Шлях до саду - Сенченко Іван
В давнину гарбуза підносила дівчина небажаному женихові. Сядуть свати погомоніти, чарку випити, а їм на закуску печеного гарбуза! Тоді мерщій хапайся за шапку — і з хати, піймавши облизня!
Тиква. Рід гарбуза, але не їстівна. Тиква має амфоропо-дібну форму — красиве округле черевце і довгу шийку. Тикві дозволяють дозрівати, сушать ще й після дозрівання, поки "кишки" й насіння пересохнуть і порозпадаються в середині, так що аж починають торохтіти. Тоді шийку надрізають, потерть з середини витрушують, прополіскують, і посуд для води готовий. Особливо зручна така ковбочка влітку в жнива — її куди завгодно сховати в холодочох — не розіб'ється і швидко не нагріється.
Горгопка. Михайло Доленго який родом із Куп'ян-щини, називає горгопку ще ханькою. Горгопка — рід тикви, вона кругла або довгастекька. Призначення горгоихи полягає в тому, щоб вона торохтіла. Отож їй дають добре визріти в полі та ще довгий час досушують і на комині в хаті. Горгопка — дитяча іграшка. Схопить дитина, а воно — торохтить. Цікаво й радісно! Я й сам все найранішнє дитинство з горгопками грався. Вона ж і за м'яча може правити. Вдариш об землю, не тільки торохтить, а ще й підскакує!
Горгопки були всякі — і великі, й маленькі. А коли її ще пофарбувати в червоне або в синє чи зелене! Світе білий!
То була маленька зелена горгопочка. Я кидався нею, і мені враз захотілося узнати, що ж там усередині. Спробував пальцями роздерти — не роздирається. Взяв на зуб. Зуби у мене були гострі, як у миші, як доривався до чого, то тільки тріски сипалися! Та як дорвешся, коли клята горгопка кругла і в рота не влазить?! Ні, стривай, я все ж таки тебе якось на зуб зажену! Треба ж тільки губи розтягти.
Хто його знає, чим би закінчився цей експеримент, коли б не одна обставина.
За вікном почувся гомін, тупіт багатьох ніг. Ось тупіт вже біля дверей. Ось люди вже в сінях, говорять голосно, збуджено. Ще мкть, відчиняються двері, в кімнату вхоплюється гурт сусідок. Тітк Катря Безродня тримає за комір дядька Гната, кричить: "А ти ж чортів п'яниця! Ач, до чого допився!"
А до чого ж допився? Я дивлюся на дядька Гната. Він з обох боків обріс льодом, льодяні скельця теліпаються, б'ються одне об одне і так гарно дзенькають! Дядько Гнат мовчить. Він такий п'яний, що навіть на ногах не встоїть. Тітка Катря штовхає його на долівку, хапає рукою за чуба і починає товкти дядька Гната лобом об землю. Товче й приказує:
— Ах ти ж п'яниця, ах ти ж нелюд! Скажи, де дітей подівав? Де Домаху занапастив, щоб ти провалився, щоб ти гала-світу пішов і назад не повернувся!
Дядька товчуть лобом об нашу глиняну долівку, він мовчить, хилитається, як неживий, тільки льодяні крижинки брязкотять, б'ючись одна об одну.
Знайшли дядька Гната десь у рівчаку. Там було трохи води; взявся морозець, і він вмерз у ту калюжу. Обрубали його лопатами, витягли і одвели до нас, бо ж родичі!
Ця пригода з дядьком Гнатом перешкодила мені взяти на зуб ту зелену горгопку. Пізніше подібні ідеї зже ие западали мені в мудру голову.
