Відпущення гріхів - Фіцджеральд

Слова перейшли у неясне бурмотіння, і Рудольф збуджено підвівся. Він відчув, що сьогодні не зможе сповідатися. Його роздирали сумніви. В цей час із сповідальні долинув легкий стук, скрип і шерех. Плюшева запона здригнулася. Спокуса з’явилась до нього занадто пізно...

- Простіть мене, отче мій, бо я грішний у тому... Я сповідаюся перед всемогутнім Господом Богом нашим і вами, святий отче, у тому, що я согрішив... Востаннє я сповідався місяць і три дні тому... Я винний у тому, що всує згадав ім’я Господнє...

Це був грішок. Його каяття було удаване, а розповідь нагадувала гру в покер.

- … що повівся грубо з старою жінкою.

Тінь за решіткою перегородки ворухнулася:

- У чому це виявилось, дитя моє?

- Стара місіс Свенсон, - шепіт Рудольфа урочисто підсилився. - Вона забрала в нас бейсбольний м’яч, що влетів до неї у вікно, і не хотіла віддавати, і тоді ми почали горланити в неї під вікнами: «Двадцять три! Забирайся! Ніс утри!» І репетували цілий день. А біля п’ятої години у неї почався приступ, і довелося викликати лікаря.

- Далі, дитя моє!

- Що... що я не повірив, що я син власних батьків.

- Що? - у голосі священика виразно пролунав переляк.

- Що я не повірив, що я син власних батьків.

- Але чому?

- Загордився,- бадьоро відповів розкаяний грішник.

- Ти хочеш сказати, що ти занадто хороший син для своїх батьків?

- Так, святий отче,- сказав він трохи покірнішим тоном.

- Далі.

- Що був неслухняний і лаяв матір. Що клепав на людей усяку всячину. Що курив...

Рудольф вичерпав дрібні провини і тепер наближався до гріхів, розповідати про які було болісно. Він затулив обличчя розчепіреними пальцями, наче хотів видавити крізь цю решітку ганьбу своєї душі.

- Що вживав непристойні слова, допускав гидотні думки й бажання,- ледь чутно прошепотів він.

- Як часто?

- Не знаю.

- Раз? Двічі на тиждень?

- Двічі на тиждень.

- Ти поступався перед цими бажаннями?

- Ні, отче мій.

- Ти був один, коли вони з’являлись у тебе?

- Ні, святий отче. Зі мною були двоє хлопчаків і дівчинка.

- Хіба ти не знаєш, дитя моє, що мусиш уникати нагоди учинити гріх, як і самих гріхів? Погане товариство призводить до поганих бажань, а погані бажання тягнуть за собою погані вчинки. Де ви були, коли це сталось?

- У сараї за...

- Я не хочу чути нічиїх імен,- різко обірвав його священик.

- Ну, це було на горищі сараю, а дівчинка й... хлопець, вони говорили непристойні речі, а я залишився.

- Ти повинен був піти і дівчинці сказати, щоб вона зробила те ж саме.

Піти! Адже він не міг розповісти отцю Шварцу, як бився пульс у нього в зап’ясті, як дивне, романтичне хвилювання оволодівало ним, коли він почув про оті цікаві речі. Певно, ті, що для них уготоване пекельне полум’я, сидять у виправних будинках для малолітніх злочинців серед невиправних дівчат з тупим і важким поглядом.

- Ти хочеш розповісти мені ще що-небудь?

- Здається, ні, святий отче.

Рудольф відчув величезне полегшення. Міцно стиснуті руки його спітніли.

- Ти не брешеш?

Запитання злякало його. Подібно до всіх, хто бреше за звичкою та інстинктивно, він відчував величезну повагу й шанобливість до істини. Здавалося, хтось іззовні підказав йому швидку, сповнену болю відповідь:

- О ні, святий отче, я ніколи не брешу.

Деякий час він тішився, наче простолюдин, що сів на королевський трон. Але згодом, коли священик почав шепотіти традиційне напучення, він зрозумів, що вчинив страшний гріх,- збрехав на сповіді.

Механічно відповідаючи на репліку отця Шварца: «Створи каяття», - він почав голосно й бездумно повторювати:

- О Господи, прости раба твого, що образив тебе...

Йому слід було зупинитися,- це була груба помилка,- але як тільки він вимовив останні слова молитви, пролунав різкий звук, і стулка зачинилась.

За хвилину, коли він вийшов у вечірній присмерк, полегшення від того, що він вибрався з задушливої церкви й опинився в широкому світі пшеничних ланів і небесного обширу, примусило його забути, що він накоїв. Заспокоївшись, він глибоко вдихнув різке повітря й почав повторювати: «Блечфорд Сарнемінгтон, Блечфорд Сарнемінгтон!»

Блечфорд Сарнемінгтон це був він, тобто плід його уяви. Коли він ставав Блечфордом Сарнемінгтоном, то сповнювався шляхетністю. Хоч за що брався Блечфорд Сарнемінгтон, його завжди супроводжував повний успіх. Коли Рудольф приплющував очі, він ставав Блечфордом, і тоді чув навколо себе заздрісний шепіт: «Блечфорд Сарнемінгтон! Іде Блечфорд Сарнемінгтон!»

Зараз, самовдоволено простуючи по звивистій дорозі, що вела додому, він деякий час був Блечфордом, але як тільки дорога вдяглася в асфальт і перейшла в головну вулицю Людвига, бадьорість Рудольфа де й ділася, голова охолола, і його охопив жах. Всевишній вже, звичайно, знає про те, що він збрехав! Однак у хлопцевій свідомості залишався куточок, недосяжний для Господа Бога; у цьому куточку він обмірковував виверти, щоб обдурити Творця. І ось тепер, сховавшись у цьому кутку, він думав над тим, як йому уникнути наслідків своєї брехливої заяви.

Ясна річ: причащатися завтра не можна ні в якому разі. Ризик розгнівати Всевишнього занадто великий. Йому доведеться «випадково» випити вранці води й таким чином, згідно з церковними правилами, позбавити себе можливості цього дня прийняти причастя. Незважаючи на свою ризикованість, цей спосіб був найздійсненніший з тих, якими він міг скористатися. Коли він, вирішивши ризикнути, зосереджено думав над тим, як найкраще здійснити цей задум, за рогом аптеки Ромберга показався отчий дім.

Батько Рудольфа, місцевий торговельний агент, був занесений на простори Міннесоти-Дакоти другою хвилею німецько-ірландської імміграції. Теоретично перед молодою енергійною людиною на той час у цих місцях відкривались колосальні можливості, але Карл Міллер був неспроможний створити собі ні в очах тих, хто стояв вище нього, ні в очах тих, хто стояв нижче, репутацію непохитності, яка так необхідна для успіху в умовах ієрархії. Хоч і твердолобий, він, однак, не володів достатньою хваткою і не міг зрозуміти механіки людських взаємовідносин, а це