Російський хижак – вчора і нині - Донцов Дмитро
Багато маєтків і земель було відібрано у їх справжніх власників і віддано опричникам. Опричники "цілували хрест" (присягали), що "не будуть за одно з земськими і не триматимуть з ними приязні". Мали вони однострої — чорні кафтани, а коло колчану з стрілами — мітлу, символ їх акції — вимітання "зради" проти царя. "Опричники робили з земськими такі речи, щоб дістати від них гроші або майно, що й описати не можна". Описує Штаден як великий князь (Іван IV) піддавав цілі смуги свого царства вогню і мечу, як наприклад, в 1570–71 рр. Розповідає й про штучний голод, спровокований урядом, так як це робиться і нині, при більшовиках. Був такий тоді голод — пише Штаден — "що люди вбивали один другого за кусник хліба, а по дворах і селах, які утримували двір Великого Князя, стояли тисячі скирд необмолоченого збіжжя, яке він не хотів продавати голодуючому населенню, так що багато померло тоді люду з голоду і пси пожирали їх трупи".
Опричники, як нині партійці, це була окрема, відділена від населення, каста панів. "Згідно присязі, опричники не сміли говорити навіть із земськими, ані входити з ними в супружні зв'язки. А коли опричник мав у "земщині" батька або матір, то не смів навіть відвідувати їх". Подібно, як нині, коли лояльний партієць мусив відрікатися від своєї "буржуазної" родини. Опричники — пише німець — шайками волочилися по царству, мордували й грабували по великих шляхах, нападали на посади й міста, палили доми, забивали на смерть людей. Одним словом робили те саме, що роблять тепер більшовики — "розкулачування" всяких "буржуїв" і "ворогів народу". То була така сама революція голоти, яку зробили в XX столітті в Росії більшовики. Бо й тоді, — пише Штаден, — "за великим князем ходять новоспечені пани ("гемахте геррен"), які повинні би були бути пахолками у колишніх панів".
З ворожими і ворохобними націями розправлялися тодішні москалі так само, як і нині. Наприклад, щоби закінчити з опозицією завойованої Казані, цар запросив казанських мурз (володарів) на бенкет, де їх всіх і помордував. А те, що тепер виробляють більшовики з немосковським населенням завойованих країн — масове винищення, те саме практикував вже й цар Іван, хоч не міг ще бути правовірним марксистом. Штаден розповідає, як після одного свого поході на Балтику, цар Іван наказав вивезти всіх німців з жінками й дітьми з Ліфляндії, з Дорпату й Нарви, до Костроми, Володимира, Угліча. Практика, яку використовували москалі так само в Новгороді, у Пскові, а нині — в усіх країнах, які попали в пазурі захланної нації. Головно ходило при цьому про винищення провідної верстви якоїсь країни, яку вже після того можна було забрати "голими руками". Про розв'язану Іваном Грозним "класову війну" в своїй власній державі, оповідає Штаден барвисто, детально й зі страшним реалізмом не лише свідка тієї війни, але й її учасника і профітера. Описує як "великий князь вирушив грабувати власний народ", власну землю: "і я був при великому князі з одним конем і двома слугами, а вернувся (після цієї кампанії "розкулачення") у свою маєтність з 49 конями, а 22 з них були запряжені у сані, навантажені всяким добром, золотом, перлинами, дорогоцінним камінням". Після цієї вдалої акції, Штаден набрав власну банду і "розкулачував" бояр і князів вже сам.
З записок фон Штадена видно, що нічого нового не представляє й більшовицька політика "очковтіратєльства" чужинцям, цебто їх обдурювання. Оповідає, що коли приїздив купець з-за кордону, до нього зараз давали "пристава", нібито для його охорони, а справді для того, "щоб не міг дістатися в усі закамарки і оглянути все що хотів по дорозі і в містах". Коли приїздив посол чужої держави, то "на зустріч йому зганяли масу народу, а везли окружним шляхом, щоб посол не знав простої дороги, ні того, як спустошена країна; посол та його служба охоронялися так старанно, що жодний чужинець не міг до нього добратися; один посол не смів нічого знати про другого, і ні одного посла великий князь не вислухував поки не знав, що відповісти не лише цьому першому, але й другому, третьому й четвертому послові; так великий князь вмів дізнатися про становище всіх сусідніх володарів та їх країн; але становище його і його країни не може як слід зрозуміти жоден сусідній володар". Знову, система, яка не повинна була б дивувати Захід тепер, бо вона використовувалась до нього вже сотні літ.
Довго все таки фон Штаден, хоч і в опричниках, не витримав в країні князя, якого він зве "червоним, кривавим варваром". Повернувшись до Німеччини, він пише свої записки, до яких додає проект військової окупації Росії, не позбавлений інтересу і для нашого віку. Цей проект, запропонований ним пфальцграфові Георгу Гансу, викликав дипломатичну переписку і знову випливає на світло денне в антимосковському плані сотника Чемберлена в 1612 р. В проекті називає Штаден московського великого князя "споконвічним ворогом всього християнства і неотесаним тираном". Коли на нього нападає противник, він не може устояти в чистому полі, і тому застосовує метод війни той самий, що її уживав пізніше і Кутузов, і Сталін: "він наказував зараз же палити все довкола на кілька миль", щоб вороже військо "не могло здобути харчів ні для себе, ні для коней". Таку тактику застосовував цар Іван проти татарів, шведів, поляків.
