Остання ніч - Любченко Аркадій

Бував дорогою і підозрілий шум чи непевний запах, але щури вже ухилялись недалечко. Вже розвиднялось, і час невблаганно підганяв.

Так повстала Нова Колонія. В світанковій сутіні, як гори, урочисто біліли великі будинки. Продудонів і застряг у повітрі людський голос. За стіною повітря вчувалось щось різке, відпорне, вчувалось розбавлене вапно й тривкий неприємний щурам запах свіжого житла.

Вони насторожились. Все ж таки частина повернула сюди й, притишивши ходу, почала обережно братись на останній глухий ріг, де височіли штабелі дощок.

— Ах ти ж, нечиста сило! — вражено одхитнувся високий бородатий чолов’яга.

Він ухопив каменюку й шпурнув щосили.

Табун шарахнув у бік, подався степом.

Вхопивши другу каменюку, сторож так і застиг з підведеною рукою.

В синій сутіні стояв він, великий, волохатий і злий, як печерний пращур. Очі його прикипіли до табуна, що іржавою плямою зникав на віддалі. Було так, наче з самої землі сколупнувся шматок іржі, покидаючи цю землю, де він стояв ногою. І була тверда мисль на твердому обличчі, аж поки ворухнулись брови. Вираз потеплів, на вустах спливла легенька здогадлива усмішка:

— Тікай, тікай, нечиста сило! — бовкнув його непрокашляний бас.

На заході хилилась ніч. Голубі озера затоплювали другий край небес. Зорі, дедалі рідкіші, в’янули й потопали в глибинах.

З донецьких степів налетів вітрець — весна брала розгін на просторах — і перші вранішні шуми, ще не повні й загадкові, рушили здаля, як потайні ватаги.

Щури простували далеко між сизих бур’янів, і краплі, падаючи, обпікали їх. Потім вони вихопились на дерку стерню. Грубі шпичаки доводилось їм часто обминати або ж поверх них стрибати, — так скидається риба і м’яко шубовстає. Колючки натруджували з-під споду. Черевце кожному підмокало. Все це ще більше дратувало.

За стернями почалось картопляне поле з ямками, з водою в ямках. Вітрець різав при самому лобі. Змоклим і притомленим щурам ставало холодно. Вони збились тісною купою в якомусь видолку, закущеному бур’янами. Вони стріпувались, облизувались, важко дихали. Вертатись назад ні одне не зважилось, але й тут лишатись — неможливо. Стебла над ними тоскно перешіптувались. Вітер, шугаючи по верхах, — чимраз наполягав задерикуватіше, пронизливіше — ні, неможливо!

І вони покинули видолок. Вже ніщо не могло їх злякати. Ніщо не могло зупинити.

Під краєм світла ліг поріг. Ще трохи — і перед ними виник насип. Це був гудронований шлях, вони подріботіли вздовж шляху. Потім швидко й владно потягло їх на той бік, де, за всіма ознаками, мусило з’явитись для них якесь спасенне пристановище.

І як останні перебігали шлях, раптом злетів нечуваний, несамовитий ураган, одчикрижив табунові хвоста, розчавив останніх.

За кілька метрів авто зупинилось.

На шляху, прокладеному з районного центра, ще нікого не було, і гудрон, тьмяно лисніючи, тік на шахту, як повна ріка.

З авта згинці вийшов Андрій Радчук. Випроставшись, він став, високий і стрункий. Сині штани й чоботи і чорне пальто зручно й звично облягали його постать. З-під кашкета, під розмахом вигнутих брів пильно зиркнули трохи притомлені очі.

Похитуючись, розминаючи засиджені ноги, швидко пішов він назад, нагнувся.

Серед дороги лежали руді пухкі звірята. Він одкинув одне носком чобота, з огидою поглянув на інших.

— Ти бачив, скільки їх було? — здивовано кивнув він чорненькому вусатому шоферові, що теж зацікавлено наблизився.

— Бачив. Сотні, тисячі...

— От погань! Це ж вони, мабуть, з Щурового Кута драпака дають.

— Не інакше. То — не їхній корабель, — значливо завважив шофер.

— Еге ж, потопає. А старий намул, отой совєтський накип чимдуж тікає. Ой, тікає ж, бісова душа! Ха-ха-ха! — реготав Андрій, взявшись у боки, примружившись, у далечінь.

Шофер і собі глузливо свиснув, зірвав з голови кашкета й, помахуючи кашкетом, гукнув навздогін:

— Прощавайте, товаришочки! Тю, тю!..