На вершку - Франко Іван

— Ти забуваєш, яка була наша згода! Що се значить: "якої-небудь"? Я, яко господар, випрошаю собі подібні вираження!

Маня, що при послідніх словах Сімона зблідла була, не знати чи з устиду, чи з обурення, чи з гніву, — тепер легше відітхнула після Еженових слів. Але Сімон не унімався. Немов якийсь демон сварні та незгоди кидав ним сього вечора на всі боки, проти усіх і кождого.

— Чорт би брав твою згоду! — крикнув він на Ежена. — Я на то не годився, щоби мене порівнювали з першою-ліпшою курвою.

— Дякую за комплімент, монсьє Сімон! — сказала з силуваним усміхом Маня. — Того-м при вас доробилася, ну, нічого сказати!

Вона дула губи, збираючись заплакати, але сльози не плили якось. Видно, Сімонове слово не так-то надто глибоко образило її.

— Ха, ха, ха! — реготався між тим Жан. — Ха, ха, ха! Der beste Witz weiss von sich selbst nicht!* Сімон, коханий, повтори ще раз, що ти сказав: не хочеш, щоби твій характер порівнювано… Ах, що за почуття своєї високої гідності, незап’ятнаної чесноти! Жаль тілько, Сімон, що зелізний локоть дерев’яному рівний! Що ж я тому винен, Сімон, що в твоїм характері є много схожого — ну, возьмім, не лиш з характером курви, але хоть би й з характером свині.

Замість відповіді Сімон хопив фляшку від вина і щосили шпурнув нею Жанові в голову: було б прийшло до каліцтва, якби Жан, звинний та еластичний, мов білиця, не був впору відхилився набік. Фляшка гримнула о стіну і з брязкотом розпирслася на тисячу кавалків. Усі обскочили Сімона, щоб гамувати його гнів, тільки Жан сидів спокійно і, всміхаючись, говорив далі:

— Дякую, любчику мій, за ствердження ділом того, що я іно що сказав. Ну, що, вже громовержець успокоївся, — легше йому? Чи, може, за першим громом підуть дальші? Ну, але насерйо, Ежен, представ собі адвоката, — а отсесь громовержець, то адвокат, — котрий на перемагаючі докази прокуратора відповів би тим, що кинув би в прокуратора каламарем? Як ти гадаєш, наш Сімон дійде коли до такого способу оборони?

— Дай спокій, Жан, — сказала Маня, — пощо ти своїми насмішками доводиш його до лютості? Видиш, що огонь: ти на нього дуни, а він тобі в лице бухне.

Сімон тим часом, виливши в так брутальний спосіб свою злість, почув нерозважність свого поступку, почув заразом якусь утому, якесь ослаблення, і, не зважаючи ні на кого з окружаючих, похилив голову на стіл і мовчав понуро.

Мовчанка залягла в цілій світлиці. Вечір, що для нашого товариства зачався був так весело та гарно, кінчився якось погано. Всіх немов щось давило, — всі чулися мов самі не свої, неначе перед бурею, в котрій конечно й на них спаде якесь нещастя. Ежен ходив по світлиці з руками в кишенях та старався скрити свій неспокій, насвистуючи якусь веселу арію; Жан сидів на своїм місці і пив келишок вина за келишком; тільки лице його, не оживлене острим іронічним усміхом, виглядало тепер зовсім мов мертве і при світлі лампи облилось якимось зеленкуватим кольором. Таня, що досі весь час мовчала та держалася відсторінь від прочих, поводячи очима за Еженом, сиділа й тепер в куті на софці, задумана, сумна, До неї присіла й Маня і почала щось шептати, запевно, виливаючи свій жаль на Сімонову нечемність.

— Ну, а як ти думаєш, Сімон, — сказав Ежен по якомусь часі мовчанки, — ми ще нині не робили свого щоденного обрахунку. Давай-ко возьмімся до цифер, — чень нас то наведе на практичніші і веселіші гадки.

— Добре, — сказав Сімон все ще якось гнівно та уривано, — мій рахунок готовий, все списано ось тут! — І він видобув з кишені чвертку паперу й подав її Еженові, а сам оп’ять немов потонув у чорних хвилях свого роздразнення та невдоволення.

