Пігмаліон - Дрозд Володимир
Втім, зайда і справді був ніхто, химерний уламок могутньої цивілізації, якому ніколи не сотворити світу, що його сотворив у богоподібнім вибухові натхнення він, Великий Майстер Пігмаліон...
Ця божевільна думка запульсувала в мозкові Майстра одного такого вечора, коли гарячі сутінки, млість і туга за незвіданим напливали з пустелі, билися об його терасу, перекочувалися великими хвилями через Пігмаліона, і вже не було чим дихати. Він довго опирався цій ідеї, але якось увечері наказав Галатеї з'явитися в майстерню, і вона зайшла тихою, граційною ходою; очі мадонни, богоматері дивилися крізь Майстра, бо вона не навчена була відчувати. Майстер наказав їй роздягатися, і вона слухняно роздяглася, відкривши своє прекрасне, виліплене чутливими пальцями Великого Майстра тіло з рожевими сосками на півкулях грудей і каштановим трикутником між струнких стегон; і він наказав Галатеї лягти на операційний стіл, і вона лягла, і Пігмаліон схилився над нею і вимкнув її, як вимикав телевізор, електробритву чи магнітофон. І Галатея лежала перед ним, нерухома та безголоса, як лялька, в якій поламалася пружина, і її вії уже не тремтіли, як тремтять шовкові фіранки на вікнах його майстерні, коли вітер приносить з далекого океану через піски пустелі запах солоних хвиль. Тепер вона була мертвіша, ніж будь-коли, навіть до свого сотворіння, бо тоді вона уже існувала в уяві Майстра.
І настали найщасливіші дні Майстра, шість днів творіння, в які він почувався богом.
Тепер Майстер знову, стомившись, любив заходити до телекімнати, що було спротивіла йому.
Відчувши, що думка й уява ходять по колу, наче воли на древньоєгипетській фресці, він тікав з майстерні, падав у крісло і вмикав водночас усі чотири програми, що їх транслювала в космос Земля. Стіни телезали наливалися зеленкувато-срібним світлом, відтак крізь те марево проступали барвисті пасмуги, що зав'язувалися у все тугіші вузли, і шум міських залюднених вулиць, шепіт трав у степових заповідниках, лемент пташиних базарів на островах, крики породіль і перші схлипи новонароджених впливали до кімнати; Земля транслювала у космос лише саму себе, таку, якою вона е зараз, цієї миті, транслювала для таких, як він, закинутих у галактичне безмежжя, аби її далекі діти почувалися менш самотніми. На одному з екранів над сонним містом сходило земне сонце, а на протилежній стіні залите електричними вогнями вечірнє місто вирувало, молодята блукали в парках, хлопчаки і дівчата витанцьовували на майданчиках та в кав'ярнях під клекіт оркестрів, і крупним планом за столиком кав'ярні — двійко молодят, він і вона, а літ їм — по сімнадцять, і сиділи вони, поклавши руки на плечі одне одному, а потім він пробіг пальцями по її щоці, по коротко стриженому, під хлопчика, волоссі, полоскотав за вухом і знову поклав руку їй на плече, худе, вугласте плече, яке ще не налилося зрілою жіночою повнотою, а на естраді танцювали вільно й легко, ніби пливли в пінистому потічку музики, а він стояв на дні потоку і заздро дивився на гнучкі юні постаті, що ширяють над ним. Двійко молодят за крайнім столиком цілувалися, і пальці їхніх рук переплітались, як переплітається трава в лузі чи очерет у березі.
Пігмаліонові знову закортіло туди, на Землю, він постарався бодай на мить забути свою торішню поїздку, і враз здалося, що на нього теж хтось чекає в цих кам'яних пічках, де замість вугілля палахкотять одвічні людські пристрасті. Але насправді ніхто не ждав Майстра на Землі, і минулого літа він сповна усвідомив цю сумну істину. Він бродив зеленими вечірніми вулицями, між машин та людей, між столиків у літніх кав'ярнях, між вітрин, реклам, шелесту листя і шелесту голосів, і все навколо було таке, як і сьогодні на цім оманливім екрані, але все те було не для нього. Пігмаліон і до цієї подорожі розумів, що, заповнений по вінця самим собою і своєю творчістю, він не навчився, як того вимагав узвичаєний людський побут, спілкуватися з людьми. Він не вмів легко, як інші, переступити поріг між собою й іншою особистістю і страждав од цього, сидячи на парапеті між тротуаром та вулицею, на гамірному міському перехресті, і людський потік перекочувався через Майстра, як вода через гранітний кругляк, що тисячоліттями лежить на дні ріки і геть обріс зеленим слизом.
Ніколи ще не почувався він таким старим та самотнім, як торік у місті, повному людей.
Дівчина літ вісімнадцяти у короткій блакитній сукні і білій блузці пробиралася крізь натовп до парапету і зупинилася неподалік Майстра. Серце Пігмаліона затріпотіло, наче тої миті, коли дізнався, що йому дозволено його великий експеримент; він гарячково підшуковував у пам'яті слова, які личили б до цього випадку — він майже вірив, що дівчина теж самотня і сама доля, змилостивившись, послала її Майстрові. Але слова вихопилися дурні, банальні, бо те, що для іншого було звичайно, з вуст Пігмаліона звучало неприродно і ницо. Він ждав, перестраханий, що дівчина, уникаючи недолугих залицянь літнього чоловіка, пірне в натовп, але дівчина засміялася і спитала: "А ви тут справді самі?" — "Сам". — "Отак самі й сидите?" — стільки наївного, юного подиву було в її голосі, що Майстер засоромився, спробував боронитись. "Але ж і ви — самі. Хіба це так уже неприродно — бути самому?" — "Я – чекаю".— "Кого ж ви чекаєте?" — посмутнілим голосом запитав Пігмаліон. "Ось побачите". А до неї уже поспішав молодик із простуватим обличчям посередності, обличчям, від якого відмовився б найпримітивніший його робот, але дівча пішло за тим молодиком, навіть не озирнулося на Великого Майстра: Пігмаліон, дивакуватий чоловічок", що самотньо сидів на парапеті, вже не існував для неї. Він почувався богом, якого замуровано в гробниці, — Майстер кохався в давньоєгипетському мистецтві. Там були люди і боги, і боги були самотні, і їхні нерухомі, вибалушені очі випромінювали відчай.
