Куди соколи літають, туди ворон не пускають - Левицький Модест
Ми ж не знали... Та якби знаття, нехай йому чорт...
— Не можу, голуб'ята мої; такий закон.
— Помилуйте, ваше благородіє! Ну, нехай би там штрап який абощо, ну нехай би у вас, у холодній посидіти... А за що ж тюрма? Ми ж нікого не вбили, не вкрали...
— Закон, голуб'ята, закон. Не можна з богом жартів робити, а зі служби божої іграшку. Ну, можете йти собі тим часом.
— Ваше благородіє!..
— З богом! Я не суддя. Моє діло записати, а суд розбере. Гайда!
Дяка Маковійського становий покликав після всіх. Дяк думав, що становий має його за найважнішого свідка в цій справі;— він поважно увійшов у кімнату, почуваючи свою вартість і заслугу^
— Скажіть мені,— спитав становий.— Чи у вас нема іншого діла, як вештатись по ночах попід чужі ворота і заглядати у чужі вікна?
Дяк збентежився.
— Я... гм... я... случайно...
— Знаю. І до тої самої Крамарихи ви теж случайно ходите вечорами? Хіба ваше діло назирати, шпигувати та доноси робити?
— По долгу служби...
— То ваша служба тинятись попід чужі вікна? По досвітках ходити?
— Штунда,— пробубонів дяк.
— Самі ви штунду розводите, сутяги проклятущі, хапуги! Стидайтесь!
— Позвольте, ваше благородіє. Моє достоїнство...
— Достоїнство? — завищав становий.— Геть, волоцюго! — затупотів він на дяка.
Маковійський вискочив із хати.
Роздратований становий ходив по хаті швидкою ходою. Увійшов другими дверима отець Мефодій.
— Добре ви пробрали дяка,— сказав він становому.— Так і слід йому.
— Ех, батьку,— промовив сердито становий, згортаючи свої папери.— Не во гнів будь: і ви таки тюхтій добрий. Ну як таки потурати такій шельмі та ще й боятись його? Який з вас піп? Баба! вибачте в тім слові.
— Консисторія, знаєте...— почав панотець.
— Ет, говоріть! — перехопив становий.— Як вам не тремтіти перед тою консисторією, коли ви свого ж дяка боїтеся?
— Ох! — тільки зітхнув отець Мефодій. Напившись чаю, становий поїхав. Він був лихий і на дяка,
і на попа за цю справу.
"Надало ж їм лихо,— думав він,— із дурної вигадки якоїсь робити цілу справу, судове діло! Чорт його знає! Оттак знічев'я та й видумують діла і людям клопоту завдають... Та й діло, подумаєш, справді! Мало чого не буває такого?"
І пригадав собі становий одну подію за своїх молодих літ, як іще служив він канцеляристом у губернському правлінні. Зібрались канцелярські хлопці чоловіка з десятеро до одного з товаришів на іменини, сама голота. Скинулись по копійок двадцять та й задали бурлацький бенкет. Випили, звичайно, закусили оселедцем та ковбаскою. Був один із них, Прокопо-вич Лука, прозвиськом Індик. За червоний великий ніс прозвали його так. Індик був слабкий на голову, з двох чарок бував уже дуже веселий, а від трьох і п'яний. Мовби вчора
Гэу.мо, пам'ятаю, хлопці на тих іменинах ще й не випили були і аразд, а Індик уже куняв. Силують його в одну душу: випий щг. Не хоче й не балакає. Почали напувати його силоміць. Ниїв один, Покотило — здоровий був гайдамака,— Індика паду за руки повище ліктів; а другий почав заливати його ифілкою, защемивши його довгий ніс пальцями і промовляючи: "Причащається раб божий Індик", а другі співали: "Тіло Христове прийміте, істочника безсмертного вкусіте", потім аапихали Індика оселедцем, а далі знову заливали, та вже не горілкою, а мішаниною: горілку, і пиво, і ропу з оселедців алили докупи. Індик пручався, мотав головою, блював, а вони реготали, співали причасну.