У цей час на обрії мого життя взялася Киля. Вона працювала в млині, мішки латала, а до нас попросилася жити. Неначе сонце осяяло нашу стару холодну хату. Була вже зима, батько вдень десь працював, може, й на зсипці, а вечорами ходив на співки. А ми троє оселилися на печі. На комині стояла чотири-чи шестилінійна лампа, лила світло навколо, обидві молодиці щось шили чи вишивали й співали. Мамині пісні я вже знав. Киля принесла з собою зовсім інші пісні. Була вона, Киля, світла, якась сонячна. Якесь тепло випромінювалося у неї з очей, з ямочок щік, з теплих долонь. Я сиджу в куточку, колупаюсь v носі. І прислухаюсь до невідомих слів:
Город Миколаїв, французький завод,
там работал мальчик — двадцать первий год,
работал, работал, деньги получал,
через одну слолоч чихотку достав.
Що воно за Миколаїв і де він? ї що то за французький завод, і як ото через одну сволоч можна дістати чихотку? Що таке чихотка, я знав,— тоді вона широко гуляла по людях, раз по раз про неї говорили і свої, і чужі. І слово "мальчик" мені не зрозуміле У Євсея Прихідька був собака Мальчик, такий акуратненький, гарненький песик. ї як цей песик може працювати на французькому заводі, щоб через якусь сволоч дістати чихотку? Але все одно слова пісні заколисували мене — голос у Килі був НІЖНИЙ, багатий.
Мама казала:
— А ти чого ото стирчиш? Ану, марш спати! Киля казала:
— Куди ти його женеш? Хай ще погуляє,— вона обнімала мене, тулила мою голову до себе.— Не треба гримати на нього, він же такий гарний!
Я завмирав біля Килі, а вона переходила на нову пісню:
Всі говорять, що я вітрена дівчонка, Всі говорять, що я многих люблю. Многих любила, всіх перезабила, Ах, одного я забуть не могу.
Киля вишивала рушник червоними і. чорними квітками. Посеред квітів красивий хрест і під ким вишито:
На хресті моя надія, Під хрестом моя лгобоз, Там застигло моє серце, Захолола моя кров!
Всі пісні Килині, і все, що робила вона, і вона сама мені дуже подобалися. Шістдесят років минуло, а я бачу якусь ніжну ясність, тепло, яке так опромінювало мене в ту зиму. Мені не треба було двічі повторювати пісню. Все, про що співала Киля, я запам'ятовував одразу.
Пропала надія, забилося серце,
заплакали очі мої.
Любив я дівчину,
та й та ізмінила.
Ой горе на світі мені!
Якби вона знала любов мою щиру,
Вона б не кидала мене,
любила, кохала б, як мати дитину,
і віддала б серце своє!
Мама вишивала хрестиками чорною та червоною заполоччю поділ до парадної простині.
Ліжка у нас в старій хаті не було. Замість нього правив піл. Піл — це дощаний настил. Був він засланий старою рядниною. На ряднині лежало дві, а то й три перини. Одна перина зосталася від баби ївги, татової мами; другу перину мама з собою привезла. Подушок пір'яних було не менше як з десять. І так само частина від баби ївги, частина — мамині. Подушки ділилися на парадні і постільні. На парадні натягалися білі вишиті наволочки. Постільні подушки мали яскраві ситцеві наволочки — чим яскравіші, тим кращі. Постіль застилалася так: розрівнювалися перини, застилалися спальними простинями, зверху накладалася простиня парадна, вишита красивою вишивкою. Це лиштва. Поверх парадної простині лягала ковдра, але так, щоб нижній край її діставав лише до вишивки, не закривав її. У сонячний день білосніжна простиня з красивою лиштвою освіжала хату, робила її святковою і урочистою.
Подушки складалися пірамідами на оббх кінцях полу. На низ ішли більші, на них ставились менші. Всі ці пірамідальні споруди накривалися чистими вишитими покривалами. На прибране ліжко лазити суворо заборонялося, і ліжко своєю чистотою і охайністю вносило святковість у хату.
