Первінка - Вінграновський Микола
Беріть! Беріть і перелічіть самі !
Доки тіточка скоцюрбленими пальцями і сухими губами перелічувала гроші, Миколка ще раз оглянув корівку.
Тепер вона була його, їхня, домашня, і з цієї хвилини корівка сподобалася йому на все життя: вона йому сподобалася так, що навіть де не візьмись духи — і ті знов запахли під носом!
Миколка глянув у темно-голубі корівчині очі і спитав:
— А як тебе звати?
Корівка кліпнула, і в її очах на мить промайнуло щось таке, як ото, бувало, у матері над батьковим листом, що він живий і здоровий.
— Ну, синочку, бери її та веди, та гляди ж її там удома, бо вона була у мене смирненька, не билась, не перебирала. — і тіточка віддала Миколці налигач, хворостину та віхоть сірої торішньої трави.
—Буду йти, бо мені з нею і смеркне...—1, як тільки Миколка взяв налигач, корівка слухняно потьопала за ним по сірій базарній землі у Миколчине село, додому.
Вони відійшли далеченько і вже здалеченька оглянулись:
тіточка стояла на тому ж самому місці і посинілою рукою витирала на очах сльози.
— Тьотю! — гукнув Миколка.— А як же звати її?
— Первінкою звати її, синочку! Первінкою...
Містечком пройшли спокійно. Даремно Миколка понабирав повні кишені каміння від собак. Майже всіх собак у містечку перестріляли німці, інші десь порозбігалися з переляку по лісосмугах та яругах, і коли вийшли з Первінкою за містечко на шлях, Миколка повикидав каміння у болото, щоб легше було йти.
Зо два кілометри від містечка дорога була вимощена І йти було ще так-сяк. Але, як тільки бруківка закінчилась, почалося непроходиме царство болота. Тікаючи, німецькі танки і машини так погризли, погорбили, пом'яли, подушили землю, що йти було неможливо.
Миколка ступав крок, чуня лишалася у болоті, і, доки він висмикував, засмоктувало другу чуню — хоч стань та й плач.
А тут звечоріло просто на очах, І почало ввижатися, наче у покинутих німецьких танках і машинах хтось є.
Первінка тулилась до Миколки і дрібно тремтіла, коли вони поминали постріляних корів, чи коней, чи навіть верблюдів. Німці тікали на чому могли, і, коли коні чи корови не в силі були під ними йти і падали у багнюку, тоді німці їх убивали. Пахло чимось неприємно-солодким. Миколці хотілось затулити носа — руки не вільні: однією рукою він вів Первінку, а другою раз по раз витягав чуні з болота.
Так вони і посувалися вдвох під жерлами танків та гармат, поміж перекинутими машинами, погорілими гарбами і возами.
І тихо та порожньо на шляху і в степу, хоч вий.
Біля машин валялися потрощені мідні скрині з усіляким добром з полотном, з квітчастими рушниками, з хромовими чобітьми, але Миколка знав, що нічого цього чіпати не можна, бо воно заміноване.
Пахло якимись ліками та горілою шерстю.
Смеркало. Смеркало й смеркло.
Первінка ледь тягла ноги, а Миколка ніс уже чуні в руці ї йшов у валянках по болоту. Попереду замаячив горб з кам'яним давнім хрестом. Цей горб з кам'яним хрестом мав означати Миколці половину дороги. На небо вийшли зорі, під ногами трохи підмерзло. Вийшов червоний місяць, і танки відразу ж стали більшими, ось-ось неначе загуркочуть і застріляють.
Миколка уже б і побіг додому, якби не пудові ноги набряклі,— мати ж удома не спить і думає: де ж це він? Але ось і половина дороги.
Навіть при місяці видно у кам'яному хресті дірки від куль, але що це? Під хрестом біля згорілої машини стоїть ліжко! Темне широке ліжко з золотими бильцями стоїть під хрестом при дорозі!
