Доля одного письменника - Кониський Олександр

Три карбованці я взяла собі за кватиру, а два їм. Знов кілька день протягли, а вийшли ті злиденні гроші, молока нізащо купити, а їм — бачу я — все гірше та гірше. Що ж діяти? І рада б я помогти, та нічим; за ті три карбованці купила собі чоботи та піч полагодила... Сама три дні гарячої страви не коштувала... а тут ще й розпогодилось, прокинуть би у грубі, щоб хоч дух з цвілі потягло, так же і скіпки в дворі нема. Питаю я у них, у Марка, хто тут є у них знайомий? Думала: розпитаюся та потай піду, прохатиму помочі. А вони й кажуть: "Нема тут у мене знайомих; я людина захожа..." Ой, горенько ж мені, і дивитися на них страшно... порадилася я з суещкою-вдо-вою; рає вона до шпиталю. У тому шпиталю лікарева дочка мене знає; я до неї, розповіла їй, а вона батькові. Лікар така добра душа — зараз взяв свого "смотрителя" і поїхав до мене от сюди. Забрали вони Марка до шпителю... Учора я ходила провідати їх... Ох-ох! Ледві чи вискочать вони, кров'ю кашляють; одначе повеселішали, ще й пожартували: "Шкода,— кажуть до мене,— Уляно Семенівио, що скрипки нема, а то я б вам "Метелиці" заграв. А я слухаю та думаю собі: "Де вже вам грати, коли нема силоньки і підвестися". З тим і пішла собі; завтра знов провідаю.

Я подякував бабусю, попрощався і швидше до шпиталю.

Мене тут провели в чотирнадцятий номер.

Приходжу, чую:

— Тут його нема: учора увечері перевели в кватиру "смотрителя".

Я туди: довгими та темними переходами добрався туди. Марко не зразу пізнав мене.

Трудно, просто неможливо розповісти, як він зрадів! Обнімав мене, цілував та все дякував.

— Та й утішив же ти мене,— говорив він, кашляючи,— Великдень мені зробив, се, мабуть, перед смертю... Спаси-біг, спасибіг, умираючи знатиму, що все-таки не самітній я був.

— Та ти про смерть не гадай,— утішаю я його,— вона далеко ще від тебе,— кажу йому, а собі думаю що інше. Я хоч і не лікар, а добре тямив, що Марко догоряє: очі його блищада, щохи горіли, дихати йому було трудно, смерть стояла біля нього. Про його життя я боявся розпитувати, я був певен, що почуття власної гідності не дасть йому говорити про своє бідування. Я не помилився: Марко ніже єдиним словом не згадав про тяжкі умови свого життя за останні роки, зате розмова про наше письменство всього його займала.

Помітивши у мене в шапці книжечку своїх оповідань, він мовив:

— А ке її сюди... Глянь, які страшенні помилки друкарські: де треба "стенув" — стоїть "стиснув"...

— Хто ж правив коректуру?

— Не відаю; як взяли у мене рукопис, так з того часу нікого й не бачив; навіть друкованого примірника не прислали.

— Шкода, що до пісень не додав нот.

— Треба б було, ноти у мене впорядковані, тільки б трошки переглядіти, поправити, та вже тепер — годі.

— Чого годі! Ось трошки подужчаєш — я тебе зараз до себе на хутір, там ти за тиждень вибрикуватимеш і напишеш.

Марко усміхнувся, потім затулив мені рукою рота і мовив:

— Не потече Десна з Дніпра, а Дніпро із моря... Я свою пісню вже проспівав і скрипку збув; а добра скрипка була, от чого мені жаль, думав: візьму її з собою на той світ, не довелося.

Тут у мене мимоволі вирвалося:

— Як же тобі, Марко, не гріх було не обернутися до кого з своїх людей, вони б,..

