Із збірки "Чужиною" - Олександр Олесь
А Вона, безсила, кинута синами,
Обмиває рани теплими сльозами.
Навкруги пустеля... Тільки вдалині
Хтось летить на дикім, змиленім коні,
Простягає руки і життям клянеться...
Кров уже остання з його серця ллється.
21.05.1919
«Зелений ліс, і май, і сонце…»
Зелений ліс, і май, і сонце,
І солов’ї в кущах,
А в нас, в нас сльози на очах...
О сонце!..
Чи висушиш ти сльози наші, сонце,
На сліпнучих очах?
Як сушиш роси на квітках,
О сонце!?
Чи вгледім ми і ліс, і май, і сонце
В коханому краю,
Де душу кинули свою...
О сонце!
29.05.1919
«За ревами громів не чуть нам співу серця…»
За ревами громів не чуть нам співу серця,
Не чуть нам голосу його глибин...
Життя ж пливе, і день поволі погасає,
І темні крила вечора тремтять.
О, дайте тиші нам прислухатись до світу
І вічно-вічним душу напоїть...
Життя цвіте зелено-білим садом,
Не бачимо ми цвіту, як сліпі.
3.07.1919
«Жита! Пригадую…»
Жита! Пригадую...
Як сон... дитячий, золотий...
Схиляюся і падаю на землю,
І серце біля них кладу...
О дорогі мої!
Шуміть мені забуту казку,
П’яніть мене своїм диханням,
Щоб я упився і не знав -
Де зараз я,- чи на чужині,
Чи там, ах, там, в краю коханім.
Баден, 21.06.1919
«Як жити хочеться! Несказанно, безмірно…»
Як жити хочеться! Несказанно, безмірно...
Не надивився я ні на зелену землю,
Ні на далекі сині небеса.
Я не наслухався ні шуму рік широких,
Ні шелесту лісів дремучих, темних,
Ні голосу пташок, що вихваляють світ.
Я все життя горів на огнищі людському,
Я все життя неначе був розп’ятий
За злочин чийсь на вічному хресті.
Я все життя збирався тільки жити,
Дивитись, слухати і пити
Нектар із келиха краси...
14.05.1919
«Роси, роси, дощику, ярину…»
Роси, роси, дощику, ярину,
Рости, рости, житечко, на лану,
На крилечках, вітрику, полети,
Колосочки золотом обмети.
Як достигне житечко на лану,
Прийдуть люде жатоньки ярину,
Блискавками косоньки заблищать,
Золотими кобзами забряжчать.
Хай лише посунеться в поле цап,
Хай лише наважиться він на хап.
Руду йому бороду одсічем,
Облупимо півбока сікачем.
Роси, роси, дощику, ярину,
Рости, рости, житечко, на лану,
На крилечках, вітрику, полети,
Колосочки золотом обмети.
5.05.1919
«Не вічно шматують страждання…»
Не вічно шматують страждання,
Не вічно живуть і вони...
І наша спокуса остання
Діждеться своєї труни.
Вже більше терпіти несила,
Вже мукам надходить їх час...
На трупах їх сонячні крила
Життя простягає до нас.
6.06.1919
«Коли ж над нами зійде сонце…»
Коли ж над нами зійде сонце
І творчі руки візьмуться за плуга?!
Ніколи...
Ніколи нам уже не доведеться жити
Життям борців за всенародне щастя,
За волю...
За волю власну, за свою сваволю
Ватаги дикі нищити нас будуть
Без ліку...
Без ліку згине сил найкращих,
Без ліку цвіту ніжно-молодого
Зов’яне...
Коли обернеться уся земля в Голгофу
І кат останній, як Іуда,
Загине,
Тоді лише народиться нове прекрасне,
Але тоді вже нас не буде.
6.06.1919
«Вона з мечем в руках боролась, як орлиця…»
Вона з мечем в руках боролась, як орлиця,
Із ран її лилася кров...
Стояли, думали, дивились,
Ніхто на поміч не прийшов.
Упала, билася і квилила, як чайка,
І звала помахом крила.
Прийшли... Вона вже сил не мала,
І проклясти лише змогла.
8.06.1919
«Щодня із прірв повзуть нові гадюки…»
Щодня із прірв повзуть нові гадюки,
Щодня сичать, віщують щось...
Кричу, зову, ламаю руки,
В очах з пітьмою все злилось...
Вернувся б я, пішов би я на страту,
Та віри й крихти не знайду,
Що я угледжу рідну хату,
Що на шляху я не впаду...
26.06.1919
«Тіло, тіло з нами…»
Тіло, тіло з нами,
А душі нема...
І щодня шукаєм
Ми її дарма.
А вона десь близько
Понад нами в’ється
І вночі крізь сльози
Дивиться й сміється.
А відкриєм очі,-
І її нема,
І весь день шукаєм
Ми її дарма.
І в розлуці тіло
Цілий день з душею,
І ждемо ми ночі,
Щоб зустрітись з нею.
«Піду, втечу на сизі гори…»
Піду, втечу на сизі гори,
Що з небом радісним злились,
Втечу в ліси, в степи, в простори,
Куди в журбі я біг колись.
І там я пісню заспіваю,
Всім болем серця прокричу
Криваву пісню мого краю,
Його невтішного плачу.
