Пастка для ґеймера - Ільченко Олесь

— А що?

— Та ж накурилася, а гумку купити в кіоску забула, — скривилася Марта. — Зараз прийду додому, мати знову почне вичитувати: "Ти що, курила? Коли це скінчиться? Невже тобі байдуже твоє здоров’я?" — і таке інше. Набридло. А що тут такого? Хочу — курю, не хочу — не курю. Я ж не постійно смалю, як Вован… До речі, хочеш закурити?

— Та ні, — зніяковіла Софійка. — Сьогодні, мабуть, ні.

— Як хочеш. Я вже не буду, бо мати таки винюхає… Треба до батька перебратися жити! — несподівано заявила Марта. — Принаймні він мене любить! І квартира у нього велика.

— А мати не любить? — здивувалася Софія. — Мені здавалося, що вона до тебе так гарно ставиться…

— І що мені з її любові? — спохмурніла Марта. — Туди не йди, з тим не тусуйся, не кури, не те, не се… А до татика поїхала на минулі вихідні, так він мені шмоток на тисячу баксів накупив! Такий шопінг влаштував у торговому центрі! Хай трохи потеплішає, я покажу… Всім…

— Тисячу! — Софійка була приголомшена, — а я гадала, звідки в тебе такі класні окуляри, напівзатемнені! Це теж він?

— Точно, — Марта була задоволена, що Софійка згадала про її обновку. — Ось лише кожного разу, коли я приходжу до нього, якось мене "ковбасить". Він живе ж не сам, а з цією… студенткою, чи хто вона там. Не подобається мені та ляля. Таке якесь… Весь час тонким противним голосочком звертається до нього: "Любий, куди ми поїдемо у подорож, коли розпишемося?" Гидко слухати.

— А… — хотіла щось сказати Софія, але натомість запитала: — Та студентка гарна?

— Ну… — замислилася Марта, — така струнка, білява. Точніше — фарбована. Але модна. Прикид у неї завжди класний… Татик мій, видно, грошей на неї не шкодує!

— А у мого батька останнім часом проблеми з роботою, — зітхнула Софійка. — Одна фірма закрилася, з іншої його звільнили, а одного разу взагалі кинули на бабки… Мати сердиться на нього, але жаліє. Скажи, а ти можеш що-небудь із твоїх нових речей мені дати… поміряти, я маю на увазі. Просто поглянути?

— Нема питань, — Марта замислилася. — Виберемо час, коли мами вдома не буде, — щоб не заважала, — то прийдеш і подивишся!

— Дякую! — зраділа Софійка. — А ти помітила, що Оля весь час говорить про Вову і Сашка? А Стас почав надто багато уваги звертати на Таньку?

— Та! — скривилася Марта. — Було б на що звертати увагу. Брову проколола, а він уже як цуцик ладен за нею бігти. Смішно!

— Ну чого? Стас такий… приємний, — замріялася Софійка. — І Вова класний — чемний, розумний…

— Боже, що ти кажеш? Ти б іще Петрика приплела! — пхекнула Марта. — Думаєш, коли Стас раз на тиждень до тренажерного залу вслід за своїм старшим братом ходить, то вже і є класним пацаном? Артем і Вася незгірші. Як у футбол грають — просто італійська збірна. А Вова твій — просто ніякий.

— Та ну! — не погодилася Софія. — А звідки ти знаєш, що Стас раз на тиждень до залу ходить? І разом із братом? Проте… Щодо Артема, згодна, він нормальний. Але ж Вася… Він якийсь дикий… То так класно на гітарі грає, а то як підмінять людину — немов першокласник, намагається дівчат за коси вхопити.

Марта розсміялася. Щодо Васі і його уваги до дівчачих кіс — то була щира правда.

Подруги дійшли до рогу вулиць, де їхні шляхи мали розходитися. Софійка жила за два квартали звідти, в п’ятиповерховому будинку середини минулого століття, — так званій "хрущовці", як називала його мама. А Марта мешкала трохи ближче, в білій дев’ятиповерхівці. Дівчата попрощалися, сказавши одна одній традиційне: "Чмоки!"

* * *

Коли Марта прийшла додому, Жанна Володимирівна, її мати, розмовляла по телефону. Марта зауважила, що мамині очі блищали, а сама вона, вродлива струнка білявка, уважно вслухалася в рурку.

— Припиніть, прошу вас, — усміхалася Жанна. — Я вже не можу сміятися… У мене аж щоки болять… Так, із ямочками! Ви пустун!

Марта раптом зачула якесь відчуття порожнечі в собі. Вона роздяглася, випила води на кухні — просто з носика чайника, — і пішла до себе в кімнату. Шуміло у вухах, і цей шум долинав ізсередини, з її тіла. Дівчина трохи здивувалася, але тут-таки збагнула, що це кров пульсує у скронях — якось занадто потужно, дужче ніж слід. "Може, я забагато курила?" — подумала Марта, і щось слизьке й неприємне ворухнулося в неї десь над шлунком. Вона повільно, лінивими рухами, натягла улюблені старі джинси, довгий, розтягнутий в’язаний светр і товсті вовняні шкарпетки з візерунком — батько привіз їх з Карпат кілька років тому.

Умостилася просто на підлогу, між шафою і ліжком, у тісний закуток, що утворився колись між переставленими меблями. Схилила голову на коліна, обхопила їх руками, зіщулилася.

— Марто, іди їсти! — бадьоро гукнула мати, яка нарешті поклала телефонну рурку. — Що там у тебе в школі?

"Чому вона весь час чіпляється до мене?" — подумала дівчина, і губи її затремтіли. Марта раптом згадала, як Вова колись, під час якихось веселощів, — то був чийсь день народження, здається, — сказав серйозно, дивлячись кудись у простір: "Життя — це лайно!" Марта прошепотіла ці слова і заплакала.