— Ну, вже, що з тобою нині сталося, то господь знає, — говорив Ежен, переглядаючи рахунок. — Гадав-єм, що хоть тим способом розрушаю його якось, щоб дав добрий приклад усьому товариству. А то, ади, всі посоловіли, понадувалися, мов сови на морозі, — ну, і отсе має бути забава! Ей, пане інтендант, я вас із вашого уряду нажену, як не будете старатися о ліпше забавлення товариства.

— Е, — сказав, живо підіймаючись, Сімон і впиваючи свої котячі очі в лице Ежена, — бачу, й так уже моя інтендантура недовго потриває.

— А то чому? — спитав Ежен, трохи змішаний та занепокоєний.

— Бо в вашій касі, бачиться, швидко сухоти будуть.

— В моїй касі? — повторив ще дужче змішаний Ежен. — А відки ж ти се знаєш?

— Знати не знаю. Відки можу знати, коли ти нікому не хтів звіритися ані з тим, кілько у тебе грошей, ані з тим…

Сімон зам’явся якось. Ежен відвернув лице від його острого погляду і почав неспокійно ходити по світлиці.

— Ані з тим, відки маю ту касу, — правда, Сімон! — докінчив він. — Ну, що ж, се правда. Але нащо вам те знати? Ви були охочі погуляти — сяк чи так і згодилися без ніяких вимінок на моє предложення: їхати зо мною, позміняти назви і так, свобідно, в товаристві, порадуватись усім тим, що дати може молодість, охота та достаток. Я мав достатчити грошей, ти мав постаратися о уладження, о план і переведення цілої штуки, о хорошу забаву. Ну, що ж, скажіть усі, не додержав я приречення? Хибувало вам чого-небудь, що мож було дістати за гроші?

— Все те дуже гарно, Ежен! Все те правда, що ти кажеш, — і ті три неділі, що ми прожили в товаристві, кождий з нас, безперечно, зможе назвати найкращими, які нам досі лучалося проводити. Та тілько одно, Ежен, — знаєш, ціла ця штука зачинає мене троха… тривожити.

— Тривожити? Ха, ха, ха! Тривожити! Але чому, Сімон?

— А знаєш ти, кілько у нас грошей видано за ті три тижні?

— Знаю, чому ж би не знав? Сам же я видав їх. І що ж в тім страшного, Сімон?

— Та кілько, кілько видано, Сімон, скажи-ко нам! — вмішалася Маня, а також Жан, не кажучи нічого, підвів на Сімона очі з питаючим поглядом.

— Без мала десять тисяч! — сказав Сімон з притиском. Всі ахнули. Хоть і бачили день в день, що Ежен сипле грішми, та все-таки їм стало якось моторошно, коли почули в однім слові, яка сума пішла на їх тринедільні гульки.

— Десять тисяч, Ежен! — скрикнула Маня. — Та бійся бога, чоловіче, відки ти взяв таку суму грошей?

— Що тобі до того? — відрізав коротко Ежен.

— Ні, не те головна річ, — сказав Сімон, — не те головна штука. Се вже його річ — відки. Ми не знаємо сього, ми його гості, — що нам до того, відки він угощає нас. Чи так, Ежен? Але скажи, на милість божу, Ежен, чи глибока ще твоя каса? Може би, ліпше нам роз’їхатися?

— Хто хоче, най їде, — відповів коротко Ежен, ходячи по світлиці.

— Се негарна відповідь, Ежен, — сказав Сімон. — Ти скажи прямо!

— Розуміється, — вмішався Жан, — ану ж но наш інтендант злякався б та й поїхав, а у тебе в касі ще других десять тисяч. Чуєш, Ежен, се неспасенний гріх лишати нашого інтенданта в такій непевності!

— Хто хоче, най їде! — повторив, мов машина, Ежен. А далі, обертаючися до товариства, сказав:

— Як буде час роз’їздитися, то я скажу. А наперед казати я не дурень. Я хочу бути в веселім товаристві до послідньої хвилі, а не серед сичів, таких, як ви нині. Гей же, до склянок! Ану-ко, затягайте пісень, починайте танець, забаву, що хочете, щоб тілько шумілої Ану-ко, живо!

