За плахту - Кониський Олександр
А коли Марина зняла річ про свою плахту/попадя мовила:
— Ох, ох! Спізнилася ти, молодице! Нема вже у мене твоєї плахти!
Марина аж похитнулася з сього слова...
— Як то нема, матушечко! — промовила вона, ковтаючи слину.— Де ж вона ділася?
— Звісно, де! — відповіла попадя.— Сама пам'ятаєш, яка була у нас умова: плахту давала на упад... Та коли б було не постигло мене лихо, чи я ж тобі ворог! Не продала б ніколи, а то як притиснуло мене лихо... Ой, ой! Бодай не казати! Отець Михаїл занедужав... У мене ні копійки... Мусила продати...
— То ж моя вінчальна плахта! — Скрикнула Марина якось несамовито.— То ж моя материзна! Скажіть: кому ви продали, я перекуплю.
— Хіба я знаю, хто її купив: послали на місто, там і продали...
Марина постояла мовчки, повела навкруги очима і мовила:
— Нехай же вас господь з вашого добра зведе отак, як ви мене звели! — гурконула дверима і пішла.
Дійшовши до брами, вона спинилась і довго дивилася німа на попадине гумно і на стоги на ньому сіна і збіжжя.
Потім повернулася до будинку, плюнула і пішла до господи.
Сусідки Марининої, старої Кулиии, не було дома, коли Марина вернулася до своєї хати. Марина одчинила скриню, сіла біля неї на ослоні і німо дивилася в скриню, де лежало її убоге манаття і де колись лежала її вінчальна плахта...
Трудно було з Марининої тварі вгадати, що вона саме думає, впившись у скриню тупим, недобрим поглядом.
Вже завсім стало темно надворі, коли вернулася Кулина, а Марина як сіла біля скрині, так і сиділа.
— Що се ти, дочко, впітьмах робиш? — спитала Кулина. Марина підвела трохи голову і мовила:
— Справді, що ж я роблю! От дурна...— з сим словом вона закрила віком скриню і сказала: — Трохи не до півночі досиділась... Лягаймо спати!
Коли б у хаті було світло, то б Кулина помітила, що з Мариною діється щось недобре, непевне... Так же в хаті було темно, і стара Кулина, перетомлена за день роботою, не звертала жодної уваги на Марину і, помолившись богу, полізла на піч спати. Марина лягла на полу...
Минуло годин зо три. Заспівали перші півні і розбудили стару Кулину. Вона повернулася лицем до віконця і скрикнула;
— Ой лишенько! Десь горить, пожежа! Марино! Марцно! Прокинься! Пожежа!..
Марина не одзивалася, спала...
Задзвонили на ґвалт. Кулина кинулася будити Марину.
— Марино! Марино! Горить! Чуєш! На ґвалт дзвонять!.. Глянь у хаті — хоч голки збирай!.. Десь недалеко горить!..
— Де горить? — питалася Марина.
— Так не вгадаєш! Ходим надвір, подивимось! Пішли...
— Овва! Боженьку святий! — мовила хрестячись, Кулина.— Се ж у попаді гумно горить! Глянь! Глянь! Як полум'я б'є, як огонь шугає! Глянь!
— Бачу! — відповіла зовсім байдуже Марина.— Добре горить! Се їй за мою плахту... То не гумно, то плахта моя горить...
Погоріловці, 30 червня 1899 р.