— Цить! — перебив мене Марко,— Свої люде...— кашель не дав йому говорити: він швидше випив ложку мікстури, і, коли кашель трохи вгамувався, він сказав далі:

— До своїх людей, кажеш. Гм! Де ж то у нас ті свої люде? Ну та нехай і свої, так я ж у кожного з них був по двічі, а у іншого і тричі, а до мене ніхто з них і очей не показав. Вже ж коли б хто з них уважав мене за с в о г о чоловіка, так би навідався до мене, а то ніхто: за два роки ніхто... На се я не сподівався; а проте я не нарікаю... Звісно — не так ждалося... Е! То були мої мрії... Доля така судилася, нічого й жалкувати... Не довелося всього зробити, на що уповав. Що ж! Не моя воля, не моя і вина: як умів, так і робив, скільки спромігся, стільки і виорав... Робив чесно, а робити було трудно; згадай — як було темно: ні світла, ні проводиря, треба було помацки... Ні за свою роботу, ні за своє минуле мені не соромно, вмирати не страшно; Одне лише тяжко, що "свої люде" — гірше чужих... Не вмів я догодити нашим "панам", тим "панам", що гукають про демократію, а самі щосили є лізуть в аристократію.... Кахи, кахи, кахи... Чудно мені: ледві є така друга нація, щоб у неї інтелігенція, так як у нас, була така демократична в теорії і така аристократична і разом така млява і плюгава в роботі.. Ой, ох... Кахи, кахи...

Я пильнував заспокоїти його, виправдати наших "своїх" людей, але се тільки бентежило його... Ну, з людиною, що помирає, змагатися не личить, а я й не змагався більш...

Новий приступ кашлю...

— От клята річ отсей кашель,— говорив Марко,— коли б не він, то було б нічого, добре, а то... усі сили виснажує, утомляє до краю, говорити не дає, а говорити так хочеться.

Я взявся за шапку.

— Влсе йдеш? Так скоро, тільки подратував, посидь ще. Я розумів, що бесіда шкодить недужому, і мовив:

— Радніший би був і цілу ніч просидіти з тобою, та не можна, діло є у мене; добраніч, виспись добре, спочинь, а я завтра з самого ранку до тебе на цілий день. Я тут пробуду більш тижня і певен, що за сей час ти поправишся так, що поїдеш зі мною на хутір, а у мене на хуторі і ставок, і млинок, і вишневенький садок.

Весела усмішка пробігла по пружкам Маркових губ; він мовив:

— Добре, коли б так, та мала на те надія. Попрощавшись, я пішов до лікаря.

— Не вставать йому,— сказав мені лікар.

— Сухоти у нього?

— Ні, гірше — увесь організм знесилений, виснажений... Коли б було раніш трохи, тепер уже запізно, кілька день ще проскрипить...

— Що ж його знесилило?

— Що? Злидні!.. Недуг його не страшний; властиво і не недуг, а лишень неминучий, непоборений добуток довгого голодування... Він помирає не з недугу, а з голоду... Еге, з голоду.

Лікар почав мені ясувати фізіологію і доводити, як чоловік, не маючи відповідної і потрібної організму в свій час їжі, повагом, день крізь день умирає з голоду.

Я цілу ніч не спав... Я цілу ніч мучився. Мордували мене думки не про одного Марка, а взагалі про немилосердно тяжку долю нашого брата письменника! З того часу, як узявся він за перо, як надрукував вперше свій твір — і до останньої години свого життя він мученик... Перед очима у мене встали Шевченко, Свидницький4, Кулик5, Кузьменко6... нарешті Марко... Ой, ой! Усе, що творить письменник, він все те перечуває, переживає серцем і душею, сам себе? мучить і не має сили волі не писати, не мучити себе, спинити свої муки, бо в нього в серці і в душі живе, горить і пече його та божа іскра, що вивела його на трудний шлях письменника, і веде, і вестиме його, доки не приведе в шгшталь, а звідтіль з могилу!.. Він усього себе віддає на муки, бажаючи добра людям, а люде йому що за те? Люде в луччому разі проходять мовчки повз його муки, бо не тямлять, не розуміють; а то буває, що доложать і самі ще рук і на пекучі рани сиплють з щедрої руки покліп, лихословлять, доки не зацькують... Кого не згадував я з наших письменників — життя його було сумноскорботною хронікою пережитих страждань... Письменник, трудівник повагом умирає з голоду серед "своїх людей" і:

Люда бачать, та кажуть: дарма...

