Дві жінки - Яновський Юрій
Звичайно, не відчуваючи ніякого хвилювання, наче повертаючись з роботи, а не з евакуації, Оксана Сергіївна піднялася до себе на другий поверх і постукала, їй довелося б чимало стукати, та вона догадалась шарпнути за ручку незамкнених дверей, переступила поріг домівки.
У передній було порожньо. В кухні топилася плита. В кімнаті невідома дівчина витирала зім'ятим папером вікно, воно скрипіло й верещало. Помітивши Оксану Сергіївну, дівчина зіскочила з підвіконня,— так, це була дівчина в штанях і майці, щоки її палахкотіли, погляд одверто й чесно скерувався в вічі тій, що увійшла.
— Зачиніть вікно,—сказала Оксана Сергіївна,— застудитесь...
— Нехай,— махнула рукою дівчина,— не встигла витерти...
Вона зачинила вікно, натягла через голову гїмнастьор-ку з погонами й однією медаллю, підперезалась, запитливо поглянула на Оксану Сергіївну.
— Тримайте себе вільно, єфрейтор,— відповіла їй та,— робіть, що вам треба. Це —-моя квартира, але я запрошую вас почувати себе як удома.
Дівчина зніяковіла і ще .прикріше почервоніла. Вона оббігла поглядом кімнату, розшукуючи, свої речі, почала стягати їх докупи і пхати у речовий мішок. Почувалося, що їй хочеться негайно втекти з цього місця.
— Дозвольте,— запротестувала Оксана Сергіївна, сідаючи на лаву, притягнену, певно, з парку,— куди ж вам поспішати на ніч? Я зовсім не така вже негостинна господарка! * .
— Я зенітниця,— сказала, затинаючись, дівчина,— наша установка недалечко, я тут ночувала, ви пробачте, коли що не так. Меблів ніяких не було, я притягла, що подужала. Добре, хоч шибки цілі...
Тут Оксана Сергіївна силоміць одняла в неї сумку й послала дівчину до кухні, щоб не погасла плита, доки сама роздягнеться й дістане з портфеля крупи на вечерю. Разом з крупою вона вийняла банку тушонки й шматок цукру, який одразу ж, не гублячи часу, розбила надвоє. В кухні гула від доброї тяги плита, на конфорці стояло відро з водою, на другій — похідний чайник. Єфрейтор, похнюпивши голову, похмуро колола німецьким тесаком дверцята розтрощеної на друзки шафи й кидала в огонь шматки дерева* Вікно було затулене чорним папером, над крантом на поличці, яку пам'ятала Оксана Сергіївна з самого дитинства, горів гнотик у картонній коробочці з парафіном.
— Чудесно,— зробила висновок Оксана Сергіївна,— доки варитиметься каша, ми з вами помиємось. Єфрейторе, слухать команду! Мені здається, ніби я вас знаю вже сто років...
. Оксана Сергіївна обняла нашвидку дівчину, цмокнула її в ніс, пригорнула до себе й відчула, що та опирається. "Соромлива,— подумала,— це мені подобається. Де ж бо це я залишила портфель, там ще був шматочок мила..."
Сплили чудесні півгодини. Оксана Сергіївна роздяглася до вовняного купального костюма, який вона носила на голому тілі для тепла, роздягла дівчину, вимила їй голову, вишарувала милом та віхтем, сполоснула — і не витратила багато води.
Решти води було предосить для самої господарки. Хіба згадаєш, скільки разів доводилося обходитись і меншою її кількістю! Надзвичайно, це просто надзвичайно так обновитися! Ось коли вона по-справжньому вдома. Дівчина видивлялася на Оксану Сергіївну, наче не знати що на ній бачила, допомогла вимити спину, зібрала ганчіркою воду з підлоги, тут же швиденько випрала їй панчохи й білизну, повісила в загрозливій близькості од вогню.
Каша з тушонкою була готова. Оксана Сергіївна із роз-пщеними косами, пахуща й обновлена, оббризкала дівчину рештками одеколону, застелила стіл куском найбілі-шої марлі, сіла, стомлено заплющила очі. їй здалося, що на кухні клопочеться небіжчиця-мама, в кімнаті брязкає тарілками сам Гарасим Львович,— він завжди любив прикрашати святковий стіл. І щось надзвичайно приємне чекає на неї в цьому світі.
— Ви дуже стомилися,— співчутливо зауважила дівчина.
— Певно,— відгукнулася Оксана Сергіївна й знову обняла дівчину, як доньку після розлуки,— от дивна річ, скільки треба часу, щоб прихилитися до людини?
Дівчина ніяково одвернулася і нічого не відповіла.
Сіли вечеряти. На місто в цей час почався повітряний наліт, вибухи лунали від Дарниці2, всі зенітки запрацювали на повну потужність, але дівчина й не подумала бігти до своєї установки. "Мабуть, вихідна",— подумала. Оксана Сергіївна, зовсім забувши, що зенітна артилерія навряд чи може нагадувати мирне виробництво.
