Сонети подільської осені - Павличко Дмитро

Покинь жалі,
Бо ж я летів на справжньому крилі
І щастя знав, а не його примари.

— Дитя моє, ти за щасливу мить
Віддав життя, розбився на граніті,
А ми ж тікали від царя, щоб жить!

— О батьку, смерть — це не найгірше в світі;
На скелі краще падати, ніж гнить
В ярмі, при царськім золотім кориті!

1972
ЩАСТЯ

На пагорбі зеленім хата.
Криниця. Ясени. Автомобіль.
Стіл на подвір'ї. Пісня — предків біль.
Вишневоокі мальви — як дівчата.

На серці — спомин маминого свята,
А на устах — солодкий вітер піль.
Калач і сонце, місяць і чепіль,
Блакиті чарка — сподом синювата.

В усьому — щастя. Хміль буття. Роса
Привітно посміхається, аж диво.
День, як багаття, тихо погаса.

Грудь матері ссе немовля жадливо
І дивиться поважно в небеса,
Де мерехтять зірки, як вічне жниво.

1972
ЛЮБОВ

Час на байдужість обертає муку,
А тіло й кров — на камінь чи на мідь;
Ненависна ж мені одноманіть,
Де не буває світла ані звуку.

Не простягну ніколи доброхіть
Безжальній костомасі дружби руку.
Люблю життя, де повно сонця й грюку,
І ця любов моя на сто століть!

Я син землі, що родить хліб і мрію.
Вона безсмертя кожному дала,
Як рідну мову й правіків надію.

Збагну безмежжя неба і числа,
Добра відвертість і дволиччя зла,
Лиш смерті я повік не зрозумію!

1972
ГУСИ

Навсплячки гуси чапають додому,
Вдоволені та сповнені надій.
Вони напаслись на траві блідій,
Погрубшали в лінивстві молодому.

Десь журавлі летять крізь власну втому
І кличуть їх на шлях спасенний свій.
Дарма! Кого скував блаженний лій,
Той хоче спати в курнику глухому.

Не збудяться — хоч ти з гармати влущ!
Ідуть вони спокійно, по ранжиру,
За гусаком — у хлів плекати тлущ…

О брате мій, оспалий, повен жиру,
Чи бачиш ти з міщанських шкаралущ
Біля хліва наточену сокиру?

1972-2003
ДЗВІН

Якщо ти дзвін, то серце віддаєш
Шнурку на прив'язь, хоч воно залізне…
Не тільки титар, а й створіння злісне
За мотуз може сіпати. Авжеж!

Як ти поет, то в руки сам береш
Своє велике серце правдовісне,
Б'єш ним об зорі — хай од болю трісне,
Але хай скаже все, чим ти живеш!

І заздрості не май до того дзвона,
Що звук йому дається легкома,
Що збуджує його чужа припона.

Для твого серця в світі пут нема!
Воно само собою — світло й тьма,
Твої кайдани і твоя корона.

1972-2003
ЗАКІНЧУЮЧИ

Писав я ці сонети восени
В подільському селі на Тернопіллі.
Мов яблука чи груші пізньоспілі,
До снігу наливалися вони.

В них — зернятка душі, туманів сни,
Терпкого сонця соки стужавілі,
Але в плодах, що до зими на гіллі, —
Немає хробів ані гнилизни.

Благословенний будь, мій рідний краю!
Як дерево мале в гучнім саду,
Політок зимовий тобі складаю.

Нічого не жадаю, тільки жду,
Щоб знов підняти крону молоду
І розцвісти в зеленому розмаю.

1972