Над полом простягалася відполірована людськими руками жердина, там висіли носильні речі щоденного вжитку — мамині хустки, плаття, а також і верхній одяг. У сволок був вгвинчений гак. До гака підвішувалася колиска — фігурно зроблений ящик з матерчатим дном, щоб дитині лежалося м'яко і зручно. Підтримувалася колиска чотирма вірьовчатими стропами — вервечками. Один кінець вервечки вільно звисав з колиски. Дрімаючи, мама могла взяти в руку цей кінець і гойдати колиску, не встаючи з ліжка.
А-а-а, люлі, Засни, моя доню, Засни, засни, задрімай та нічого не думай, А-а, люлі...
А-а, люлі, а котові дулі, А Галочці калачі, Щоб спала вдень і вночі. Удень у колисці В червонім намисті
Близькістю Килі і заповнилося моє існування тієї зими. Вона з мамою вишивала при світлі маленької гасової лампи, я слухав їхніх пісень, щоб потім їх співати, коли вдень знову залишуся сам.
Одного разу сказали, що до нас привезуть бабу Галущиху. Баба Галущиха уже пережила увесь свій рід, а не вмирала. Де ж їй дітися? Колись в давнину старих людей вивозили в кучугури вовкам на вечерю. Тепер такого звичаю не було. Людину треба доглядати до смерті. І почали возити її з хати в хату — на один день чи на два дні. Хоч стара й чужа баба, а душа жива — жаль.
Бабу привезли сусідки надвечір. Була вона вже безтямна, безмовна, здичавіла без догляду і людського тепла. Заздалегідь серед хати була наслана солома. Туди й посадили Галущиху — щось немічне, жалюгідне.
З того вечора я запам'ятав тільки одну фразу, що злетіла з почорнілих вуст бідолашної баби:
— Мабуть, я перед богом сильно погрішила, що він не хоче взяти мене до себе!
Мама весь день ходила журна, задумана. Киля сказала:
— Як отак жити, краще померти!
— Таки правда. А от бог не бере.
Увечері бабу Галущиху мама й тітка Катря одвели до Тишків. Од Тишків — до Ганни Кози, од Ганни Кози — до Калюж-нів. Хто жалів бабу, хто бурчав і рад був здихатися. І треба ж людині до такої старості дожитися!
Мені теж було жаль баби, і дивно було: як це так — всі сини й дочки, всі родичі вже померли, а вона тільки одна зосталася жити на муку, бо розказували, що п'яний сусіда Бурмило, копнувши бабу ногою, вилаявся:
— Коли ти вже здохнеш, стара чортихо! Лазиш з хати у хату, щоб ти на могилки вилізла!
Війнула зима і навалила снігу замети, що за ними й комори не видно. В хаті у нас знову гомін, неспокійний, тривожний. В кутку на лаві сидить дід Олександр Терентійович, мамин батько, і баба Дарина, мамина мама. Дід приніс в'язані рукавиці з овечої вовни і якісь важкі сукняні клапті. Коли взимку, їдучи в дорогу, цими сукнянками обмотаєш ноги поверх чобіт та гарненько їх поприв'язуєш, тоді і в лютий холод ноги не померзнуть.
Мама невесела, сидить край столу чи ходить по хаті і все каже нашому батькові:
— Не ходи! Хай їм лиха година тим грошам! Коли б хоч одягнутися було в що! Сірячина благенька, як у ній в голий степ вийти? Та й шапка...
— Не один я,— каже батько.— Он і Іван Сіренький, і Йван Чорний, Грицько Балковий, Трохим Кодацький.,.. Гроші добрі платять. Та там і село недалечко. Одягнуся краще, закутаюся, і все буде гаразд.
Баба Дарина кладе перед батьком оті в'язані вовняні рукавички, дід навчає, як треба загортати в сукнянки ноги і як зав'язувати їх. А надворі гуде, сніг сипле і сипле. Вже засипало всі стежки і дороги. Добрався сніг і до залізниці, геть колії занесло, ні вперед, ні назад не можуть рухатися поїзди. Треба розчищати рейки, скидати сніг, згортати його під насипи. Залізниця багата.