Оксані Сергіївні дуже хотілося спати, ось чому й вечеря пройшла без жартів та сміху, які вона вважала корисними з медичної точки зору. Постелили на підлозі біля теплої плити, Оксана Сергіївна лягла перша і, через силу розплющуючи сонні очі, казала дівчині, щоб та скоріше лягала, доки тепло, листа можна й завтра дописати.
Дівчина сиділа біля стола й швидко писала, часом крізь сльози поглядаючи на заснулу Оксану Сергіївну. За вікном гриміли, завивали і рокотали зенітні постріли, гнотик у коробці здригався од далеких вибухів бомб-п'ятисоток, а Оксані Сергіївні снився сон, в якому вона гуляла на лузі, чекаючи Гарасима Львовича* і поруч неї пустувала донька, якої в неї ніколи не було, і донька до дрібниць нагадувала оту дівчину-зенітницю. "Як же її звати?" — подумала крізь сон Оксана Сергіївна, знову пірнаючи в сонячний яскравий день та пишну лугову траву.
Єфрейтор закінчила листа, надписала адресу, притулилась одягнена біля Оксани Сергіївни й гаразд виплакалась, тамуючи в собі голосне ридання, щоб не розбудити сусідку. Тільки перед світанком вона трошки задрімала й одразу ж схопилася на ноги, хутко зібралась, постояла мовчки на порозі, тихо вийшла. За нею нечутно зачинились двері, але Оксана Сергіївна тієї ж хвилини прокинулась, неначе її хто торкнув, за плече.
— Дочко,— сказала голосно,— мені здається, що в нас двері навстіж!
Вона встала, зняла з просвітлілого вікна затемнення, пройшла до кімнати, заглянула в передню, але дівчини ніде не було. Двері стояли одімкнені, і Оксана Сергіївна подумала, що єфрейтор пішла до зенітки, повернеться на сніданок, вони ще встигнуть наговоритися. Розпалила плиту, поставила воду на чай, випила серцеві краплі й полежали після них, змушуючи себе ні про що не думати. І лише після цього всього помітила на.столі листа. Боже, яка знайома рука на конверті! Од хвилювання вона через силу розібрала своє власне ім'я. І, тільки почавши читати, Оксана Сергіївна раптом зрозуміла все, що трапилося.
"Я вас такою собі й уявляла,— починався лист,— пробачте, що не знайшла мужності поговорити одверто. Та й нащо? Як бачите, я не зенітниця й не випадковий гість у ващому домі. Я полюбила Гарасима Львовича, і мені здалося, що я дам йому щастя, а ви немолода жінка, йому біля вас тяжко. Так я думала до вашого листа, а після нього я зрозуміла, як треба кохати людину, і уявила вас зовсім іншою, і сьогодні бачу, що не помилилася. Я люблю Гарасима Львовича, тому я така розгублена, але ви самі мені довели, що коли любиш людину, то треба стояти вище од своєї любові, щоб на першому місці стояла людина, а не твоє егоїстичне почуття, треба зважувати, що йому буде краще, хоч це дуже боляче в мої роки відходити від кохання. Але я розміркувала так: я його залишу, і я його залишила зараз же після вашого листа, щоб почекати кінця війни, а потім уже вирішувати, що й як. Я ж бо не хижачка, якій байдужа кохана людина, аби їй самій було зручно, я — радянська дівчина, скромний медичний працівник, який знає ціну людських страждань..."
Оксана Сергіївна якось непомітно для самої себе плакала, на нерівні рядки листа падали сльози — радості й горя, лист тремтів у її руці, немов серце тієї, що писала, і це було дуже боляче.
"Я вирішила,— писала дівчина— проїжджаючи через Київ, затриматись на день, розшукати вашу квартиру, адреса мені була відома, але ви ще не повернулися з евакуації, і я прибрала все, помила вікна, я якось відчула, що це кінець. А тут прийшли й ви. Так, це кінець. Прощайте, моя дорога. Чому так трапилося, що єдиною жінкою, котру мені скортіло назвати матір'ю, виявились ви? Прощайте назавжди. Бережіть Гарасима Львовича, хоч, звичайно, це він мусить берегти вас. Коли вам не буде дуже боляче, згадайте часом мене, вашу П. Дмитрієву..."
1 Корсунь-Шевченківська битва — наступальна операція радянських військ 1-го і 2-го Українських фронтів 24 січня —17 лютого 1944 р. В районі м. Корсуня (тепер м. Корсунь-Шевченківський Черкаської області) було оточено і розгромлено понад 10 ворожих дивізій з групи німецько-фашистських армій "Південь".
2 ...в ибухи лунали від Д а р_н и ц і...— Дарниця — лівобережна частина Києва. За дореволюційних часів була дачною місцевістю, належала до Броварської волості Остерського повіту Чернігівської губернії. В писемних джерелах уперше згадується 1509 р. Щодо походження назви існує кілька версій, з яких найбільш імовірною є припущення, що ця місцевість була віддана в дар. Під час тимчасової німецько-фашистської окупації та боїв за Київ 1943 р. Дарниця зазнала величезних зруйнувань. Після війни тут велася інтенсивна забудова, виник цілий ряд сучасних житлових масивів.
