Незабутнє - Довженко Олександр
Василь прозвучав увесь, усім своїм єством, як дзвін.
Раптом задзеленчали шибки. Низько над самою хатою проревла страшним ревом велика зграя ворожих літаків. Загриміли бомби на шляху за селом.
— Прощайте! — лунав десь здалека голос парубка.
— Ой діточки ж мої, діточки...— жалібно голосила понад шляхом розлука
Вони довго лежали мовчки, прислухаючись мимоволі до криків. Потім Олеся розказала Василю, що це плаче її тітка Мотря, у якої забрано до армії вже чотирьох синів.
— А це вже п'ятий прощається, Іван,— останній.
— Так,— зітхнув Василь.— Як гарно ти пахнеш любистком.
— А ти, коли дишеш, пахнеш огірками, огірковим листом.
— І ти...
— І ти...— прошептала Олеся.
Вони вдивлялися одне в одного широко відкритими очима і за всю ніч так і не звели очей. Потроху в них ущухла несміливість. Вони знаходили одне у одному щось дивне і несподіване, якісь чарівні відкриття. Пройшла непевність і ще щось невимовне. Кожен з них почував у собі радісну молоду силу і гордість володіння і подяки.
Часом їм здавалося, що вони знають одне одного з самих дитячих літ, давко-давно вже, і радісний спокій обгортав їх обох. Та один якийсь рух раптом нагадував їм всю трагічну несподіваність зустрічі, і тоді новизна починала знову хвилювати їхні груди серед нічного людського плачу, і реву худоби, і віщування псів.
— Так тебе зовуть Василь?
— Так.
— Василь, Василик, а я Олеся. Поцілуй мене, Василику. Скажи мені ще раз, що я гарна. Я така щаслива.
— А чого ти плачеш?
— Ні, я не плачу. Так мені гарно.
— Рідна моя. Чого ж ти плачеш?
— Це ж ти плачеш, Василику. Ти не забудеш мене?
— Мила моя!
— Милий мій!
— Хороша моя!
— Хороший мій! Іди до мене!
Вони сміялися тихо знову од любовної втіхи і скорботи, неначе притихли і поснули по темних кутках в хатині.
Вони і вірили, і не вірили, що вони вже чоловік і жінка.
— Знаєш, Василику,— шептала Олеся над його лицем.— Коли б ми жили, коли б сталося так, що ми житимем двоє, ми ніколи за все наше життя не скажем одне одному жодного поганого слова. Правда?
— Правда.
— Ми навіть не подумаємо злого. Правда?
— Правда.
— Правда?
— Правда.
— Ми будемо так ладно жити, як ніхто в світі. Правда?
— Так.
— Ти не забудеш мене?
— Ні.
— Ти найдеш, одвоюеш мене?
— Найду, одвоюю тебе.
— Іди до мене, іди.
Неначе зійшлися століття простої народної любові, що сіє дітей на нашій родючій землі. Зійшлися століття горючих прощань української дівчини-жінки, оспіваної в журних піснях народу.
Почало світати. Пом'якшали тіні у хаті, і прощання протирало вже свої очі десь там, у сінях за дверима.
— Кажи мені ще, Василику, красиві слова, кажи,— припадала Олеся до Василевого плеча.— Уже кінчається ніч. Вже скоро прощатись пора.
— Слухай, Олесю...
Довго говорили вони на світанку. Вони повінчали свою просту любов духовним єднанням надзвичайної сили і самі дивувались цьому. Вони ніби виросли обоє за цю ніч, і душі їхні піднеслися вперше до високих вершин проникливості і розуміння. А невблаганна неминучість розлуки ніби освітлювала особливим світлом їхні почуття і надавала їм особливої краси. Перед ними за цю ніч розчинилося неначе нове бачення речей, сумне, але ясне і чітке, і ясними і чіткими були його, Василеві, слова, що їх він у собі ніколи неначе й не сподівався знайти.
— Ні, я не забуду тебе, Олесю, моя дорога дружино. Не забуду ніколи ні тебе, ні твоєї хати, ні криниці під вербою, ні твого села. Я покидаю тебе на нашій землі. Та що наша земля, що наше життя без тебе?!
— Василю...— простогнала Олеся.
— Прощай. Горить моя душа...
— Уже день настає,— оглянулась Олеся в тривозі.
— Що ж ти будеш думать про мене, Олесю?
— Я спасатиму рід. Я попросила тебе дати мені надію... Не запізнись, Василю.
— Ні, я вернусь до тебе, вернусь. Я проб'юсь до тебе через усі пожежі, через усі доти, через все на світі. Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш чорна, і хвора, і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене, і плестимеш колючі німецькі дроти проти мене, і сіятимеш для ворога хліб під нагаями, ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти. І повсихають руки, язики усім, хто спробує про тебе мислить зле. Якщо ж бо в розпачі ти проклинатимеш мене і всіх, що кинули тебе і на Дніпрі не вмерли,— простив я тебе наперед, така вже наша доля, і ти мене прости,— сказав схвильовано Василь, дивуючись своїм незвичайним словам.
— Прощаю,— сказала Олеся,— тільки найди мене.
— Найду,— сказав Василь, пригортаючи її до себе своїми сильними великими руками.— Коли ж так станеться, що не найду, може, уб'ють мене, Олесю, чи вибухну я десь, мо, на фугасах у своєму танку і розлечуся шматтями по полю, так що й кісток моїх не найдуть для могили, я все одно вернусь до тебе. Я пам'ятником стану з бронзи у твоїм селі, отам ось, за вікном! Я зрозумів, Олесю. Стежка назад до тебе є одна, один є шлях. Шлях геройства. Треба бути героєм і ненавидіти ворога. Олесю,— сказав Василь, подумавши трохи,— який же непотрібно млявий прийшов я вчора до твоєї хати!
— Я тебе простила.
— Я бачу. По великості жіночої душі своєї. Ти, Олесю, одкрила мені світ.
— Іди до мене, бідненький, іди...
Спали вони чи ні? Часом вони обоє впадали в щось подібне до сну, але то був не сон. Вони не переставали почувати одне одного і неначе летіли в обіймах над синім морем і чули звучання далеких дзвонів і весняних потоків.
Вони розійшлися ранком, рано-рано до схід сонця, у холодній росі коло перелазу за садком.
Не побігла Олеся за Василем у далекі краї. Не було в неї ні фібрового ширпотребу, ні компаса,— нічого для дороги. У неї була хата, земля, квіти і дорогі могили батьків.
Василь скоро зник за горою у битих житах.
Він ішов швидко і легко, з ясною головою. Він немов летів,. не чуючи під собою землі, готовий до подвигів велетенських. Він зрозумів, що треба поспішати до бойового товариства, треба забути про все на світі в ім'я життя і битися з ворогом смертним боєм.
А Олеся-Ярославна виплакала на перелазі свою много-сотлітню пісню і спустошена пішла до хати3. І стала вона кам'яною. Не чула вона, як громили гарматами село, як з боєм відходили останні бійці і вповзала в село німецька неволя.
— У мене, тітко, кам'яна душа. Зі мною тепер можна робити що завгодно,— сказала вона тітці Мотрі, що прибігла до неї потужити.
Олеся сиділа нерухома і дивилась на подушку, на слід Василевої голови.
[1942]