Телефонна елегія - Кононенко Євгенія

А я весь час відчуваю, що заважаю їм! Бо я встаю вночі, шкандибаю до кухні, кип’ячу чай. Вони мені поставили в кімнату електрочайник. Я п’ю чай вночі. А потім плентаюся до клозету.
Одного разу впала на порозі. Вони мене вночі піднімали.
Потім дочка скаржилася на кепський день на роботі, бо я не дала виспатися. Але я не хочу, щоб вони мені вперли до кімнати біотуалет!
— Ну, чому, це майже дитячий горщичок!
— Ти гадаєш?
Старі люди розсміялися й сміялися довго, як не сміялися вже давно. Ніби якийсь дуже давній тягар спав зі старечих душ. Дивно й незвично було сміятися й чути в слухавці так само веселий сміх. А за вікном чорніла ніч. Здавалося, все поснуле під ранок місто здригнулося від того несподіваного дзвінкого сміху.
— Ти де на Лівому березі, Лідко?
— Неподалік від Дніпра. Сиджу в кріслі біля вікна, бачу обриси Правого берега, тобто, власне, Києва. Бачу, що скоро почне розвиднятися. Це значить, скоро потягне на сон…
— Мене так само. А ми ще ні про що не поговорили, Лідочко…
— То давай зідзвонимося наступного вечора.
— Давай! Хто дзвонитиме, щоб не потрапляти на вічне "зайнято"?
— Той, хто перший прокинеться!
— Ти жила всі ці роки в Києві?
— Так. І майже не виїздила. Хіба що до моря влітку.
— А чому ж ми ніколи не зустрічалися?
— А може, ми й зустрічалися. Тільки не впізнавали одне одного.
— Цілком можливо… До речі, ти часто ходила до театру? — І до опери, і до музкомедії. Але більше полюбляла російську драму й театр Франка.
— Я так само! То ми цілком могли бачитися на якійсь виставі!
Старі люди кілька годин обговорювали спектаклі п’ятдесятих і шістдесятих років, перебирали імена акторів, королів київських сцен. Мало не посварилися, коли з’ясовували, коли саме відбулася прем’єра "Живого трупа" з Романовим у ролі Федора Протасова.
— То був той вік, коли я ходив по театрах із… Ну, гаразд, всяке було з нами за довге життя.
— А я вже була одружена вперше. Так, тоді, та й пізніше, у нас було безліч справ. Було не до хлопчика зі скверика.
Як і тобі не до дівчинки Ліди, яку водила фройляйн Емма.
— А тепер мені здається: нічого важливішого за ті наші дитячі зустрічі в нашому житті не було. Принаймні в моєму.
— Скільки ми вже з тобою наново знайомі? Вже, певне, кілька місяців?
— Від весни. Нас тягали до нотаріальної контори, з першою травневою спекою. А зараз перші осінні холоди.
— Так, на дітей понадягали капелюшки з вушками. І морожениця вже не привозить до скверика свій чарівний лоток.
— Свій божественний лід.
— А я також згадав нашу мороженицю, коли вперше прочитав ці рядки. Десь у шістдесяті роки.
— А скільки ми були знайомі тоді?
— А тоді ми були знайомі… ми були знайомі…
— Мені здається, трохи більше року. Так, від літа до літа.
— Ти зникла влітку, бо мені бабуся сказала, що Лідочку, певне, вивезли на дачу. Але й на осінь ти також не з’явилася.
А я чекав!
— А мене нова няня Марія Максиміліанівна водила в Павловський садочок. А там не було рибок, хоча й був фонтан.
А, до речі, куди тоді поділися наші рибки? Ти ж їх пам’ятаєш!
— Так-так! Пам’ятаю! Такі червоні, великі!
— Ми ще питали твою бабусю, чому вони золоті, якщо червоні.
— Пам’ятаю, що питали. Але не пам’ятаю, що вона відповіла. — І я не пам’ятаю. Але пам’ятаю: ти розповідав, ніби знаєш, хто забирає рибок!
— Я таке розповідав?
— А ти хочеш сказати, що не розповідав?