Глава 3

СТАС

Двері невеликого тренажерного залу, який містився на першому поверсі звичайного житлового будинку, на подив Стаса, виявилися міцно зачиненими. Очевидно, напередодні свят Андрій Володимирович, господар залу і заразом головний тренер, вирішив відпочити. А може, й поїхав куди-небудь… Хтось із нетерплячих відвідувачів за допомогою жувальної гумки приліпив на дверях записку: "А.В.! Як працює спортзал?" На цьому ж папірці нижче, хлопчачою рукою, була нашкрябана й іронічна відповідь: "Працює чудово!" Стас щось невдоволено промимрив. Він сподівався сьогодні добряче "покачатися". Прикрість була і в тому, що ні Андрій Володимирович, ні його помічник начебто не попереджали про жодні "канікули" тренажерного залу. Чи Стас просто не чув?

Стас поважав Андрія Володимировича — мовчазного, а відтак, мабуть, розумного чоловіка. Андрій іноді казав, що заняття в його залі — не просто вправи для м’язів, і тим більше, не забавка. Він стверджував, що тут зростає нова генерація, найкращі люди країни. Чоловік, статурою і м’язами якого захоплювалися всі, хто його бачив, часом говорив щось незрозуміле про справжню еліту, до часу приховану, але готову взяти відповідальність на себе. Усю відповідальність, — наголошував він. Мудрі й таємничі слова наставника підлітки любили, й ловили кожне з них. Ще б пак! Бути таким — сильним, класним, хоробрим, кращим за слабаків і дужчим за всяких бандюганів та гопників — мріяв чи не кожен, хто хоч раз спробував був займатися в залі. Стас із задоволенням згадував, як він кілька разів приводив до тренажерного залу Вована. Тому страшенно сподобалося, але ходити постійно він не міг — весь час Вові щось заважало. Стас тоді навіть образився на друга, адже йому було трохи ніяково відповідати на запитання Андрія Володимировича, який дуже приязно поставився до новачка. Де він, та де він — той Вова? А хіба Стас міг до пуття пояснити тренерові зайнятість свого товариша? Ото й доводилося червоніти за іншого. А між тим тренер казав, що у Вована великий потенціал. Таке нечасто можна було почути від суворого і сильного чоловіка.

Але тепер зал був зачинений. Що тут удієш… Стасові нічого не залишалось, як іти додому й кілька годин, поки батьки не повернулися з роботи, "пошпиляти" на компі в улюблену гру. Його татові й мамі дуже не подобалося, коли Стас годинами сидів, "безтямно вирячившись на екран комп’ютера", як вони висловлювалися.

Удома він знехотя попоїв, подивився навіщось мультфільми для маленьких, посміявся з пригод Тома і Джері… Чомусь згадалося, як Ігор, старший брат, узяв його колись у свою компанію. Старші хлопці й дівчата були такі загадкові, такі чудові! Вони сиділи на пофарбованій у відверто ядучий колір кухні в одного з друзів Ігоря й курили "траву". Хлопець жадібно вслухався в слова, які зіслизали з повільних вуст старшого брата і його друзів: чели, кокс, реал, Паоло Коельо… Стас тоді не наважився приєднатися до цього привабливого ритуалу, а тепер жалкував за втраченою можливістю. Коли ще в брата буде настрій узяти його з собою? Ігор був людиною самостійною: він міг спати удень просто в навушниках, у яких гриміла музика, міг годинами зосереджено бриньчати на гітарі. І батьки, здається, програли вічний бій із сином на полі заперечень і відкидань ним "безглуздих" напучувань, добрих порад і вказівок люблячих, як вони наголошували, тата й мами.

Стасові — самому чи зі шкільними товаришами — чомусь не праглося спробувати таємничої принади дійства із "травою"… Він волів би це зробити зі старшими хлопцями, і сподівався на новий шанс. Просто просити Ігоря покурити разом Стас не наважувався. Йому мріялось, аби його запросто, як свого, знову покликали в ту цікаву компанію і вели з ним розумні розмови на рівних…

Між тим Стас із радісним подивом виявив на кухні плитку шоколаду з горіхами й почав жувати смакоту. Потім перейшов до кімнати, ліг на диван і згадав Таню. Вона сьогодні, після того, як набула зовсім іншого вигляду, видалася Стасові якоюсь неймовірною, незвичайною. Він раптом уявив себе шляхетним і сміливим Арагорном у фільмі "Повернення короля", а Таню — в образі прекрасної ельфійки Арвен. Ось лише, на відміну від фільму, Стас у своїй уяві постійно рятував Таню від усяких монстрів, злих чаклунів, потворних орків та іншої чортівні, яка весь час траплялася їм на шляху… Шляху куди? Стас і сам не міг достеменно відповісти на це питання, але путь була неблизька, сповнена небезпек. І він мав здолати їх усі, аби врятувати і захистити Таню. Хлопець виразно уявляв, як вони удвох мчать кудись на баских конях. Вона була у красивому довгому білому платті, а сам він — у лицарських обладунках, із чарівним кутим мечем, покритим таємничими письменами-візерунками. Потім, десь наприкінці шляху, перед величним замком, перед загонами піхоти і кінноти, Таня неодмінно мала б сказати йому щось на кшталт: "Мій королю!" І Стас зробив би величний жест рукою — до неї і до вірного війська.

Нарешті хлопець відволікся від мрій, почухав потилицю й вирішив, що завдання з фізики і мови він зробить пізніше. Увімкнув свого "компа" — і поринув ув улюблений світ пригод і гострих відчуттів.

Глава 4

ВОВА

Сашко і Вова все ходили-блукали, й ніяк не могли дістатися до своїх домівок.