Увійшов на те хазяїн хати, міщанин-свинар, та, похитавши головою, почав їм дорікати, що не гоже таке робити християнам, гріх. Трохи втихомирились, почастували хазяїна — та й край. Розійшлись собі любенько. Нікому ніякої кривди ані халепи не було.
А це ж блюзнірство було таке ж саме, як і оцей похорон у Крамарихи, а може, ще й гірше: з таїнства глумились, а не з обряду, як ці парубки. Та на гріх тут уже дяк і піп до цього взялись. Та й хитрий же піп, думав становий: просить — полякайте їх самі та й пустіть. Сам не хотів лякати, а пише бумагу. Ну, коли б так, при случаї, на словах сказав або просто записочку написав — чому ж? І я б по-простому: ну, набив би там мордяку одному-другому, посадив би у збірню — та й край. Суд скорий, правий і... таки милостивий; бо краще ж дурневі взяти по пиці, ніж у тюрмі сидіти. Та ба! Хитрий піп офіціальну бумагу пише, щоб самому бути чистим, а все на мене звалити. Добре придумав! Та офіціальну бумагу не сховаєш...
— Тьху! Бодай ви пропали.
Вернувшись додому, становий ще довго думав, ходив по канцелярії, перегортав книжку законів та сердито спльовував.
Потім, зітхнувши, він згорнув дознаніє про блюзнірство у пакет та й відправив його до судебного слідователя.
* * *
Судебний слідователь, ще дуже молодий чоловік, гарний, чорнявий, кучерявий, прочитавши дознаніє станового, здвигнув плечима.
"Чорт його знає,— подумав він,— як тая адміністрація, їй-богу, а усякої дурниці робить важне діло! Ну, на бісового батька було оце дознаніє робити і мені пересилати? Розпитав би так, на словах, ну, розправився б сам якось із парубками "мірами кротости", та й край/Ні, кортиться "діло" зробити та за якусь хлоп'ячу вигадку втовкмачити дурних парубків у тюрму! Може, вони хлопці й чесні, путящі, а посидять у тюрмі, то вже годі: вже арештанти і злодюги повік. А бодай би вас усіх!"
Нічого робити, звелів слідователь писареві розписати повістки і визвати у свою камеру всіх парубків, що справляли похорон, і дяка Маковійського за свідка.
Точнісінько так вийшло, як з дознанієм станового.
Слідователь знов розпитав парубків і записав усе, а дяка вилаяв ябедою і вигнав.
Ще гірше жалко стало слідователеві парубків, коли він їх в очі побачив.
Він пригадав собі одно весілля за студентських часів.
Була у нього тоді любка Наталя, якась бідненька швачка. Чи любив він її, чи ні, він тоді добре не знав — тепер бачить, що ні,— а вона його любила, здавалось, щиро. Оце колись весною, у свято, зійшлося до нього скілька чоловіка товаришів. Прийшла й Наталя. Була й пляшечка, і чарочки. Один із товаришів гарно грав на гітарі і співав українські пісні. Наталя дуже любила пісні і залюбки слухала б їх та й слухала б, хоч і наганяли вони на неї сум та журбу.
І тепер ось вона задумалась, сумно затопивши очі через відкрите вікно кудись удалечінь. Весняний вечір був тихий, погожий, сонце заходило в рожевих хмарах. Молоде, майже дитяче личко Наталі було жалісне-жалісне, з тою поволокою смутку та журби, що наклала так рано на нього сирітська доля і щоденна праця задля шматка хліба. Він сидів поруч неї так близенько, що чув тепло її тіла.
— Випий, Наталю, веселіше буде,— сказав він.
— Не хочу,— відмовилась вона.
— Випийте, випийте,— намовляли товариші.— Не цурайтесь компанії.
— Пийте собі, не вважайте на мене,— відповіла вона,— мені й так добре.
— Та випий-бо,— силував він.— Ну, коли любиш мене, одну чарочку.
— Хіба без того не можна любити? — спитала вона, "і
— Ну> випий, прошу. Веселіше буде і тобі, і мені, і всім.
