізняло його від інших сіл. Але ніде я не відчував себе так комфортно і затишно, як у рідному селі.

Я підходив до рідної хати. У спальні світилося. Звісно, мама чекала на мене, і всі думки були про єдиного сина. Здається, сльоза навернулася мені на очі, в горлі щось залоскотало, але я поспішив відкинути геть сентиментальність.

Циган звично загавкав, але відразу стулив пельку, впізнавши господаря. Коли б я не приїжджав, він завжди визнавав у мені свого господаря, хоча розлука могла бути тривалою. Тільки-но я зайшов, мама кинулася мені в обійми. Вона плакала і, здавалось, я заплачу разом з нею.

— Мамо, я ж живий. Що Ви?

Ми сіли. Мама уважно дивилася на мене.

— Посивів ще дужче, — змучено сказала вона.

— Та це сніг, — намагався я жартувати.

Вона засміялась, і лише тепер я помітив, як постаріла моя матуся.

Не встигли ми помолитись і сісти до столу, як за вікном з'явились колядники.

— Ну, куди ж це годиться! — Мама забідкалась і не знала що робити. — Різдво завтра, а вони вже нині колядують.

Я виглянув у вікно. Це були діти — хлопчик і дівчинка. Я пригадав себе, малого, коли ходив колядувати з сестрою, нині покійною.

— Хай заколядують, — сказав я і впустив їх до хати.

Хлопчик був старшенький, років десяти, а дівчинка зовсім маленька, мабуть, ще й до школи не ходила. Вони гарно колядували, аж мама усміхалась. Я витягнув з кишені десятку і дав їм. Вони здивовано подивились і, подякувавши нашвидкуруч, ніби боялись, що я передумаю і відберу гроші, побігли.

Мама з осудом подивилася на мене:

— Сину, це ж не Київ. Навіщо ти їм так багато дав?

Я здвигнув плечима, але нічого не відповів. Ми мовчки їли, я знайшов у варенику десять копійок. Мама засміялась, бо я піддався на її хитрощі, адже вона поставила миску з варениками з того боку, де були оті копійки.

— Будеш щасливим, сину, — сказала вона і якось раптово поблідла, схопившись за серце.

Я допоміг їй дійти до ліжка, дав валідолу під язик. За якусь хвильку минуло. Мама поривалася встати, аби прибрати на столі, але я не дав, злукавивши:

— Пам'ятаєте, що тато казали? Не можна в такий день їжу зі стола прибирати. Нехай наші пращури поласують.

Ми помовчали, і мама несподівано заснула. Я, маю гріх, подумав, що вона померла, але ні — дихає. Тихенько розстелив ліжко поруч з нею, на ньому спав мій батько, роздягнувся і ліг, вимкнувши лампу. Сон не йшов. Я почав римувати слова, але нічого не виходило. Думки снували туди-сюди й були невиразними.

— Сину, ти спиш?

— Ні. Вам погано, мамо?

Вона помовчала, а потім сказала:

— Здається, я скоро помру.

— Ну що ви таке говорите?

Але вона не слухала, стала розпитувати про Ніну, Оленку і Василька. Свої стосунки з дружиною я підфарбував, а про онуків сказав, що вони приїдуть влітку.

— До речі, Оленка передала Вам свій старий мобільний телефон, так що будете з нею розмовляти.

— Та я не вмію, — мама знову сміялася, ніби нічого й не було.

— А що там уміти? Натиснете на кнопочку, я вам покажу, і будете розмовляти зі мною, з Оленкою, Васильком.

— Ну, ну... — Крізь темінь я цього не бачив, але знав, що мама усміхається.

За якийсь час вона знову засопіла, а я повернувся до своїх віршів. Здається, тепер у мене щось виходило. Принаймні перші чотири рядки народилися миттєво:

Я буду вперто перти свого плуга,
Аж поки не сконаю на межі.
Боятись треба зради друга,
Бо вороги сичать відверто, мов вужі.

Аби не розбудити маму, записав віршик на мобілку.

Наступні чотири рядки далися вже важче:

Поет встромив поетові ножа у спину:
Переписав його вірша, не пропустив ні коми.
Вже краще працювать самому до загину
Й умерти на строфі від перевтоми.

Теж записав їх на мобілку і вже хотів заснути, але за вікном залунали п'яні вигуки.

Мама прокинулась.

— Підеш завтра на могилу до батька?

Я мовчки кивнув головою.

Так ми пограли у мовчанку ще хвилин п'ятнадцять, хоча зазвичай у мої нечасті приїзди гомоніли мало не до ранку. Втома навалилася на нас обох.

Я довго у муках народжував наступні чотири рядки:

Тебе не можу з пам'яті зітерти,
Душу твою у снах своїх тривожу.
Мабуть, зі мною будеш ти до смерти.
Кохаю я тебе, мою довічну кару Божу.

Кому були присвячені ці вірші, я й сам не зміг би дати відповідь.

Мама мені не заважала, а коли я відімкнув мобілку, аби більше не мордувати себе, запитала:

— Як це в тебе ось ці вірші виходять? Тобі хтось диктує?

— Кажуть, що Бог.

— Дай Боже, дай Боже.

Я швидко заснув, мені нічого не снилося, а коли прокинувся, мами не було. Вона прийшла десь за годину — весела, свіжа, з морозу:

— Христос рождається!

— Славіти його! Мамо, з вашим здоров'ям — та ще й у церкві вистоювати!

— Тільки там я відчуваю життя.

Моя мама знову була молодою, накривала на стіл, не підпускаючи мене до бабської, як вона казала, роботи:

— Ти там у Києві замучився...

На обід прийшли мамина сестра з чоловіком і двома онуками (їхній син з невісткою два роки тому розбилися на машині). Я бачив, з якою ніжністю мама крутилася біля малечі, й постановив собі, що серйозно поговорю з Ніною, аби на наступне Різдво ми всією сім'єю поїхали до моєї мами, а не захоче — заберу дітей і поїду з ними.

Коли гості вже під вечір пішли, мамі знову стало зле, і я домігся від неї, що після свят вона піде до лікаря. Вона пообіцяла, але я зрозумів, що нікуди вона не піде.

На могилу до батька я не пішов, а удосвіта восьмого січня від'їжджав до клятого Києва. Мама хоробрилася, казала, що все буде добре, вона буде телефонувати нам з мобільного.

Я дивився на неї зі слізьми на очах і не міг нічого з собою вдіяти.

Я знав, що це моє останнє Різдво з мамою...