За павутинкою - Близнець Віктор

Ні-іна..." — передає.

Ніна підставила вухо, послухала і сказала:

— "Льо-о-н-ня... Льо-оня..." — передає. Я підставив вухо і сказав:

— "Брень... брень... ти бренькаєш, Ніно", — передає.

Ніна підставила вухо й сказала:

— "Ні, це ти бренькаєш", — ось що передає. Ми разом підставили вуха, буцнулись

лобами, і павутина — лусь!.. — обірвалась.

— От жаль! — сказала Ніна.

— Жаль! — зітхнув я.

Не змовляючись, ми встали й пішли за павутиною. Вона летіла в повітрі,

звивалась, як струна; вона була жива й весела і кудись мандрувала у степ, і ми

поспішали за нею.

— Бач, вона обминає бур'ян.

— Бач, тікає од ластівки.

— Бач, повертає на дорогу.

І ми повернули за павутиною, видерлись на стару шосейку і далі збиралися йти,

якщо треба, то і в білий город, де білі будинки, білі кіоски, біле реміння в

міліціонерів. І ми пішли б у той город, але вітер гойднув павутинку, погнав її в

небо, вище телеграфних дротів, вище ластівок, аж туди — до пухких ватяних хмар.

Зникла павутинка, розтанула.

А на землі зостались стовпи з білими чашками, і між ними були туго натягнуті

дроти, які теж. очевидно, бриніли. Я приклав вухо до чорного стовпа.

"Гуд-гуд-гуд", — загудів, задрижав роздратований стовп; натужне гудіння його

йшло із землі, бігло по дереву, неслось кудись по дротах.

— Ей, — сказав я до стовпів, — про що ви там гуд-гуд-гудите?

— Го-ду-ду, — сказав стовп.

— Про що, про що?

— Ду-ду-ду, — сказав стовп.

— Ет! — махнув я рукою. — 3 вами, стовпами, побалакаєш. "Бу-бу-бу, ду-ду-ду", —

і більше нічого... Гайда, Ніно, додому, бо й так далеко забрались.

А й справді далеко, я тільки зараз угледів. Ми на самій горі, кругом небо, а там

унизу-унизу маленька хата, така маленька й біла, як грибок; і не видно ні вікон,

ні дверей, лише темні крапочки — крап, крап, крап. І стоїть у дворі знак оклику

(такий!), і махає мені комариною лапкою. Фюуу!.. Мабуть, Льоньку згадали і

кличуть його, а Льонька за вітром повіявся.

— Ніно, побігли!

— Побігли.

— Давай, хто швидше!

— Давай.

Летиш з гори, і тобі здається, що ти на Бакуні, верхи шугаєш через кущі, через

канави; зелені копиці верб несуться тобі назустріч, і студить лице річкова

прохолода.

Хух, от уже й брід!

— Ніно, ти завтра приїдеш?

— Не знаю.

— Приїжджай. Бо я тут, бачиш, один.

— Добре. Якщо в Адама нічого не трапиться — приїду.

— Ну бувай. Ніно.

— Бувай.

— ...Льонь, а з ким це ти балакаєш?

Ледь-ледь піднімаю важку од сонця голову. На грудях, на ліктях у мене синя,

подавлена шкіра — видно, що довго лежав на шорсткому камені. Кожний бугрик і ямка відбилися на тілі. Від сонця, від лежання в очах мені темно, і я зразу не второпав, хто це і про що питає. А-а, мама прийшла. Стоїть з відром, з оберемком білизни. Буде полоскать на проточній воді.

— Так з ким ти, Льоню, говориш? — перепитує мати.

— Ні з ким. Лежу та й усе. А з ким говорити, як на нашому кутку хлопців не вродило?

— Бідна дитина, — з гіркотою мовила мати. — Цілий день лежить, печеться на каменюці, нема з ким і погратись. Так, не дай боже, відлюдьком ще виросте.

Мам, не журіться, не треба.

Хоч і лежав я тут сам з собою, а вже побував у білій печері, ловив павука, блукав по степу, одне слово — набігався, набалакався вволю.