Птахи над Бродщиною - Гончар Олесь

Люди з грузовика, правда, не спішать. "Нам уже недалеко",— кажуть вони і зостаються стояти на місці, знову позадиравши в небо прояснілі свої обличчя, до останнього проводжаючи поглядами той рухливий вінок птахів, що вже ледь мріє під хмарою над далекими озерами.

Ніч, насуваючись, жене нас вперед, бо скоро вже вона грякне громом, ударить вітром, спалахне неоново-синіми спалахами хмар, враз поєднавши небо й землю ланцюгами блискавиць, і в хаосі тьми та зблисках електричних розрядів, у грандіозних таїнствах ночі почнеться могутня робота природи, робота одвічна, прадавня, котра людині щоразу навіває думки про щось предковічне як і про прийдешнє також:...

А поки що ми дивимось на скаламучене, в прядивних пасмах небо, що зовсім близько нависає над нами невідомістю граду чи зливи. Нам видно, як, танучи у підхмар'ї, зникає той загадковий табун вируючого птаства, а за ним навздогін уже інші птахи летять, запізнілі крижаки пружними торпедами прошумлюють з одних озер десь на інші озера.

Вперше загриміло — глухо, далеко. Юрко дослухається:

— Наче співають десь? — І вже фантазує:— Де пісня дівається, як її проспівають? Може, вона й після того десь там, угорі, сама собі літає й літає?

Ах, он він про що! Це він про ті пісні, що ми їх із ним сьогодні стільки наслухались. Десь за дев'ятою балкою, за десятим горбом зосталось село і всі ті, кого ми їздили провідати, співуча рідня, в якій Юркові нелегко було розібратись. Спробуй одразу второпати — хто чий та хто кому ким доводиться... Тітка одна — вдова, і тітка друга — вдова, і ще їхня дочка з ферми теж удова, хоча й молода, та ще її двоє дівчат-підлітків, що теж на фермі вже матері допомагають, і Павло-тракторист, і високий Грицько, що з армії повернувся. Такі різні всі характерами, і, почувалось, не дуже вони в злагоді між собою, декотрі тільки й підстерігають момент, щоб слівцем шпигнути одне одного. Здавалось, ще трохи — й сперечатись будуть, навряд чи й помириш, але як зринула пісня, всі вони — і старші й молоді — якось одразу зрівнялися перед нею, змінились на очах, покращали, і Юрко дивився на співаючих людей ошелешено, слухав з дикою зачарованістю, бо справді ніде так не співають, як там! Далеко зосталось у байраках здружене коло співаючих серед двору людей; інше село із вишняками, із соняшниками, з буйнощами зеленого життя скоро, мабуть, ще й дощем та хмарою нас розділить, а пісні, що їх там співали сьогодні, ще й сюди нам дочуваються, весь час навздогін, як птахи, летять!

А тут уже ніч. І перші краплі б'ють по склу, але й колеса — чути — вже по каменю туго стрибають.

— Кам'янка вже під нами,— каже супутник наш.— Обійшлось без пригод, бач, Юрку.

— Ні, з пригодами.

— А які ж?

— А птахи! Стільки птахів над Бродщиною... Ніколи стільки не бачив...

Хлоп'я примовкає на якусь хвилю, дослухається до свисту вітру за склом.

— Що ж їх підняло? Куди вони перелітають?

І знову задумалося хлоп'я, лобиком до скла припало. Краплі б'ють. З усмішкою блаженства дивиться на них супутник наш, видно, він переживає зараз повноту щастя від того, що одужав і що краплі дощу перед ним є, що хмари й птахи на світі є, що збуйнований вітром очерет придорожній наші очі бачать. Яке все дороге тут, неоціненне... Думки всіх нас загашують, приниш-куємо, думаємо кожен своє. Б'ється, буйнує під вітром бамбукова гущавінь темних очеретів понад шляхом, небо ллє рясною зливою, воно вже зовсім потемніло, злилося в суцільний хаос, в якому, проте, птахи оті бродщанські десь, може, ще й досі летять.