III

— Може, добродійство газетку нову позволять?, Дневники свіжі політичні, літературні, гумористичні, ілюстровані, тутошні й заграничні! — відозвався нараз серед оживаючого гомону товариства тремтячий, глухий, старечий голос.

Всі незвісно чого стрепенулися й позирнули на двері. В дверях, напівотворених, стояв старий, згорблений чоловік. Його поморщене худе лице, глибоко запалі очі, тремтячі худі руки, що держали свіжий нумер газети, убогий, полатаний убір, — все те становило різку суперечність з веселим, молодим і багатством окруженим товариством. Ся суперечність прикро поразила всіх і викликала в них неприємне чуття, якусь досаду на старого кольпортера, немов се його вина, що він старий, бідний і нужденний.

— Не треба нам твоїх дневників, — відказав йому різко Сімон, котрого гаряча, вином ще більш розгарячена натура найменше спосібна була затаїти в собі таємну та необ’ясниму досаду, викликану різким контрастом. Але кольпортер привик, видно, до таких наглих відказів і не вступався за першим разом, тільки далі своїм старечим голосом проказував:

— Цікаві новини! Телеграми з Франції і Афганістану, з Росії і краю зулусів! Нумер по 10 кр[ейцарів], — прошу дуже дати заробити старому!

Говорячи те, він зовсім увійшов до світлиці і бубонів послідні слова майже над ухами Сімона.

— Чуєш, старий, — паси, а не рий! — обернувся він з злістю до кольпортера. — Раз ти сказано — марш, то йди собі на псю мать, а ні, то тя сейчас випхну так, що й голову зломиш!

На ті брутальні слова старий став хвилю, мов остовпілий. Не переляк перейняв його, і хоть його старі сустави, видимо, тремтіли, то тремтіли вони не з тривоги, а з обурення; се людська гідність німою, але виразною бесідою допоминалася свого невідоймимого права.

— Пане, — сказав по хвилі твердим, хоть якось притишеним голосом старий, — я вже 75 літ прожив і внуків маю старших від вас, а ще ні від кого не чув такого слова. Панцю! Хто сивого волоса не шанує, той і сам сивого волоса не діжде.

Сімон, запінений зо злості, зірвався з місця. Всі прочі понурили голови і мовчали.

— Не підеш ти відси, стара собако, — бо ти кості поломлю! — лютував Сімон, прискакуючи до старого. Но той стояв і з місця не ворухнувся.

— Не гарячіться, панцю, не гарячіться! Як я молодий був, то, може, був і гарячіший від вас, і нічого з того не вийшло. А налякати ви мене не налякаєте: не таких я видав, та й не налякався.

— Ну, то на, маєш! — ревнув Сімон і замахнувся кулаком, щоб ударити старого. Але в тій хвилі почув, що чиясь рука хопила його розмахнену в воздусі руку, але заким ще вспів озирнутися, коли щось рвонуло його заду так нагло і міцно, що він стратив рівновагу і з лускотом гепнув собою під стіл.

— Поволі, Сімон, — дався чути рівний голос Ежена, — поволі! Я тут господар, не ти! А вважай, щоби-сь не впав, — додав він з насмішкою, коли Сімон гепнувся аж під стіл.

Жан і Маня заплескали в долоні.

— Ото ми зух, наш Ежен! — щебетала вона, хоть, очевидно, їй не зовсім до смаку було те, що сталося. — Ото ми сила! Ну, я й не гадала ніколи! А, тепер тя справді люблю! Ходи, най тя поцілую, мій героїку маленький!

— Дай ми спокій, — сказав Ежен і віддалив рукою Маню, що лізла до нього цілуватися, а відтак, звертаючись до старого кольпортера, сказав ласкаво:

— Перепрошаю вас, дідусю, за свого нечемного гостя! Не прогнівайтесь! Він у нас запалько, а ще до того п’яний.

При тих словах Ежен присунув крісло і всилував старого, щоб сів та пропочив на часок.