Наталя любо глянула на нього, зітхнула легенько та й випила. А товариші співали гуртом:
Вип'єм за щастя, вип'єм за долю, Вип'єм за те, що миліше, Щоб наша доля нас не цуралась, Щоб в світі легше жилося!3
Випили знов, випила й дівчина удруге, та й наче справді повеселішала.
— Оце ж, хвалити бога, наші молоді й повеселішали,— сказав хтось.
Слово "молоді" вподобалось компанії.
— Ануте, повінчаймо їх, то й справді "молоді" будуть. І повінчали. Один був за попа, зв'язав їм руки хусткою,
подив круг стола з самоваром, пляшками і чарками, гурт співав: "Ісаіе, ликуй" 4.
Вигадали зробити шампанське з шипучого лимонаду з коньяком. Пили всі, пила й "молода".
Гітарист почав строїти гітару для нової пісні, коли враз почувся неначе короткий придушений стогін.
"Молода" впала ниць на постіль, сховала лице у подушку і плакала, ридала таким стогоном, що душу надривав...
Він, следователь, і тепер неначе бачив ті худенькі плечі, що здригались від того безнадійного, безпорадного плачу.
Гидко було...
Це ж було подвійне блюзнірство, кощунство. Крім церковного обряду, вони надругались тут над бідною, сирітською душею...
Де вона тепер, та бідна, покривджена "молода"?..
Слідователь глянув на "діло" про парубків, що лежало перед ним на столі.
Чи не дивна це примха долі, що таке "діло" вкинула в його руки? Він радніший роздер би оце "діло" на шматочки, та ба! Папір подерти, знищити можна, а "діло" не загине... Закон. О, законе людський!..
І довго слідователь ходив по кімнаті з кутка в куток, гриз нігті, кудовчив свої чорні кучері, а вкінці таки згорнув "діло" у пакет і надписав зверху: "Прокуророві Н-ського окружного суда".
* * *
Прокурор був середнього віку чоловік, худий, жовтий, нервовий. І служба, і діла обридли йому, обрид, здавалось, і увесь світ,
Ніщо його не цікавило, ніщо не тішило. Службу свою він справляв, як машина. І того дня, як одержав він пакет від судебного слідователя з ділом про блюзнірство, все чогось склалося так, начеб змовився увесь світ дратувати нерви прокурора.
Вранці наробили чаду самоваром і через те голова боліла. Потім приїхала теща, яку він ненавидів. Дітей розпустили у школі на пущання 5, вони були всі дома, бо жінка не пустила їх надвір через непогоду; день був холодний, прикрий, стояла мряка; діти, сидівши дома, зняли такий шарварок і гармидер, що хоч із хати тікай. До того ще теща і жінка заходились пекти якісь витребеньки та ласощі, цілий день щось товкли та терли у кухні, а з обідом через те опізнились. Ще й "діл" цілу копицю нанесли з пошти!
Буває іноді таке, що жити б не рад, а тут усе тобі впоперек та на злість іде.
Було надвечір. Прокурор, перечитавши "діло" про блюзнірство, не пожалів і кришечки парубків, бо не звик він нікого жаліти, надписав на обложці: "Подлежит суду по статье 182" та й відсунув "діло" набік.
У сусідній кімнаті діти зняли знов якийсь спів та регіт.
Він вийшов туди, щоб нагримати на них, та й здивований спинився на порозі.
На столі світилось скілька свічечок, що полишились з ялинки ще з різдва; старший хлопець, надівши батькову крилатку і циліндра, правив щось як піп, мовби акафіст:
— Радуйся, сороко, радуйся, вороно, радуйся, горобче, великий чудотворче!
А менші співали гуртом:
— Совайся, Ничипоре, со-о-ова-айся!
— Що це ви, паршуки, вигадали? — загримав несамовито прокурор, тупаючи ногами.— Я вас, дрантивих, різками виперіщу!
З других дверей вискочила жінка з закачаними рукавами і масними руками.
— Чого ти визвірився на дітей? — спитала вона.
— А ти не бачиш, що вони роблять?
— Що ж? Гуляють.
