Блакитна Галілея - Антоненко-Давидович Борис

Жандарми? В Галичині? В Галілеї?..

Надворі була млява передвесіння одлига й хмарилось небо.

На далекій запасовій Збаразькій колії стоїть наш ешелон за версту від станції. Останні зимові морози стиснули сірий краєвид Тернополя. Він лежить он там, за білим сніговим подолом, і гострий шпиль готики костьолу стремить над містом у похмуре невеселе галілейське небо. Ми бачили Тернопіль тільки одну годину, поки стояв на станції наш поїзд. Похапцем пройшли ми його зруйнованими вулицями, де на кожному розі прибито новенькі блакитні таблички: "Вулиця Михайла Грушевського", "Вулиця Петлюри", "Площа Івана Мазепи".

Посеред майдану зруйнований пам'ятник Міцкевичу, з завулку вибігає хлопчисько з щітками й запобігливо пропонує:

— Прошу, пане, чоботи чистити? Альбо, може, пан дівку потребує?

Дівку — в Галичині? В Галілеї?..

Завадський продав-таки останній вагон цукру і тепер заходився дисциплінувати курінь. До міста нам ходити заборонено. Коло ешелону стоять тепер завжди два вартові. У вагоні з нудьги співає півсотенний пан Штепа свою власну імпровізацію:

Гей, встань з гроба, Дорошенко,

Гей, встань з гроба, Дорошенко,

Та одлупи військо, військо українське, Хорошенько! Гей, долиною, гей,

Широкою — Дезертири пруть...

Він не згадує вже за Київ і не вимагає хоч сотні хлопців, щоб в огонь і в воду — виганяти більшовиків.

Вдень ми читаємо, лежачи на лавах, галицькі газети й їмо локшину з повидлом. Чудні галицькі газети. На першій сторінці: звіти операційного штабу про "завішення зброї" під Львовом. Увага! Мужва одержує заосмотрення в помешканні пана коменданта...

"Мужва" — це те, що в колишній Росії "нижний чин", а в нас — козаки. Нам дивйо читати на станціях таблиці з написами: "Саля для мужви", "Саля для старшини", і пан Штепа зітхає, на ті таблиці дивлячись:

— Робили брати-галичани революцію, та тільки, скажу, не доробили: шмендриків, видать, багато позоставалось, просто, як старий режим на вивісках порозводили!

Я підперезуюсь патронташем і беру рушницю йти на варту. Пан Завадський роззуває нового чобота й, сопучи, каже мені:

— Ту є батярів много. То котрий буде підходив до потягу — стріляйте, не питаючи.

Мла оповила снігові простори, і тільки в Тернополі блимають де-не-де поодинокі вогники. Зривається вітер, смикає мені шинелю і зриває снігову куряву. Заходить на завірюху. Гаснуть по вагонах стеаринові свічки, й коли темрява геть зовсім заснує готичний шпиль над Тернополем, тоді підходять "батярі". Ще здалека з-за пагорків раптом трісне сухий постріл, і неподалеку над вагонами жалібно заскиглить — ціу-у-у... Потім ще раз і ще. Це батярі лякають вартового. За їхнім планом — вартовий мусить плюнути, кінець кінцем, на те майно й податись собі грітись до вагону. Ось вони знял-и справжню фронтову стрілянину, але я умисне мовчу. П'ята куля моя вже в цівці, й пальці стискують рушницю. Стало тихо. Вітер смиконув мені шинелю й задер її до пояса. Я чую вже поперед себе в темряві приглушені голоси. Батярі тихо й обережно, як вовки, наближаються. Тоді я цілюсь у темряву, на голоси, і враз гулкий випал мчить повз вагони. Позаду, у вагоні, чути переляканий крик Ігнато-вича: "Панове, до зброї!" На площадку вискакує без шинелі "человек-змея", мій земляк Василь Скибочка, й крізь завірюху пахтить безладна стрілянина, поки не вилізе надвір у кожусі пан Штепа й хриплим від сну голосом незадоволено забурчить:

— Підняли тарарам!.. Тоже — козаки називається! Тільки паніку по-дурному розводять...