Де ж та цивілізація, прогрес, гуманність, братерство? Де наша національна гідність, в чому визначилось почуття її?

Ранком, взявши книжки, щоб читати Маркові, я о десятій годині був уже в шпиталі. Біля ліжка недужого сиділа Уляна Семенівна.

— Доходять,— промовила вона до мене тихцем скрізь сльози.

— Що ви? Так скоро?

— Кажуть, ще світом почали заговорюваться; я прийшла за годину назад, так вже не пізнали мене,

Я нагнувся до Марка і мовив:

— Добрий день тобі, Марку!

Він блимнув на мене очима, що вже потухали, тяжко зітхнув, в грудях хрипіло.

— Пізнаєш мене, Марку?

— Скрипка пропала... Свої відцуралися... Нікого. Обід... Смачний який...— говорив хорий.

— Агонія! — промовив лікар у мене за спиною.— Я не сподівався, щоб так скоро...

— Може б, отця Павла... Нехай би запричастив,— озвалася Уляна Семенівна.

Лікар нічого не відповів і пішов геть. , А Марко все твердив:

— Обід принесли... Скрипка... Свої... Вечеря...

Увечері ми з Уляною Семенівною закрили йому очі і винесли тіло в покійницьку...

Приходжу потім на похорони.

Входжу в церкву і очам своїм не йму віри: шпитальна церква повна інтелігентних людей; на. домовині кілька вінків; з віка домовини звисла широка з білого саєту стьожка, що йшла від розкішного вінка з живих безсмертників, на ній великими літерами надруковано: "От искренних друзей незабвенному другу".

"Боже батьку! — мимоволі подумав я, дивлячись на розкішні вінки та на зморену твар і на кістляві руки мерця.— Чи може бути більша іронія, більший глум з дружби і з вінків? Чи можна "друзям" більше зневажати "друга"?.^ Живого нехтували, цуралися, дали йому вмерти з голоду, живого вінчали колючим терном, а мертвого вінчають квітками!.."

Біля домовини стояла Уляна Семенівна і плакала тихо...

Повезли на гробовище... "друзі" провели, "свої" говорили промови, читали вірші, та я вже не слухав, не чув... В ушах у мене повно було інших звуків, що не давали чути нічого більш, опріч лікарської короткої, але жахливо виразної промови: "Він умер з голоду".

"Отака доля нашого письменника,— думав я, йдучи понуро з гробовища,— живому — колючий терен, мертвому — розкішні квіти".

Sapienti sat...*

* Розумний зрозуміє (лас.),—Ред.

1886, Липень. Хутір Кониськах

1 Хортиця (колишня назва — Велика Хортиця) — острів па Дніпрі, поблизу сучасного Дніпрогесу. У XVI—XVIII ст. Хортиця входила до складу території Запорозької Очі, була одним з її важливих опорних пунктів.

2 Жовті Води. — Йдеться про першу перемогу селянсько-козацьких військ, очолюваних Б. Хмельницьким, над польсько-шляхетським військом у битві поблизу урочища Жовті Води (неподалік від теперішнього м. Жовті Води Дніпропетровської області), яка відбулася в квітні 1648 р.

3 "Губернские ведомости" — офіційні періодичні видання, що виходили згідно з царським указом з 1838 р. щотижнево у всіх губернських містах. Складалися з офіційного відділу (друкувалися розпорядження і накази місцевої влади) та відділу неофіційного (призначався для публікації праць з історії, географії, етнографії, краю, статистичних повідомлень).