Українська література » Класика » Не дивись мені в спину - Вінграновський Микола

Не дивись мені в спину - Вінграновський Микола

Читаємо онлайн Не дивись мені в спину - Вінграновський Микола

Раптом кінь, на якому сидів герой нашого фільму, побачивши німців, кинувся в протилежний бік, де було тихо і порожньо, де ніякої битви не було. Артист з усіх сил намагався завернути коня, ударив його нагайкою по морді, але вигодуваний на кінематографічних хлібах білокопитий красень відразу ж дав такого сторчака, що артист, як птах, скинув руками, вилетів із сідла і впав обличчям на землю.

— Сто-о-оп!!!

Асистенти кинулись до артиста... Слава Богу, все обійшлось благополучно.

— Давайте людям обід. Після обіду все почнемо спочатку.

— Ну що? Як? — підійшли захекані дядьки-партизани, з недовірою дивлячись на кінокамеру. — Вийшло?

— Вийшло. Але після обіду повторимо ще раз.

— А я оце тільки-но підвівся з землі, так у мене коло вуха щось як гахнуло, точнісінько саме так, як і тоді колись, тільки ж тоді я дійсно двох ребер не дощитався, а тепер — красота! — присів собі та й побіг далі!

— Скажіть, будь ласка, а той ваш останній бій, ну, хоча б чимось був подібний на оцей теперішній наш?

— Та куди гам! Ваш оцей бій в тисячу раз дужчий та більший, ніж отой. Пригадуєш, Петре, коли в нас тільки за дні години було вже сорок душ поранених? Ні, нашого такого бою і не видно проти вашого. У вас он одних гармат тільки двадцять п'ять штук я нащитав, а у нас було дві, та коней із п'ять разів менше.

— Ну п'ять, не з п'ять, Іване, не кажи, а разів зо два.

— Може, й в зо два, коней я вже забув, але гармат, так тих було тільки дві, це я пам'ятаю достеменно. Отам-оно одна стояла на горі, — бачите? — а друга ось тут, де зараз їдять ваші коні...

Наші коні сумлінно уминали сіно, і особливо старався білокопитий красень, що зіпсував нам зйомку.

Тим часом обідав і сивий кінь: моя дружина піднімала з землі дубове листя і подавала його коневі. Кінь не жував, бо не було чим, а просто лигав його, не зводячи своїх сивих очей під окулярами з білокопитого красеня. Потім, начебто щось надумавши, неквапно опустив голову до листяної землі, пішов наче попаски до наших задимлених коней. Задня нога його волочилась і залишала на листі інеєвий слід. Кінь підійшов до білокопитого красеня і довго розглядав його своїми печальними очима. Здивована решта коней повідривала очі від сіна і, в свою чергу, витріщилася на Сивка. Сивко повільно оглянув їх. Здалося, мені почулася така розмова:

— Ти хто такий?

Сивко мовчав. Коні переглянулися між собою, а один із них — сірий жеребець в яблуках — продовжував:

— Ти що, забув тут у лісі мову, чи, може, ти і взагалі ніколи не говорив?

Деякі з коней зареготали.

— Ану, давай, Уране, з ним по-німецькому?

Уран справді був не тільки грамотною конякою, але і мав, як казали, вищу освіту, правда, не закінчену: знімався в багатьох фільмах, головних ролей йому поки що не доручали, але все ж таки.

— Шпрехен зі дойч? — запитав Уран, махнувши два рази хвостом. — Інглиш?

Сивко мовчав, хоча говорити він умів і знав і німецьку мову, вона сиділа йому в печінках, але, за відсутністю в роті зубів, йому не хотілося падати обличчям в калюжу перед таким вишуканим товариством.

Він ще раз пильно подивився на білокопитого красеня, потім оглянувся на мою дружину та й поволік свою ногу до неї лигати листя.

— Непонятний какой-то! — сказала молода кобила, занурюючи хтиві губи у сіно.

Я запитав Івана:

— Ви часом не знаєте, що це за кінь?

— Який? Оцей? Сивий? Та, був колись кінь! Усю війну партизанив із нами, а тепер уже таке старе падло, що і вовки його не їдять. Правда, ще років скількись тому, як сутужно було на хліб та на м'ясо, хотів голова на ковбасу його перемолоти. Так я тоді пішов до голови та кажу: якщо ви його перемелете на ковбасу, то не буде добра ні вам, ні дітям вашим, бо аби не цей кінь, то хто його знає, щоб ще було б! От. З тих пір він так і перейшов жити в ліс, та оце ще звідкілясь лелека-каліка приблудився, та так і доживають удвох... На зиму, правда, я їх забираю до себе, бо все ж як-не-як, а жалко...

Повторили зйомку ще раз і ще. Дуби почорніли від диму, і порвана вибухами земля набрала таковісінького вигляду, як і колись в останньому бою, — так сказав партизан Іван.

Усі були стомлені і щасливі: битва знята. І саме пішов сніг. Доки вантажилися машини, доки всі переодягалися, сніг закрив собою порвану землю, наче тут нічого і не було.

Я підійшов до дружини, подав їй руку. Холодна щока дружини вже пахла молоком.

Сивко, забілений снігом, видавався ще сивішим, а лелека знову трусився біля нього від холоду.

По коневих очах я зрозумів, що Сивкові ніхто не сподобався тут: ні люди, які удавали із себе партизанів і німців, ні артисти мої, ні коні...

Йому сподобалась лише моя дружина. Вона сказала йому до побачення і понесла свій великий, як глобус, живіт до машини.

Ми сіли в машину і поїхали. Сивко дивився нам услід. І коли вже не було нас видно, то на Сивкову спину вискочив лелека і, витяіуючи задубілу шию, іще клацав Сивкові про нас.

1969

Відгуки про книгу Не дивись мені в спину - Вінграновський Микола (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: