Хто вб'є Змія Горинича? - Чемерис Валентин
Та й загледіли ту зміючку триголову. А вона, дурна, всі свої три голівки задерла й шипить. Як побачили вони те чудо, аж за оружжя схопилися. Один з них ліворвера витягнув, хотів гадючку вбити. Та я не дала. Заступила зміючку — не смійте, кажу, живе створіння убивати, скільки його в Зоні зосталося?.. Дак триголовий песиголовець, кажуть… Ну й що — це я їм. Хіба є такий закон, що не велить триголовим жити? Поживете з її в Зоні, то й у вас Бог зна що повиростає! Не від добра ж то в неї. Зміючка вас не чіпає, то й ви її не чіпайте… А товариш того, що ліворвер дістав, підтримав мене. "Почекай, Степане, баба правду каже. Це ж мутант. Треба вченим про нього розказати…" Ну, й поїхали вони, наостанку, правда, застерігши мене: глядіть, бабо, аби вас той мутант не вкусив!..
— Чуєш, діду, мутантом та гадючка-зміючка виявилась. Що воно за слівце таке, не знаю, але думаю, що зміючці не поталанило. Проте — хай живе… Ось так стало нас у селі вже четверо: я та коза з собакою та зміючка з трьома головами. Вона так і лишилася під пеньком жити — нірка там у неї. Я хутко з нею подружилася. Принесу молочка в черепочку, посвистю, або палицею об пеньок постукаю, вона й виповзає… Спершу одна голівка — старша в неї чи що? — виткнеться, роздивиться що та як, а тоді інші витикаються. Виповзе і до черепочка, молочко залюбки цмулить. Тільки ж голівки хоч і на одному тулубищі, а сваряться поміж собою. Одна до одної шиплять, одна одну лобами б’ють. А старша у них — середня голівка. Як їй терпець урветься, то насварить і ту, і ту, і все у них тоді ладком. А Сірко теж до них звик — не гавкає більше. А зміючка за мною буває по городі повзає, а я до неї гомоню. Оце, розказую їй, село наше заражене, нікого немає. Бо — радіація. То й тобі тут негоже далі жити, бо ще й четверта голова в тебе виросте. Воно коби ума стало більше, то й нічого, тіло де ж його набереш одразу на три голови. У наших в багатьох і на одну катма, а в тебе аж три. — розігналася.
— Чуєш, діду… Якось вештаюсь у дворі, аж чую машина їде. Міліція зупиняється біля двору, гукає: "Агов, бабо, ти жива-здорова?" Та тіко жива, одказую, — а щоб здорова, то й не дуже, літа вже до землі гнуть…" — "А гадючка триголова як? — питають. — Скоро приїдуть та заберуть її в інститут — для науки цінний спонат…"
Жаль стало мені триголову зміючку, звикла я до неї. Вона й у двір іноді до мене приповзає, на сонечку в дворі вигрівається, дрімає… Спіймають, думаю, її, у банку зі шпиртом укинуть і — готовий спонат… Взяла ящичок, заманила туди гадючку і віднесла її в ящику за хату — бузина там густо росте. В бузині й поставила ящичок. Живи тута, кажу. Тепер туди їй у черепочку молочко ношу. Гомоню до неї. Сиди, кажу, так, долею обіжена, бо в шпирт тебе вкинуть… Вона й зосталася жити в бузині. Аж тут через тиждень знову міліція (спасибі, хлібця мені завезли) та й кажуть: "Бабо, приїхали за вашою триголовою гадючкою…" Немає, одказую, пропала. "Жаль, — кажуть, — для науки був цінний спонат… То може, хоч шкелет од неї уцілів?.." — "Який там шкелет, — одказую, — я її разом з бур’яном спалила. Як ото Кирило Змія Горинича колись, побідивши його, спалив… "Який Кирило?" — дивуються. Хіба вам, питаю, хлопці, бабусі ваші, як ви маленькими були, про Змія Горинича та про Кожум’яку не розказували?"
— Ат, — одказують, — нам, бабо, не до казок!
І поїхали далі.
Понесла я зміючці молочка в черепочку і кажу їй: "Цмуль та знай: як з бузини вилізеш — спонатом станеш!"
— Чуєш, діду, я так думаю. Не проста то зміючка. Може, й не до добра вона, а я її приваблюю та рятую. І не мутант вона, як її обзивають. Але все одно хай живе, коли жива… Оце розказала тобі, діду, погуторила з тобою і аж легше стало…
Стара вмовкла і довго сиділа німо — маленька й сухенька, як підліток, поклавши гостре підборіддя із запалим ротом на руки на ціпку, а по якомусь часі мовби трохи ожила, зітхнула, крекчучи звелася.