По Миколчиній спині сипонуло морозом: ішов уранці на базар — ліжка не було. Хто ж це його поставив за день?
Миколка пильно почав придивлятися до машин, до "тигра", що чорнів за хрестом у кюветі, і до самого ліжка — ніде нікого.
Червоно світить місяць над горбом, і тиша така тиха, аж холодна.
Навшпиньках Миколка підійшов до ліжка — ліжко порожнє, ні подушки на ньому, ні ковдри, самі лише дошки, де-не-де посічені кулями та осколками, та золоті бильця блищать при місяці, як чортові очі.
"Дай, — подумав Миколка,— сяду та відпочину, бо не маю вже сил отак теліпатися, та й Первінці щось треба дати".
Миколка похукав у руки, прив'язав Первінку до ліжка і пішов до "тигра", бо якраз саме там росли найвищі будяки: треба ж було цьому "тигрові" увігнатися в такі добрячі будяки! Миколка нагнувся і зашарудів між лапатими будяками:
під будяками щось росло. Пирій чи ковила — проти місяця не видно. Хоча вони і торішні, але рвати їх важко, сильно вони у землі сидять. Від "тигра" котами чомусь смердить,— от була б та цибулина, що її на базарі з'їв, як би вона зараз пригодилась!
Миколка виніс із будяків оберемок пирію, кинув його перед Первінкою на ліжко.
— Оце з'їси, Первінко, та й підемо далі, а я біля тебе посиджу,— сказав Миколка і сів на ліжко.
Первінка зашелестіла пирієм, а Миколці тим часом хтось почав мастити очі медом. Голова його хилилась на ліжко, згодом він підігнув під себе ноги і заснув. Ніч стояла біла під місяцем, як молоко у дійниці, і тихо жувала Первінка під хрестом, оточена "тиграми" та "пантерами".
Доївши пізню свою вечерю, Первінка й собі вляглася біля ліжка та й заплющила очі...
Скільки Миколка спав — невідомо, але проснувся він від того, що його хтось гойдає з боку на бік.
Спросоння Миколка вискочив на ліжко з ногами і побачив, як Первінка рветься від ліжка туди й сюди, аж на лигач тріщить, а здоровенний чорний собацюра, врівень з Первінкою, плигає між "тигром" і дорогою і намагається вхопити Первінку за ногу. Вона відхвицькується від нього, як може, очі повні страху — боже ж ти мій!
Миколка схопив відколений снарядом шматок хреста і з усієї сили попудив собацюру по лапах. Але той тільки підскочив і сів на дорозі, весело і задоволене дивлячись на Миколку.
Тоді Миколка відважив підмерзлу грудку, другу, але собацюра то пригинався, то пересідав з місця на місце і знову весело махав хвостом та задоволене повискував.
А навкруги білий-білісінький день, та й сонце у небі уже височенько, морозець, у Миколки зуб на зуб не потрапляє. Додому, Первінко, мерщій додому, бо що ж там мати?
Миколка натягнув на замерзлі валянки чуні, відв'язав Первінку, ще раз пошпурив у собаку рудим осколком від снаряда і по примерзлих грудках побіг до села.
Пробігли вибалок, Первінка задихалась, задихався і Миколка — хай йому грець! Станемо та відпочинемо. Раптом у небі, де не візьмись, з'явилися наші і німецькі літаки. Одні з заходу, другі зі сходу. І тих і тих було так багато, що їхнім крилам не вистачало неба.
Вдарилися вони над Миколчиною головою в одну мить, і годі вже було про що й думати.
Німецькі бомбардувальники змушені були скинути бомби в порожній степ і тікати.
Степ, де щойно пройшли Миколка з Первінкою, закипів від бомб, як смола в казані.
Бомби падали одна на одну, бо їм не вистачало місця. Де і як сховався Миколка з Первінкою, видно не було, видні були вогонь і дим, та чути надірваний голос повітря.
Все скінчилося раптово, як і почалося: щезли літаки, і лише вирви в землі здивовано-тихо задивились у небо. Миколка з Первінкою вилізли з воронки.