— Я не пам’ятаю… Хоча зникнення рибок восени цікавило й мене.
— Ти казав, що вночі приїде великий прозорий акваріум на колесах. Як молоковоз! Я розповідала про нього своїм дітям та онукам! Акваріум, який розвозить рибок по фонтанах навесні, а восени забирає! А вперше я почула про нього від тебе!
— А я не пам’ятаю! Те, що казали нам, запам’ятовується значно краще, аніж те, що сказали ми самі!
— Мабуть, так воно і є. Але це, мабуть, стосується того, що було дуже давно.
— Та ні, і того, що недавно, також. Я запам’ятав, як ти сказала, що не хочеш біотуалету у своїй кімнаті. Ми ще тоді довго сміялися.
— А зараз, Васю, цієї проблеми вже нема. Тепер я не п’ю чаю вночі. А розмовляю з тобою. А то просто не могла існувати без того нічного чаю. Від самоти могла випити кілька чашок.
— То твої родичі мають бути вдячними мені.
— Так! Добре, що ми знайшли одне одного в цьому світі!
— Що ти сказала, Лідо?
— Я сказала: добре, що ми знайшли одне одного в цьому світі. Невже ти не чуєш, Васю?
— У тім то й річ, що чую. І дивуюсь цим словам. Жодна жінка не казала мені такого.
— А я не жінка. Я маленька дівчинка.
— У ботиках на черевичках… у синій плюшевій шубці з пелеринкою… здається, і муфточка в тебе також була…
— Була… А в тебе було коричневе пальтечко з великими металевими ґудзиками!
— Так, я й не запам’ятав би його, хлопчики менше запам’ятовують таке. Але є моя світлина в цьому пальті, де я з батьками.
— А нашої спільної світлини нема. Я нещодавно переби — рала свої шкільні та університетські знімки. Тоді так не кла— цали все поспіль, як зараз.
— Зараз зовсім інше життя…
— На добраніч, Васю, скоро ранок.
— На добраніч, Лідо, не забувай, телефонуй…
— Сьогодні випав сніг.
— Так, Васю, і в нас на Лівому березі випав сніг.
— А тоді в тебе були дерев’яні санчата на мотузці. А в мене чомусь не було. Але дівчинка Ліда давала з’їхати з гірки, пам’ятаєш нашу гірку?
— Пам’ятаю. І як ти возив мене по алейках скверу, пам’ятаю.
— Ще й бабуся казала: покатай Лідочку!
— Так, я пам’ятаю, твоя бабуся підтримувала й заохочувала твої добрі манери. То була мати червоного комісара?
— Ні, то була мамина мама. Вона також була… трохи з "бувших"…
— Твоя бабуся мені дуже подобалася. У неї був такий комір із лисячим обличчям!
— Я коміра з лисячим обличчям не пам’ятаю. Але моя бабуся направду була унікальна. Я завжди згадував її, коли моя небіжчиця дружина так гучно кричала на наших онуків…
А коли вона, бувало, посилала мене погуляти з онукою, я розповідав їй про тебе. Іноді водив її до нашого скверика.
Розповідав їй про рибок, яких там більше не було. Щодо акваріума на колесах, про який я плів тобі, я забув. Але розповідав про візок із морозивом там, де зараз пам’ятник.
Вона полюбляла слухати про це. Навіть питала, чи впізнав би я тебе, якби зустрів. А згодом за кілька років хлопчик, її братик у перших, не слухав цих сентиментальних історій, тільки вимагав велику порцію морозива.
— Тобі простіше. Ти ростив своїх онуків у наших місцях…
Тобі пощастило, Васю.
— А я заздрю тобі, Лідочко. Моя оселя хоч і в історичному центрі, але вулиця вузька, і я бачу з вікна лише сусідній будинок і чужі вікна. А в тебе перед очима чи не найкращий у світі силует, якого я вже й не побачу…
— Не треба казати таке, Васю! Найстрашніше — це те, що скоро зникне останній, хто бачив Думську площу й довоєнний Хрещатик на власні очі!.. Тоді все зникне остаточно!.. Оце найстрашніше, Васю!..