Фон Штаден радить набрати на Заході військо для походу на Москву: "це повинні бути такі військові люди, яким нічого не лишилося в християнському світі, ні хатини, ні родини", а таких людей бачив Штаден вдосталь в тодішній Європі, і "можна було б з ними завоювати не одну країну". План кампанії передбачав інвазію Московщини від Коли й Онє’и, і був дуже детально розроблений з метою покласти край "жахливій і жорстокій тиранії" небезпечного для всіх своїх сусідів москаля… Європа, яка мала тоді досить своїх клопотів, стояла напередодні 30-літньої війни, так само як нині недооцінювала намірів московського завойовника і не надала, на жаль, належної уваги плану колишнього царського опричника.
Коли ми від Флетчера і Штадена, звернемося до М.Костомарова, то в його описах старої царської Росії знайдемо той самий образ, разюче подібний до образу сучасної більшовицької Росії. Нагінка на людей хоч трохи заможніших була на порядку денному, як при більшовиках, так і при царі Борисі (початок 17 ст.), — пише історик в монографії про Бориса Годунова: "росіянин тих часів, коли й мав достатки, то намагався виглядати біднішим, щоб не стати предметом доносів і не попасти в царську неласку", щоб в нього не відібрали все майно "на государя". Це вбивало будь-яке стремління до праці, до поліпшення життєвого рівня, він жив у вічному страху, що його хтось обдурить, ограбує. Тим пояснюється в москаля його "нехлюйство в домашньому житті, лінощі у праці, брехливість у відношенні з людьми, його безсердечність і підступність". Пише історик, що й тоді вже існував певного ’атунку "соціалізм" у Московщині: "держава сама тоді провадила торгівлю і з нею виключена була всяка конкуренція; накупивши по дешевій ціні товару, казна продавала цей крам купцям з великим зиском, змушуючи брати навіть зіпсуте", — спосіб уживаний і нинішніми москалями, коли, при державній монополії торгівлі, нещасні люди звикли брати, що дають, хоч би й "примусовий асортимент", непотрібний їм.
Система славословія Сталіну існувала і за царя Бориса. Костомаров пише, що "багато хто з москалів сплітали надмірні, нечувані похвали цареві Борисові та його мудрому правлінню, а люди хоч і бачили, що це брехня, не сміли під карою, ні сказати нічого, ні навіть помислити проти Годунова" — Борис вигадав навіть окрему молитву "о, здравії" царя, і всі мусили, під карою, на бенкетах її відмовляти. Як нині, на всіх офіційних прийомах в Кремлі, мусить починатися від окремої "молитви" за "здравіє" червоного тирана.
Доносительство при Борисові цвіло на Московщині не гірше як тепер. Автор монографії пише: "де лише не збиралися люди, з'являлися й шпигуни, й донощики. Всі пустилися на доноси один на другого, попи, дяки, ченці, черниці, жінки доносили на мужів, батьки на дітей, бояри цареві, боярині цариці, холопи на панів і тощо"
Однакова економічна політика допроваджувала й до однакових наслідків. Як Флетчер і Штаден, про голод пише й Костомаров: за царя Бориса "їли собак, котів, мишей, часом навіть одна людина іншу. Варене людське м'ясо продавалося на ринках московських".
Йота в йоту те саме, що й попередні автори, пише Костомаров про замилювання москалями очей чужоземцям. Коли голод скінчився, приїхали чужі посли в Москву до царя, "Борис наказав всім мешканцям вбратися в барвисті убрання, а бідакам заборонено було в їх лахах показуватися на дорозі де їхали посли". Це обдурювання чужинців, що приїжджали до Москви, довели, як відомо, до віртуозності більшовики, позичивши ідею і план у Іванів і Борисів.
Навіть теперішні більшовицькі вибори, більшовицька "демократія" — коріняться в глибокій царській старовині. Коли Борис все влаштував, щоб його вибрали на царя, то машина відразу закрутилася: на зборах виборних людей патріарх оголосив, що хто не схоче Годунова на царя, той буде церквою проклятий і відданий під суд. Борис, справді, відмовлявся, але виборні благали його, а за ними й московська вулиця теж, бо серед неї крутилися агенти Бориса, залякуючи людей. Бояри з вікон давали знаки приставам, а ті змушували зібраний народ кланятися, ревіти, плакати і жадати Бориса на царя, "многі москвичі мочили очі слиною, коли бракувало сліз", а тим, що не досить завзято ревіли й кланялися, агенти Бориса стусанами додавали охоти, "і вони — пише літописець — хоч не хотіли, вили мов вовки". А коли вибір був таки прийнятий ласкаво Борисом, кричали "Слава Богу!" — кричали всі, а пристави штовхали людей, щоб ті гукали голосніше і веселіше…" Ну, чим це не вибори якогось високого чи пересічного достойника в СССР? Дух нації лишався той самий, при царях, при комісарах. І навіть в розправі з політичними противниками, в практиці більшовиків відбивається старомосковська жорстокість, цинізм і брехливість: коли переможний похід Дмитра Самозванця привів до наглої смерті Бориса, розправа з його родиною була короткою: "вдову Бориса задушили шворкою" — оповідає Костомаров — "сильний від природи молодий Годунов пробував був боронитися, та його оглушили ломакою, а тоді теж задушили… Голіцин і Масальський об'явили народу, що Борисова вдова і син отруїлися…" Скільки подібних смертей і офіційних "самогубств" знає практика нинішнього російського режиму?
Я коротко переглянув три свідоцтва — двох очевидців і одного історика — про три царювання в старій Росії — Івана Грозного, Федора і Бориса, і від всього цього аж смердить сопухом більшовицької системи! Дух, засади, практика режимів лишаються однакові, хто б не сидів на троні, "цар батюшка" чи "атєц народоф".