Батярі давно вже втікли. Дві години їх, напевно, не буде. Останнім входить до вагону "человек-змея" і за ним гулко стукають вагонні двері.

Завірюха жбурляє голками в лице, крутиться між колесами й мчить по£3 ешелон кудись у темряву, туди, де Львів, Перемишдь, Сян, де спить тривожним сном сполохана Галілея.

Пан Завадський зібрав нас кількох у своєму купе й коротко повідомив:

— Ну, тепера, хлопчі, пучнім шя фурмувати: то кутрі інтелігентні — підуть до контррозвідки, а хлопи — сотнею на фронт під Львів.

Ми отетеріли: нас, студентів,— до контррозвідки! Ми, що повстали проти гетьмана, що вважали себе за революціонерів і справжніх представників народу — за шпигунів, за контррозвідників! Е, ні! Вибачте!

Хлопці непорозуміло кліпали очима й винувато дивились додолу. Це таке формування "залізничного куреня"!..

Я перший перервав цю неприємну, соромливу мовчанку:

— Пане курінний! До цієї "праці" ми непридатні, ми воліємо вкупі з рештою йти під Львів.

Пак Завадський недобре посміхнувся, і ми не впізнали в рішучості його тону свого курінного.

— Ви "забули, панове, що це єсть Галичина, а не Наддніпрянщина! Тут є дисципліна і за непослух є кари. Я прошу вас, панове, це затямити собі...

Я стиха, але вперто проказав ще раз:

— Пане курінний, ми не можемо піти до контррозвідки...

— Ну, то будете говорити з паном Стефановим! Завадський звівся на ноги, і його одутлі щоки напнулися пихою й погрозою.

Мовчки ми вийшли з його купе. Ім'я пана Стефанова, коменданта Тернополя, промовляло нам надто багато. Це з його наказу вартові в місті одразу після шостої години безапеляційно наказують запізнілому перехожому —"лягай" і тримають .його лежачи, поки не прийде зміна.

Режим пана Стафанова ми не могли увібрати в наші поняття української влади й казкової Галілеї. Далебі, пан Штепа мав рацію, кажучи:

— Які вони в чорта — українці! Австріяки — і більше нічого!..

Надворі я порадився з Василем, і ми поклали, поки ще Завадський міркуватиме, як йому повестись із нами, тікати. Назад за Збруч, з цієї чудернацької країни, де є ще й досі "мужва" і "хлопи", пан Завадський і пан Стефанів.

У вагоні лежали наші військові торби з білизною і набоями, але на чорта вони нам! Ми підперезали охайніше пасками наші шинелі, щоб мати справжній дисциплінований вигляд, і це була наша остання данина галілейсь-кому режимові та його вартовому — панові Стефанову. Наші нейтральні студентські посвідчення під шинелями покривали нас, тепер справжніх дезертирів, перед охочими до "легітимацій" жандармами.

Готичний шпиль костьолу над Тернополем поволі наближався назустріч нам.

Грузнув під ногами набучавілий, мокрий сніг.

Я прокинувся від зменшеного, затамованого руху поїзда. Насупроти сидів Василь і мовчки дивився у вікно.

— Що — вже приїхали? Волочиськ?

— Ні, міст через Збруч...

Я присунувся мерщій до вікна. Крізь скісні металеві бантини залізничного мосту було видно витку почорнілу дорогу Збруча. Нужденні стебла очерету й темні плями купини супроводили його таємну путь на північ. Остання бантина мигнула перед очима і впала в темряву. Колеса жваво застукотіли наддніпрянськими рейками, ліворуч заблимали вогники по волочиських хатах. Ми переглянулись з Василем і полегшено зітхнули. Пан Завадський і пан Стефанів тепер уже далеко за Збручем, там де поринула в чорні вири нічної мли замріяна, блакитна Галілея...