Мабуть, пошкутильгаю, діду — до господарства свого. Статкувати. Роботи й на добрі руки стачає. А я — нікудишня, поки що зроблю — дня не вистачає. Та й город треба полоти. Бульба моя цвіте біло-біло. Ти любив дивитися, як картоплі цвітуть… А буде бараболечка — з голоду не пропаду. Ось тіко як полоти — не відаю. В поперек стріляє як з ружжа — ні нагнутися, ні розігнутися, як поорудую сапою. Та й не засну потім до ранку. Хоча, мать, скоро біля тебе вже висплюся досхочу. Серце щось часто завмирає. Тук-тук і затихне. А я тоді ротом повітря хапаю, як риба на березі. Чи мо його вже обмаль, радіація його пожерла?.. А тогди знову — тук-тук. Слава тобі, Господи, ще живу. А так я ще мона сказати й нічого. Товчуся! На сій мові — бувай, діду. Коли вже ти мене до себе забереш? Хоч би пожалів мою старість. Хіба не бачиш, що на старості мені місця в рідному краї немає? — Помовчала, хапаючи беззубим ротом повітря. — То я пішла — попустило трохи. Вистачить, аби дійти до хати. У неділю ще провідаю тебе. Часто дибуляти не маю мочі, а раз на тиждень здужаю…
То була їхня остання "зустріч". Більше до діда баба на кладовище не прийде. Принаймні живою…
ІЗ РАПОРТА НАЧАЛЬНИКА ДОРОЖНЬО-ПАТРУЛЬНОЇ СЛУЖБИ ТРЕТЬОГО СЕКТОРА ЗОНИ ВІДЧУЖЕННЯ:
"Доповідаю: здійснюючи черговий (плановий) об’їзд сектора № 3 Зони Відчуження, в колишньому населеному пункті Яблунівка (евакуаційний номер 71) наздогнали на вулиці громадянку, звану Бабою (вона являється самоселом покинутого нас. пунк. 71 і незаконно проживає в ЗВ), яка бігла вулицею, вигукуючи: "Він повернувся!..""Він повернувся!.."
На запитання "Хто повернувся?", вищеназвана громадянка-самоселка відповіла, що якийсь Змій Горинич.
У результаті оперативного дізнання, проведеного на ходу, вдалося встановити, що гр. Бабі приснився сон: нібито в Зоні Відчуження з’явився крилатий триголовий змій, званий Гориничем — явно фантастичного походження — в секторі № 3 ЗВ він досі не зустрічався… За свідченням потерпілої, із трьох пащек летючого Змія бив всеспопеляючий вогонь і все на землі, де він пролітав, горіло й обуглювалося, і ґрунти перетворювалися на спечений шлак. Подих його теж ніби був отруйним і все живе від того подиху гинуло. Вищеназвана гр. Баба, охоплена жахом, кинулась тікати, але Змій Горинич буцімто їй: "Не тікай, бабо! І не бійся мене. Ти порятувала мою онучку, триголову зміючку, тож милую тебе. Віднині радіація тебе з мого поселення буде обминати і ніколи тобі не шкодитиме, бабо!"
Не зупиняючись, гр. Баба пробігла ще сто метрів у напрямку кладовища, де похований її дід і з вигуками "О горе, горе нам! Він повернувся!.." впала без жодних ознак життя. (Ймовірно інфаркт). Оскільки гр. Баба не має рідні в покинутому нас. пункті № 71 (єдиний її син давно помер, а онук пропав безвісти в Афгані), вона була нами похована на старому кладовищі. Більше в нас. пункті № 71 ніхто не проживає. Бабину козу та собаку відвезли в сусіднє село, де є самосели і там оприділили їх на постій.
Начальник ДСП лейтенант (ім’ярек)".
Як скінчилися чергові чотири дні вахтової служби, начальник ДСП сектора № 3 Зони Відчуження повернувся на три дні відпочинку додому.
— Прочитай, татусю, казочку, — як завжди попрохала його донечка, коли вкладалася спати.
— З мене досить і того Змія Горинича, який ганявся за бабою.
— Ой, як цікаво, — схопилася мала. — Розкажи й мені…
— Краще б тобі цього ніколи не знати. І навіть, не чути.
— А хто такий… Змій Горинич?
— Нами було проведено оперативне дізнання на предмет встановлення особи т. з. Змія Горинича, — почав батько свою новітню казку. — В результаті чого встановлено: вищеназваний триголовий Змій Горинич (за недокументальними) даними жив біля Києва тисячу літ тому. І тримав у страху населення тодішнього Києва, вимагаючи собі данину: або парубка, або дівчину… Як пролітав, на землі все горіло. Люди не знаходили порятунку доки Змія не вбив громадянин Кирило Кожум’яка, тодішній змієборець.
— А хто такий Кирило?.. Чому він… Кожум’яка?
— За фахом він був майстром по виготовленню сириці. Або ще — мнець. Він м’яв кожі, був надзвичайно здоровим і в поєдинку на прохання киян вбив ненависного Змія Горинича, труп його спалив, а попіл розвіяв… Звідтоді минуло більше тисячі літ. І ось, в Зоні Відчуження раптом з’являється чутка, що буцімто Змій Горинич відродився і, повернувшись, винищує край, насилаючи на нього радіацію, спустошуючи землю, воду і повітря.
— А чому він повернувся?
— Не знаю, — батько звівся. — Спи, донечко, все це… казочка.
Дружині, як вони лишилися удвох, поскаржився:
— Радіація, на жаль, розповзається, Зона Відчуження збільшується, вона вже підійшла до нас на відстань кількох кілометрів. Що будемо робити?
— Мабуть, Змій Горинич таки й справді повернувся, — зітхнула дружина. — То хто ж нас тепер порятує?
— А я знаю, а я знаю! — заглянула до кімнати дочка (виявляється, вона не спала). — Треба поїхати до Києва і знайти там Кирила Кожум’яку і попрохати його аби він убив Змія Горинича і нас порятував.
