Олив'яний перстень - Васильченко С. В.

а я бондарівна.

Так усі й звуть її у школі - Бондарівна.

Почали пригадувати, як Василь завжди не втерпить, щоб не підняти, коли побачить долі, «святий хлібець»; обдує на йому порох, у кишеню ховає: «Оддам чиїйсь корові, щоб з’їла». Пригадували, як він завіряв, що в Києві день коротший, ніж у селі: «Гур-гур - і немає дня».

- Ідем, Вітька! Єй-бо, ідем! Ну, руку?

Ліщина простягнув руку.

Лясь! Лясь! Погодились.

- Підем!

- Ну от,- зітхнув з полегшенням Валя і далі вже переходить до діла: - Де живуть Бондарі - ти знаєш?

- Десь у Лубенському повіті... В Лубенському чи в Лохвицькому.

- От тобі й маєш! Треба знати докладно - в якому селі, в якій окрузі.

- Стій,- зразу пригадав Вітя,- Кость, здається, Ясінський листується з ними. В нього можна довідатись про адресу. Ходімо зараз до нього.

У Валі блиснула ще одна нова думка:

- Може, і його умовимо з нами. Правда?

- А цей піде! - певно чогось промовив Вітя.- Неодмінно піде!

- І як воно гарно все виходить! - говорив весело Ліщина.

Швидко вхопив за рукав товариша.

- Ходімо!

І хлопці бігцем подалися від кіно по курній вулиці.

В дитбудинку на краю міста діти вже полягали спати. Тіснота та духота повигонили дітей з похмурого помешкання, повкладались на веранді, на моріжку в дворі.

- Костю! Костю! - Хтось будив Костя, стягуючи одіяло: - Вставай, он до тебе прийшли.

- Га? Хто? Що? Та одчепіться од мене! Чого їм? - спросоння змагався Кость.

- Діло, кажуть, пильне, вставай!

Кость незадоволений встав із постелі:

- Де вони?

Показали: в кінці двору, в тінях, стояли двоє якихось силуетів. Лінива постать Костя, скуйовджена, в одній білизні, похилиталась туди. Підійшов, хмурячись і позіхаючи, протер очі, придивляється:

- Хто тут такий? - А далі впізнавши: - А-а-а! Здрастуйте! Чого це ви?

- Ходімо далі, щось скажемо,- промовили ті таємничо, як змовці.

Через город повели під тополю, що над кручею. Кость плутався ногами в городині, в бур’янах, насилу поспівав за ними. Посідали над яром. Валя почав розповідати. Кость слухав, чухаючись, не маючи сили продерти очей.

- Заждіть... Як же... Гм... Та куди ж ви, власне, думаєте мандрувати? - Зо сну Кость ще не гаразд розумів, про що мова.

- Та кажу ж - до Бондаря на Полтавщину. Десь у глибині заспаних очей блиснула в Костя іскра.

- Та це ви справді чи так тільки? - одкашлявшись, радісно промовив він.

- Як «так тільки»? Справді! - рішуче обоє разом промовили товариші.

- До Бондарів?

- До Бондарів!

- На Полтавщину?

- На Полтавщину!

- За двісті верстов? Пішки?

- Та хай буде хоч і триста - що нам! Не дійдемо?..

- Слухайте: єй-бо, ви дурите!..

Сон із Костя як рукою змило.

- Отож-бо! Нащо нам тебе дурити!

Кость зразу загоготів, зареготав, аж луна пішла ярами: незважаючи на свій поважний вік, як сидів, він перекинувся головою вниз, покотився в яр, став там дубала, подригав ногами. Обоє товариші чекали, сміючись, поки Кость переказиться.

Трохи втихомирений, він виліз нагору.

- Згода!

Посідали тісніше. Радились гаряче, стиха. Постановили вирушити завтра зранку. Питання вирішали швидко одно за другим. І що брати в дорогу, і як казати вдома, і де збиратися, і кудою йти.

Сиділи недовго. Швидко розійшлися, щоб приготуватись в дорогу. Кость вертався в бурсу повною ходою, рішучий і бадьорий. Хто ще не спав із бурсаків, чули, як Кость гукав услід своїм гостям:

- Товариші! Не забудьте взяти з собою посвідчення!

Кость ліг на постіль, та вже спати було годі. Стояла, як жива, перед очима Настя, причувався її голос. Колись у школі на перерві він улучив був часинку, став із нею коло стіни на розмову. Прохав у неї на спомин хусточку. «Дивись, який швидкий,- так зараз і дай!» - одказала Настя. Потім озирнулась навкруги, пригнулась ближче й стиха промовила: «Зароби». Брязнула намистом і швиденько од його наспівуючи:

Що твоє листячко вода знесла...

Ще не спала роса на траві, а вже три тіні стрибали по шляху аж за Дарницею: по боках дві довші, а всередині коротенька, енергійна, од якої стирчали, як у самоварі, редакторські уші. Кость ніс за плечима клуночок із харчами, у Віті віддувався в кишені наган («на той випадок, як нападуть бандити»). Ліщина ніс під рукою здоровенний редакторський портфель.

Повертались назад, кланялись:

- Прощай, Київ!

- Та невже оце ми таки йдемо?! - сам собі не йняв віри Кость.

- Мені теж аж не віриться чогось,- признався Вітя.

Як казати правду, то й усім їм не вірилось. Коли ж розгорнулось широке-широке степове море, як безмежний килим, що витканий різнобарвними картами, та коли розіслалися неба голубі далі, як писаного, пішли, мов човнами попливли, по хлібах кучеряві хвилі - зелені, та срібні, та золоті, мандрівникам почало здаватись, що в ту глибінь їх силоміць тягне. Тягне так, як ото буває, коли попадеш у прудку течію: тобі боязко, ти б уже й вернувся, а течія несе тебе далі й далі. Було і радісно, і боязко.

Ішли весело, аж підстрибували. Співали, гомоніли безперестану, незчулися, як і вечоріти стало.

- Гей, товариші, час і про ночівлю подумати - сонце заходить!

- Успіємо ще!

А тим часом сонце крадькома наниз - тиць, як у скриню, та й сховалось.

Стало хмуро. Подув, де не взявся, вітрець холодком, отьмарилась золота пшениця, сумно так зашуміла-зашуміла. Раптом чогось стало страшно.

- Хлопці, що ми собі думаєм? Ніч заходить!..

Швиденько звернули до села по вузенькій дорозі, що споришем позаростала.

Темніє все швидше й швидше. Вгорі блиснули зорі, мов сердиті чиїсь у темряві очі: «А що це за люди? Звідки? Чого?» Жито зразу виросло, як ліс.

Ідуть мовчки, аж спотикаються, серце б’ється дедалі дужче.

Аж