Коли глянь — собацюра теж сідає збоку від них, як нічого н не було. Сидить, грає хвостом у реп'яхах і дивиться. Дивиться, собача душа, відгодований на зайцях та на куріпках.
А бодай ти здох!
Миколка пошукав очима камінця якого чи грудку, але пагорб сірів далеко і чисто, ледь викльовувалась молода трава.
Миколка нагнувся, ущипнув маленький блідо-зелений листочок, спробував на зуб — кислий! Щавель! Він!
Миколка наскуб листочків, за щоками терпко взялося кислим — невже так рано щавель? Треба запам'ятати місце і сьогодні ж прийти з корзиною — сіль, слава богу, удома є, вода у криниці є, щавлю принесу — от тобі і їжа. Перша весняна їжа! Миколка понапихав щавлю у кишені, за пазуху, де тепло лежали п'ятдесят невитрачених тисяч, і сказав Первінці:
— Тепер ми з тобою, Первінко, на ногах. Вода у криниці є, сіль є, і щавель маємо! — і Миколка підніс Первінці жменю щавлю, жменю з'їв сам.— Ходім!
Собацюра, що влігся неподалечку від них і жовтими вологими очима радісно блищав на Миколку, коли той говорив з Первінкою, встав і собі.
— Ти що, приблудо,— гукнув до собаки Миколка,— ув'язався за нами? Нема тобі що робити? Вигналося здоровило таке, одним своїм видом кого хоч злякаєш.
Собака зрозумів, що Миколка звертається до нього, і раптом перекрутився на одному місці, присів, підскочив і погнав щодуху навколо Миколки з Первінкою — колами колами, трьох зайців вигнав, але не побіг за ними, встигне іншим разом!
Собака вискочив на пагорб і зупинився. Якусь мить він мовчки так і стояв, вдивляючись у дорогу до села. Щось він там побачив на дорозі, бо розтулив свою пащеку і загавкав. Голос у нього був як у танка.
Первінка з несподіванки аж присіла. А собака гримкотів своїм голосовим страхіттям, і кожен гавкіт його виривався із горла, як снаряд. Таким голосом можна було загавкати і до неба!
Собака гавкав і оглядався на Миколку.
Дорогою від села йшов якийсь чоловік. Він був ще далеко, але по тому, як він Ішов, припадаючи на ліву ногу, Миколка впізнав його: це був їхній сусід дід Рятушняк.
— Перестань гавкати,— сказав Миколка собаці.— Це дід Рятушняк. Як будеш на нього гавкати, то він тобі ще й лупки дасть. Він тобі не я. Ану перестань !
Собака ображено пришкулився на Миколку, але гавкати перестав, відбіг далі вбік і приліг за перекотиполем.
— Діду!— крикнув Миколка.— Це я! Це ми з Первінкою додому йдемо!
— Де ж це ти був цілий божий день і ніч?
— Та ви ж бачите — дорога яка? А тут ще Первінка йти не може. Гляньте, яка тепер буде Первінка у нас!
—Дід Рятушняк почухав Первінці за вухом, присів, подивився на вим'я, нічого Миколці не сказав, а тільки спитав:
— І скільки ж ти за неї дав?
— Сто п'ятдесят тисяч... А були й по чотириста!
— Ну то чого ж,— сказав дід.— Тоді вона, може, цих грошей і стоїть... Ходім додому, там мати місця собі не знайде.
— Батька часом нема?
— Батька нема, але Петро Радзієвський учора на станції був, то каже, що вже ідуть ешелони і все з такими, яких повідпускали додому,— сказав дід.
— Діду, а може, батько додому і не прийде?
— Як то не прийде?
— Ну, вб'ють його німці, та й усе.
— Не вб'ють... О, а звідки ж оцей козарлюга? — Дід побачив собаку.
— Та причепився по дорозі вночі. Первінку хотів було з'їсти, так я його каменем...