Божа кара - Дімаров Анатолій

Та ви подивіться, хто нами керує. Президент, що ні в тин ні в ворота?.. Депутати, які тіки дбають про те, щоб власні кишені набити зеленими?.. Чи начальство районне, яке усі ферми пожерло-спустошило?

— Та воно мовби так,— обережно дядьки.— Воно конешно...

— Мовби!.. А хто їх поставив? Хто за них голоси віддав? Бачили очі, що купували, тепер їжте, хоч повилазьте!

Розпалиться Колодій — кулаками вимахує. Всіх підряд, не оглядаючись, криє.

І дядьки потроху-потроху до тих "політбесід" починають звикати. Вже не так озираються. Погоджуються, що таки щось треба робити.

Бо — розор. Безвихідь суцільна. Грабіж всенародний.

— Що робити? — гне Колодій свою лінію.— Знизу треба починати! Ізнизу!

Докотилися ті розмови і до Ригоровича. Перестрів якось Коло— дія, буркнув:

— Зайдіть!

Не хотів, видать, розмовляти при свідках. Що вже й вуха понашорошували.

— Що ви там язиком дурним плещете?

— Собака плеще — не я! — спалахнув Колодій.

У Ригоровича й жовна заграли:

— Ви от що: робіть своє діло, а народ не підбурюйте. Бо так і догратися можна...

— Не лякайте, я уже ляканий! А до того, що я говорю, вам діла немає.

Вискочив Колодій — грюкнув дверима. І довго по тому ця розмова кипіла у ньому. Уночі навіть заснути не міг.

Пригадував усе, що йому люди розповідали тихцем, "по шекрету".

І про отой схрон посеред лісу, куди начальство "тропу Хошіміна" проклало.

І про двоповерховий будинок, що на всеньке село безсовісно вікнами світить. Що його заробітчани з Карпат збудували замість критого току. А хто платив за роботу? Звісно ж, із каси колгоспної.

І про "Волгу" новісіньку.

І про трикімнатну квартиру, що її дочці у Києві купив, коли віддавав заміж.

А скільки ж це грошви довелося з кишені вигорнути! Де він їх взяв?

І про крамничку, що стояла як лялечка. Де вона ділася? Таж Ригорович її віддав прокуророві! Тому, бач, цегла на свинарник потрібна була. От і розібрав до цеглини крамничку, сорок гривень заплативши у касу.

А голова сільради!.. Хто ж, як не Ригорович, свого шофера на голову сільради пропхнув. Був Митьком — Митьком і лишився. Для Ригоровича, звісно. Всі його команди виконує...

Ну а з паюванням землі то суцільна кумедія. Походіть, попитайте в людей, де його пай. Хіба що на бумазі отій, що у сейфі Ригоровича. Разом з актами. Що їх люди і в очі не бачили.

Був колгосп — колгосп і лишився. Тільки що назву змінили.

Думав, мучився Колодій — ніяк не міг заспокоїтись.

У газету писати?

Колись писав, пробував. Надрукували, а толку? На ньому ж усе й окотилося. Причепились до чогось, розряд понизили.

Дзвонить до району?.. В область?.. У Київ?..

Аякже, додзвонишся!..

Все в один клубок зав’язалося, всі продані й куплені.

Колись до Президента достукався — листа написав. Знайомого в Києві попросив однести в канцелярію — не довіряв уже й пошті...

І що з того вийшло? Пшик з того вийшов! Переслали листа, відфутболили тим, на кого він у листі тому й скаржився,— вживіть заходів, повідомте.

Вжили... Повідомили... Місяць тягали: допитувались, чого це він надумався Президента тривожити...

Народ! Народ піднімати — нема іншого виходу!

V

І настав день виборів, коли вирішувалась доля села.

Ригорович "Волгу" свою не пожалів: пенсіонерів на голосування привозив-відвозив.

Дров майже в кожен двір завіз — де й солярки дістав.

Газ обіцяв у кожну хату провести.

З усіма запросто ручкався.

Колодій же ішов на голосування переконаний у перемозі. Майже всі двори обходив, пояснюючи, що і до чого. Всі з ним погоджувалися, всі! Бабусі вслід хрестили: "Помагай тобі Бог, чоловіче добрий!"

Не зупинило і те, що уночі хтось усі вулики водою по вінця залив.

І листи підкидні з погрозою хату спалити.

Дуня перевелася нінащо: ночі не спала,

А він тільки зціплював зуби: "Переможемо — всіх до нігтя притиснемо!"

Проголосували, порахували: два проценти за нього.

Вертався додому — руки од гніву трусилися: "Та пропадіть ви пропадом, щоб я підставляв за вас голову! Хочете жити в болоті — здихайте в болоті!"

VI

Поспіхом, за безцінь, спродався і виїхав.

І зітхнув полегшено Ригорович: збувся "Божої кари".