Хай спиниться чудова мить! - Антоненко-Давидович Борис

Його виключено з гімназії, однак не з "вовчим білетом" — без права вступати в будь-який навчальний заклад Російської імперії, а допущено складати іспит на атестат зрілості екстерном.

Федя скинув із себе осоружну гімназіальну уніформу, перебрався в чорну тужурку й засів за підручники. До нього часто навідувались товариші з класу, бо Федю всі любили, і він успішно приготувався самотужки до суворих весняних іспитів. Навіть на побачення з коханою дівчиною, восьмикласницею Вірою Місан, він рідко тепер ходив, та тут була й інша причина.

Хто зна, чи любила Віра Федю так само, як він її, бо приділяла увагу й другому хлопцеві з Фединого класу, котрий захоплювався поезією Бальмонта й Блока і сам пописував вірші. Бідолашний Федя тяжко переживав суперництво і, щоб добитись повноцінності в очах красуні, коли-не-коли відсував набік підручники й брався вивчати твори Бальмонта напам'ять, поволі захоплюючись і сам його поезією.

Відлюдкуватий і вразливий, Федя таївся з своїм коханням навіть перед близькими товаришами. Вони лиш здогадувались про це, випадково бачачи Федю на віддаленій вулиці разом із вродливою Місан, що зосереджено слухала тиху Федину мову.

Зайшов травень, коли кінчилось загальне навчання й почалась іспитова гарячка. У восьмому класі два перших письмових іспити — "сочинение", цебто твір, та з математики — були вирішальні: хто провалювався на них, того вже не допускали до дальших, усних іспитів; якщо ж кому щастило доскочити на них високих оцінок, той міг не турбуватися за усні іспити, бо далі все підганялось під ранжир перших, найтяжчих.

Федя склав обидва іспити на "5".

Давалося чотири дні підготуватись до усних іспитів. Другого дня перерви, коли стали відомі перші оцінки, Федя ішов увечері відсвяткувати десь з іншими абітурієнтами свій блискучий стрибок у дальше напівсамостійне життя. Повернувся він дуже пізно, коли я вже спав. Власне, він не прийшов сам, а його, п'яного до нестями, принесли на руках шість товаришів, роздягли й бережцо поклали в ліжко.

Прокинувся Федя третьогр дня пізно, мабуть з перепою, сумний і мовчазний. Неохоче поснідав,, певно, соромлячись перед моєю матір'ю за свій учорашній вигляд, бо досі ми ніколи не бачили його п'яним, і мляво подався до своєї кімнати сісти за підручники.

Увечері Федя знову кудись пішов і повернувся десь опівночі веселий і радісний. І хто б міг подумати, що цієї ночі Федя застрілиться?..

Даремно поліцейський пристав, перегорнувши всі Федині книжки та нишпорячи по кишенях одягу, шукав передсмертного запису: його ніде не було.

Ховали Федю через день, коли приїхали вкрай засмучені батьки.

Похорон у повітовому місті взагалі був подією, але коли ховають самогубця, що, не знати з якої причини, сам наклав на себе руки,— величезна сенсація. Тичба всякого люду зібралась коло нашого дому в той ясний травневий день, коли все навколо цвіло, буяло життям і ніщо не нагадувало про смерть. Найбільше було гімназистів, бо майже всі учні старших класів прийшли провести Федю в останню путь. Впадало в очі, що не прийшов ніхто з гімназіальних учителів, лиш голова батьківського комітету, відомий у місті ліберал Андрушов, зважив за потрібне взяти участь у похоронній процесії й принести вінок з написом: "Жертві недосконалої педагогічної системи". Не було й духівництва, бо, за релігійними поняттями, самогубство є великий гріх, і самогубців ховають десь поза православним кладовищем, та хтось подбав, щоб у цьому випадку було зроблено виняток, і тому глибока яма чекала на Федину труну на головній алеї соборного кладовища.

Смерть уже стерла з Фединого обличчя тінь передсмертної усмішки, і Федя лежав із складеними на грудях восково-жовтими руками, мов передумавши все й нарешті спочивши від іспитових турбот і тяжких особистих переживань.

Коли найближчі Федині товариші підняли зі столу труну, голосно скрикнула Федина мати, що досі якось стримувалась, заплакала гірко й моя мати, котра полюбила Федю, як рідного, зволожились очі й у багатьох гімназистів.

