Як усе це сталось - Марченко Валерій

У кабінеті начальника підвідділу Коваля сиділо декількоро в цивільному. Всі мовчки витріщилися на мене, щойно я переступив поріг.

— А здрастуйте, здрастуйте, Валерію Веніаміновичу! — Коваль з люб'язним усміхом вихованої людини потис мені руку.

— Проходьте, сідайте, будь ласка.

Я сів навпроти нього. Перші речення громадянина начальника були радше з лексикону служби сервісу, аніж з організації, яка півстоліття вселяє жах цілому світові. У тому ж максимально гречному тоні відповів і я, доки не послідувало запитання:

— А що Ви пишете?

—Дисертацію, переклади, статті в газету, — відповів, не затинаючись.

— А ще що? — продовжував допитуватися підполковник.

— Листи друзям, — пригадав я.

— А ще які статті Ви пишете? — Коваль був суцільна цікавість.

— Та які ж? У газету, наші журнали.

— А що у вас у портфелі? Ви дозволите поглянути?

Зараз моя згода, чи навпаки не могли вплинути на його намір

жодним чином.

Він витрусив усе з портфеля на стіл і заходився читати —все, написане пером. Чорнетки від колишніх журналістських рейдів, а також останній репортаж про білоруськнигу він похапцем перебіг очима і, не виявивши чогось, вартого уваги, відклав набік.

— Ну, осьо чемненька стаття. Такі б і писав завжди, а то пишеш казна-що. Так ти нічого з приводу своєї журналістської діяльности нам розповісти не хочеш?

Натис кнопку збоку столу. До кімнати увійшов середнього віку чоловік у цивільному.

— Саша, возьми Марченко и поговори с ним у себя, — звернувся до нього.

Чоловік кивнув мені: — Ну, що ж. Ходімте, побалакаємо, Валерію Веніаміновичу. Однією з особливостей Київського КДБ був білінгвізм: працівники говорили зі мною по — українському й тут-таки переключались на російську у спілкуванні між собою. Це, пояснили мені згодом, тільки підтверджує добровільність їхнього переходу на російську мову.

У кабінеті мій новий співрозмовник представився: Олександр Сірик, майор республіканського управління КДБ.

— Отже. Валерію Веніаміновичу. Ви розумієте, що закликано Вас сюди неспроста і що зараз Вам пропонується обирати самому свою долю: або Ви в усьому зізнаєтесь й розкаєтесь у скоєному, або ж відповідати мете за всією суворістю закону.

— Мені немає в чому вам зізнаватись, — не кліпаючи, подивився я у вічі майорові.

— Але, Валерію Веніаміновичу, Ви не повинні бути упертим. Таж нам відомо багато про Вашу діяльність. Ви молодий чоловік, перед яким життя тільки розпочинається, і самі себе кидаєте в жахливу прірву. Повірте, тюрма — не місце для такого інтелігентного хлопця, як Ви.

— Будемо сподіватися, до цього не дійде, — оптимістично докинув я.

— Так, але для цього ви повинні розповісти все про ті антирадянські документи, які ви виготовляли.

— Я таких не пам'ятаю.

— Ну, як же? А ось стаття, де дискутують двоє, діалог...

— Фіу-у-у, — свиснув я подумки. — Значить Людка попалася.

— Навряд чи зможу я допомогти Вам: подібних речей я не писав. — У голові майнуло, що розколотися першої ж години перебування в КДБ було б вельми несолідно.

Ми балакали з Сіриком від дев'ятої до дванадцятої години. Кілька разів нас уривали телефонні дзвінки. То цікавилися станом справи Коваль та начальник слідчого відділу полковник Туркін. Нарешті мій майор сказав з металом у голосі:

— Гаразд. Тоді з Вами доведеться розмовляти інакше. Він набрав номер телефону:

— Так. Не зізнається. Подавати ордер на підпис? Гаразд.

і покотилася лавина. За якихось півгодини мені пред'явили ордер на затримання з підписами голови КДБ Федорчука та Прокурора УРСР Глуха. Ще за годину я вже сидів на залізному ліжку в камері й обмірковував, як усе це сталось. Надвечір повели на перший допит. Сірик поклав переді мною рукопис моєї безталанної статті, питаючи, що я можу показати з цього приводу?

Я подумав про друкарку. Бідна дівчина. їй ця халепа так просто не минеться. Згодом з її показів, з якими дістав змогу ознайомитися під час закриття справи, довідався, що відбувалось того фатального вечора, коли я не прийшов на побачення. Люда чекала мене на умовленому місці понад півгодини. В цей час до неї підійшов якийсь чоловік і ламаною російською мовою запитав, як пройти до готелю "Дніпро". Вона пояснила. Потім сама поволі пішла вулицею. Несподівано біля кінотеатру "Україна" до неї підступили два співробітники карного розшуку, які, продемонструвавши посвідчення, запропонували дати пояснення з приводу її зустрічі з іноземцем. Дівчину завезли до Печерського райвідділу міліції, де оглянули все в її торбинці. Виявлений мій рукопис "Київський діалог" та три примірники машинопису начальник Печерського райвідділу міліції передав із супровідним листом до управління КДБ при РМ УРСР.

Отже, зловили нас просто. Неважко зміркувати, що в разі, якби в неї

виявили якийсь некрамольний переклад абощо, міліціонери б чемно перепросили за помилку, кагебісти б переконалися, що в моїй скромній особі мають справу з вірнопідданим, а доноси про словесні ескапади списали б на традиційне вільнодумствування в шинку.

І не з'явитися б тоді кримінальній справі N 60, розпочатій 25 червня 1973 року проти Марченка В.В., що народився в м.Києві 16 вересня 1947 року, неодруженого, освіта вища, працював у відділі зарубіжних літератур газети "Літературна Україна".