— Я давно хочу запитати тебе, Лідочко: в тебе якийсь особливий телефонний апарат?
— Ні. Раніше я їм заважала зі своїми старечими розмовами.
А тепер усі розмовляють по мобілках, тільки я користуюся домашнім. А чого ти питаєш про телефон?
— Та просто я вельми кепсько чую.
— Здивував! І я недочуваю. Дочка не хоче спілкуватися зі мною, каже, що я все одно почую не те. — І в моїх вухах не тиша, не глухота, а повно всіляких звуків. Але це так мало пов’язано з тим, що звучить у реальності. —… Голос зятя чую краще, вочевидь, низькі голоси звучать для мене чіткіше, а спілкуватися з дочкою — то завжди проблема… Вона ще й навмисне говорить так, щоб я її не чула…
— Але я не про це, Лідочко! Одне одного ми ж чуємо добре!
— Ну, то вже якась містика! До речі, я теж про це думала і теж хотіла запитати тебе… Чи в тебе такий телефонний апарат, чи в тебе такий голос?
— Радше, такий голос. Я ж усе життя викладав. Жінки на кафедрі казали, що мені тільки в морфлоті служити. Я і в хорі співав, траплялося, бував і солістом. Куди воно все поділося? А голос іще є.
— Та й я читала лекції багато років. Моя дочка скаржиться на мій гучний голос. Може, тому ти мене добре чуєш.
— А телефонний апарат у тебе звичайний?
— Певне, такий самий, як і в тебе.
— У мене хіба що це телефон із портативною слухавкою.
— Радіотелефон?
— Так! Онук купив мені такий, бо я вже декілька разів зі своєї канапи тяг шнур і розбивав корпуси апаратів.
— Це той хлопчик, який не хотів слухати про дівчинку Ліду і хлопчика Васю?
— А ти запам’ятала?
— У мене прорізалася дитяча пам’ять відтоді, як ми почали спілкуватися з тобою. Я запам’ятовую все, що ти розповідаєш мені, так само міцно, як пам’ятаю наші дитячі забави. — І наші… ну… ти направду все пам’ятаєш, Лідко?
— Мені здається, все. Але ти сам сказав, Васю: те, що сказали нам, пам’ятається міцніше, аніж те, що вимовили ми. Може, щось і забула. Але те, напевно, пам’ятаєш ти.
— А пам’ятаєш, як тобі знадобилося в кущики? І ти боялася звернутися до Емми Францівни, а звернулася до моєї бабусі?
— Пам’ятаю! Бо ж Емма Францівна зі своєю німецькою охайністю забрала б мене додому. А мені ще хотілося погуляти. Був літній день, було морозиво! То вже, здається, було наше друге літо.
— А хлопчик Вася безсовісно підглядав за дівчинкою Лідою…
— А коли дівчинка Ліда чи не вперше за весь час знайомства погрожувала все розповісти бабусі, хлопчик Вася… також дав можливість підглянути за ним… — І ти це також пам’ятаєш?
— Пам’ятаю… а також пам’ятаю, що згадала ті кущики в скверику, коли вперше побачила… по-дорослому… Згадала, що таємниця маленького хлопчика сподобалася значно більше, ніж дорослого хлопця.
— Якби ти побачила зараз… видовище було б те саме…
Старі люди знову довго реготали на різних берегах Дніпра.
Нарешті, жінка змогла заговорити після нападу сміху.
— Васю! Я не бачила, яке в тебе зараз обличчя. Я дуже рада, що ти не бачив мого з його плямами та беззубим ротом.
То навіщо нам дивитися туди?
— Справді не варто, Лідочко. У нас винятково духовний зв’язок. Як у семирічних дітлахів! Врахуй! Ми не скаржимося одне одному на хвороби, хоча тут є про що побалакати.
— О! То була би багатюща тема! І майже не скаржимося на наших родичів. Хоча й тут є про що потеревенити.
— Так… Але зараз суне мій онук; про вовка річ, а він навстріч. Договоримо завтра, Лідочко.
— Ти вчора згадав про свого онука й відразу поклав слухавку.