Лісовий дід - Катренко Олександр

Злодій же тут саме, як є, й управився, скінчив ту свою не зовсім то й легеньку працю, терпеливо довів її до кінця. Ось він уже хитнув того дубка раз і вдруге і той, риплючи, прямісінько таки, немов стогнучи, спершу тихенько, повагом, не хотячи, а нарешті і зо всього розмаху повалився на землю, аж гегепнув.

Злодій ще стояв навколішки біля зваленого ним дубка, він ще не встиг і підвестися, як іззаду нього, над самісінькою ж його головою раптом розітнулося страшне, голосне і суворе:

— А що ти тут робиш?!

Це запитання своєю несподіваністю по тім'ю, по всіх нервах тяжко, ледве не смертельно, бебехнуло злодія. Він від голови до ніг, усією своєю істотою затрусився, він усією своєю постаттю похитнувся й аж до землі чолом припав.

Але лісовому дідові Кирилові таке невдивовижу, він на таке і сподівався. Дід Кирило вже зарання знав, що воно не інак, як от так із ним буде. Незлічність от таких випадків із дідом виробили з нього, коли хочете, навіть невеличкого психолога, бач.

Поки ще злодій не схаменувся, дід ані на мить не ловлячи ґав, почав користуватися хвилиною того ляку. Він миттю кинувся забирати все, що було в того біля нього розкиданого тут на землі біля зваленого дубка і що годилося б злодієві задля власної оборони. Дід побачив і підняв і бурова, підібрав він і сокиру, вирвав із рук у того і пилку ту, яку той ще держав у руках, нарешті дід уздрів на землі й рушницю ще, дробом набиту; не минула й вона дідових рук.

— Ну, чоловіче, вибачай, не знаю ще, як тебе й назвати, бо по ночі, то не розглядів ще, годі тобі все навколішки стояти, піднімайся та ходімо, коли впіймався, до двору. Ну ж, підводься ж!

Той послухався, покірно підвівся і став перед дідом із винувато похиленою головою і з руками, зложеними на грудях навхрест.

— Простіть, діду! Більше ніколи не буду! — пробалакав він тремтливим голосом.

— Ааа! Та й гемонська ж ти людина! Та й гемонська ж! Ач, якого дубка мені ти знівечив! Ач! Самого ж найкращого! Ну! йди ж, йди! Йди попереду мене, я вже за тобою, та в хаті вже й побалакаємо обо всьому. Та гляди мені ти! Ти мені не покладай сторчака давати і не коштуй, йди, як слід, та й не збочуй ще, а то хіба мене не знаєш? Я такий, що не побоюся гріха, та як що, то з твоєї ж рушниці так тобі в потилицю і заліплю! Кате ти деревлячий! Ну, йди ж!

І злодій слухняно, покірливо, мов дитина та, пішов поперед діда, а дід Кирило назирцем ступає позад його, та час від часу й озивається ще до його, керуючи, бач, ним.

— Гей! Збочив трохи! Невже таки дороги не знаєш? Хіба вперве в лісі цьому! Бери трохи праворуч! От тепер так. Тепер усе прямо!

Таким робом входять вони і в хату. Баба, дідова жінка, світить тоді світло, каганець. Піднімається з полу і діда Кирила син, парубок Гнат.

— Що, тату, соловейка впіймали?

— Упіймав, сину! Впіймав, та тільки не птаха, але це звір, коли хочеш, то цілий вовк, не знаю ось тільки й досі, який він буде на масть, але ось побачимо.

Темнувате каганцеве світло несміливо мигаючи, осявало велетенську постать соромливо стоявшої біля порога людини. Він, той, визначився тепер аж сливе не вдвічі вищим над діда. Страшним він здавався на вигляд, бо ж могучий, широкоплечий був. Здається, якби гегепнув був тоді там у лісі діда одним своїм кулаком тільки, то досить би було дідові вже ще й так, щоб більше вже й не вставати може.

— А йди-но сюди, трохи ближче до світла, то ми роздивимося на тебе.

Той слухняно підійшов і забалакав:

— Та що вже там роздивлятися! Ось хто я! Дивіться на мене! Я Юхим Краєнко.

— Так це ти, Юхиме?! Еге-ге який же ти! У злодії, бач, пошився! Ще ти може ще й не вперве?

— Ні, вперве на віку і більше й не буду! Простіть! Простіть і не кажіть нікому.

— Так, так! Як же ж це ти — задля себе чи на продаж? — кажи правду, не бреши.

— Та що там брехати! На продаж! У Харків завтра хотів одвезти.

— Кепське, кепське діло ти зробив, зовсім негарне! Це ще гірше, ніж задля себе б.

— Простіть! Не буду!

І велетень Юхим став навколішки перед невеличким дідом, нарешті ж він іще припав і головою до його ніг.

— Ну, цього вже й не треба б! Встань, Юхиме, та молись богові. Йому кланяйся, а не мені. Ось що! Встань та слухай, що я тобі казатиму: через те, що, як кажеш, ти вперве отеє отак, то я тобі тепер простю. Тільки дивись! Боже хорони, не попадися мені вдруге, а то вся слобода, усі Деркачі освідчуться про те, що ти злодій, та ще й тюрми покоштуєш!

— Ні, не буду більше.

— Ну, ото ж то й то, дивись! Йди ж собі з богом! Струмент же ввесь твій оцей злодійський і рушницю я тобі не поверну, все воно залишиться у мене. Нехай це буде тобі карою за цей первий твій гріх.

— Та нехай! Господь із ними! Нехай!

— Ну, йди ж, йди ж щасливо на цей раз. Юхим низько поклонився і пішов.

— Хе-хе-хе! — засміявся весело дід.

— Засунь, синку, двері! — сказав він синові і спокійненько поліз на піч спати.