Без похоронного співу, без жалобної музики Федину труг ну понесли тихо до її вічного пристановища, а за труною, далеко позаду від Фединих батьків, ішла між гімназистами-восьмикласниками й Віра Місан у чорній жалобі. Десь попереду, перед віком, несли між багатьма вінками і її вінок з лаконічним написом: "Феді від Віри".

Минуло два тижні.

Роз'їхалися з міста абітурієнти, заспокоїлась і моя мати, що тяжко переживала перші дні драму в нашім домі, лиш не могли одійти від глибокого враження я та Віра Місан, котра щодня надвечір звільна проходила повз наш будинок, простуючи з свіжими квітами в руках до Соборного кладовища.

У Фединій кімнаті все прибрано й переставлено, щоб ніщо не нагадувало тут те, що скоїлося ще так недавно. Кімната лишалась вільною до початку навчання в середині серпня, коли мати здасть її новим квартирантам, а тим часом, на літо, в ній оселився я.

Нерозв'язана загадка — чого Федя покінчив із життям, саме коли воно всміхнулось йому під час іспитів,— не покидала мене, тим більше що перед своєю смертю він був веселий і радісний? Що ж змусило його кінець кінцем замислитись і натиснути гашетку "бульдога"? Що?..

Я дивився на порожнє тепер місце, де стояло Федине ліжко, пригадував дивний вираз мертвого обличчя, підходив до крайнього вікна, перед яким стояв раніш столик із Феди-ними книжками й зошитами, дивився крізь вікно на Вище-Котелевську вулицю, намагаючись відтворити в уяві те, що бачив Федя востаннє в житті. Ось ряд електричних ліхтарів, удалині соборна дзвіниця, аптека... А може, Федя підвівся з-за столу й глянув ліворуч — на замулене Зелене озеро під старими вербами, що торкнулося одним боком Вище-Котелевської вулиці? Може...

І раптом мої очі спинились на дрібно писаних олівцем літерах у лівому кутку лутки. Я нахилився й прочитав:

Пусть завтра будет мрак и холод — Отдам я сердце лучу: Я буду счастлив, я буду молод — Я так хочу!

БАЛЬМОНТ

І збоку — дата напису: 17.У 1913.

17 травня! Переддень Фединої смерті чи останні години того дня...

Це писав Федя, напевно, після того, як повернувся від-кілясь радісний і веселий, щоб через короткий час вистріли-

ти собі в скроню. Це його передсмертна записка, яку так і не знайшов поліцейський пристав...

Але ж кінчають життя самогубством — з розпуки, з од-чаю, з безвиході, невже можна накласти на себе руки з радості?

І нараз, мов у непроглядній пітьмі, зблиснуло яскраве світло, в моїй уяві постала розгадка Фединого самогубства.

Безперечно, він повернувся тоді з побачення. Що сказала йому кохана дівчина, яку радість, а може, й щастя подарувала вона закоханому в неї до самозабуття Феді,— лишилось таємницею. Віра Місан була теж відлюдкуватою людиною, ні з ким не ділилась ні своєю радістю, ні своїм горем. Вона мовчки переживала страшну втрату й, ходячи щодня на Федину могилу, сама того не розуміючи,— творила з мертвого Феді культ. Лиш пізньої осені, коли перший сніг припорошив Федину могилу, вона виїхала з Охтирки назавжди.

Але тоді, в ту фатальну ніч, Федя повернувся від неї щасливий. Ліг на ліжко, ще думаючи про недавню чарівну мить, котра хто зна, чи повториться коли в житті, така досі невідома, первинно прекрасна. І Федю пройняла химерна думка: а чом би й не спинити цю мить навічно?

Він не знав, як і я тоді, Олесевого:

Ти не дивись, що буде там, Чи забуття, чи зрада,— Весна іде назустріч нам, Весна в сей час вам рада.

Феді промовляв лише Бальмонт:

...завтра будет мрак и холод...

Так чого ж не віддати зараз "сердце лучу"? І короткий спалах пострілу на мить опромінив щасливого Федю.

Так воно було чи ні — ніхто не скаже: Федя забрав таємницю своєї смерті в могилу, а Віра Місан вивезла її з Охтирки хтозна-куди.

Не раз у житті я згадував Федю і його загадкову смерть, не раз знадна спокуса штовхала мене наслідувати його приклад, але то були хвилини розпачу, тоді як Федя сам спинив своє життя в мить щастя.

Отак і дотягнув до похилого віку, коли хоч-не-хоч, а доведеться десь незабаром, поза своєю волею, покидати життя. Те життя, котре, попри всі його злигодні й лиха, все ж лишається прекрасним!