Він повернувся до готелю, вклався в ліжко і довго згадував ніч, задля якої, власне, й приїздив у це місто. Та давня ніч була така не схожа на сьогоднішню! Йому ще не було вісімнадцяти. Вони здибалися випадково на концерті й познайомилися, а потім блукали вулицями вечірнього міста, і в їхніх душах усе ще звучали мелодії великих композиторів минувшини, і кожне слово їхнє було повне глибокого смислу, а може, це йому тепер здається. А потім вони всю ніч просиділи в парку над рікою, і Пігмаліон віддав їй свого светра, бо ніч видалася холодна. Вона спала, поклавши голову з двома пругкими кісками йому на коліна, аж поки по той бік річки, з луків, не вигулькнуло сонце і небо стало схоже на небо його теперішньої планети. Вона випрасувала сукню в його студентській кімнатці і пішла від нього, не сказавши ні імені, ні адреси: домовилися, що він ждатиме на неї увечері біля парапету, на перехресті вулиць, де чекала па того простакуватого молодика дівчина в блакитній сукні. Він чекав трохи не все літо, чекав щовечора, але вона так і не прийшла і вже не прийде...
Пігмаліон вимикав телеекрани, сходив у майстерню, клав руки з чутливими владними пальцями музики або різьбяра на її податливе лице, заплющував очі — і обличчя Галатеї під його пальцями мінялося. Це вже не було ідеально правильне, іконописне лице красуні-богоматері, це було лице, яке Пігмаліон бачив на своїх колінах тієї літньої ночі у мерехтливих світанкових відблисках, яке він цілував і пестив, обличчя, про яке він казав: "Ти така гарна..." — а вона посміхалася: "Де вже там гарна? Довгоноса, пащекувата. Як моя мама каже — на любителя..." Він клав руки на її плечі, груди, стегна, і все набирало природніших земних форм, бо вій творив зараз ту, котру любив...
І настав день сьомий, коли Великий Майстер відійшов від операційного столу, сів на підвіконня, а по кількох хвилинах вона розплющила очі, уже не прозорі, безхмарні очі робота, а очі людини, бо вогонь свідомого життя жеврів у них. Галатея повела очима по кімнаті, побачила Майстра і усміхнулася; відтак побачила в люстрі на стелі себе, голу-голісіньку, схопилась на ноги і затулилася руками — це був інстинктивний рух Єви, її праматері, і Пігмаліон подивувався дивовижній схожості світу живого. Він засміявся і сказав піти за перегородку, де на неї чекало зіткане роботами за його, Майстра, малюнком вбрання.
Коли вона одяглася і з'явилася перед його очі, Пігмаліон раптом подумав, що недаремно він стільки вечорів чекав на неї там, на перехресті міських вулиць,— вона ж таки прийшла до нього, хіба що трохи, літ на п'ятнадцять, запізнилася.
Уперше Майстер сидів на терасі не сам.
Було раннє надвечір'я, і од щедрості барв наморочилося в голові.
— Це усе сотворив я, — він погордливо кивнув на селище серед пустині, на гумово-синтетичний сад, на юрми роботів у алеях, роботів, які старанно вдавали, ніби живуть. — Світ, який існує сам у собі і не має внутрішньої потреби спілкуватися з іншими світами. Але прийде час, люди стомляться жити,— Майстер висповідував найпотаємніше,— і тоді мій світ перекинеться на інші планети, де поки що живуть люди...
— І це все сотворив ти? — вона показала на безкінечні бархани пустелі і на барвисту парасолю неба над пісками.
— Ні, це не я, — холодно посміхнувся Майстер, вперше глянувши на сотворений ним світ сторонніми очима: він справді видавався таким крихітним порівняно з безмежжям всесвіту!
— А хто ж сотворив усе це? — в голосі Галатеї забриніло щире захоплення.
— Може, бог, — Пігмаліон саркастично скривив уста.
— А бог — це як і ти, але більший?
— Я сотворив тебе, чого не зумів зробити бог,— відповів Майстер.
Вона опустилася на коліна і поцілувала йому руку.
По кількох щасливих днях, піднявшись з майстерні, од своїх роботів, що в їхніх обличчях було тепер щось від нервово-вуглуватого виду Галатеї, на терасу, Майстер завмер, глибоко зворушений. Вбрана в ясно-синє плаття, вона сиділа в глибокім розлогім кріслі, склавши довгі і тонкі руки, наче крила, на колінах та дивилася, в бік космодрому, на краю якого жевріла у барвах надвечірніх сонць кав'ярня. Майстер спіймав її тривожний, заглиблений у себе погляд, ніби Галатея бродила в ці хвилини по краєчку далекого спогаду і боялася оступитись. Пігмаліон нечутно підійшов, поклав руку їй на плече. Галатея здригнулася.
— Ти пам'ятаєш мене? — запитав з радісною непевністю в голосі.
— Пам'ятаю...
