Відлуння - Радутний Радій

Заплачено ж-бо.

— Й звірина десь поділася. Усі. Від зайців до пташок. Раніше, кажуть, були в тому лісі й вовки, й кабани, а що лисиць — то вже сила-силенна. А після того літака — й сліду не стало. Аж моторошно — йдеш лісом, а тиша на вуха давить. Хочеться кахикнути, сказати щось, або й заспівати — але від того чомусь ще страшніше.

Ще не раз наливали дідові, й багато ще чого цікавого він розповів, а може й ще б розповів, але пляшка скінчилася, але другу, хоч як дідусь позирав, натякаючи, так і не розпечатали.

— Вставати рано, — коротко сказав ватажок, піднімаючись, тож і дідусь крекнув жалісно, пробурмотів щось на кшталт: ет, коли ще з розумними людьми так гарно посидиш, але й це не подіяло.

Встали й справді раненько, навіть як на сільські звички. Відгорлали вже перші півні у двох курниках, бо й справді на все село пара курників й лишилося; відгорлали і вдруге. Й третю партію вже розпочали півні, коли зацвірінькали годинники у всіх трьох гостей, й зірвались вони на рівні, наче не хиляли вчора нарівні з дідом. Пригостили його сніданком з консервних бляшанок з яскравими етикетками, а який він на смак був, сніданок той — дідусь й розказати не зміг би.

Розворушили його гості, розтривожили давнє, наче й молодість повернули, та навіть й дитинство. Знову продиралися три хлопчаки поваленим лісом, і яка там різниця, пішки вони це робили, чи трюхикали безверхим зеленим джипом. І так і так дорога була повільна й гілля лізло в очі, й болотом смерділо, хоча вже кілька десятків років як висохло те болото. Хтозна, чому воно так. Чи то лишає болото по собі якийсь свій запашок, а чи просто згадалося дідусеві все, так яскраво згадалося, що й запах, й відчуття мокроти в повітрі, й страх, й цікавість, страшенна цікавість, яка буває лише в дитинстві, а вже у підлітковому віці десь губиться й нудна рутина затягує, як болото.

— ...затяглося болото. Вже за рік-два зникла дірка, ще за кілька років осів насипаний грунт, осів та розповзся. Дерева — які погнили, які погоріли, бо горів кілька разів ліс низами. Знаєте, як воно? Біжить вогонь глицею по землі, а вгору не лізе. Боїться. Пробіжить, спалить, що на землі знайде, та й згине. А дерева ростуть, й потім дивишся — а на висоті твого зросту усі дерева підсмалені. Нижче — здорова кора, й вище теж, а рівно на двох метра — чорна смуга, як наче вогонь на сій висоті зі стовбура на стовбур скакав. Буває таке, так і називається — чорна смуга.

Й перезиралися між собою хлопці, й посміхалися, хто весело, хто не дуже; мабуть, по собі знали, що воно таке — чорна смуга. Навряд чи їхнє визначення було тотожне дідовому, але то не суттєво, та й не зважав оповідач на те перезирання. Не до того йому було. Знав, мабуть, що востаннє розповідає, й востаннє слухають його так уважно — бо щось не було в хаті ознак того, що діти його навідують, онуки та й просто будь-хто. Чи то все життя дідусь самітником був, чи то покинули його всі, й чи приїдуть ховати, а чи й ні.

Кому все розповідати? Хіба що котові.

Стареча слабкість чулася в його голосі, й трішечки — гіркота, від того, про життя прожив, скільки мудрості й досвіду накопичив — а нікому вона й не потрібна, так і зогниє в домовині разом із тілом. Не йому — а він би пляшку поставив хлопцям, аби лишень ті слухали.

Й забудькуватість, траплялася, бувало, у його розповіді, й голос тремтів, але чого не було — так це старечого маразму. Не сільська це хвороба — міська. Не доживають у селі люди до такого стану. Особливо як нема в хаті дітей та онуків.

І коли доїхала машина до певного місця, та й не сказати, що певного, мало чим відрязнялось те місце від навколишніх, і не думав би ватажок зупинятися, але прозвучало з уст дідуся старече, слабке, й водночас тверде та впевнене:

— Стій!

й зупинився джип, негайно та без найменших вагань.

Незначна була швидкість, то й пасажирів лише хитнуло вперед, та й по тому.

Дідусь першим вийшов з машини, пройшовся трохи, розсунув гілля, вдалину роззираючись, й твердо сказав, ще й черевиком по землі тупнув, наче бичка притоптав:

— Отут.

Помовчав, мрійливо приплющив очі й повторив:

— Отут воно й впало. Не скажу, що самий центр вирви, але десь близько. Та он, самі подивіться...

Хлопці вже й без нагадування дивились, й дивились не просто так, не як роззяви на трамвайно-велосипедне зіткнення, а професійно, впевнено та уважно.

Посеред галявини став джип. Не зовсім у центрі, та й не визначиш отак центр неозброєним оком, бо по-перше, трохи заросла пагінцями галявина, а по-друге — витягнута була вона. Не кругла, а еліптична. Наче те, що створили її, не вертикально зверху донизу падало, а під кутом. Не така, як снарядна вирва, але й не така, як від авіабомби.

Ніби з дуже великої гармати стріляли, й снаряд підходив до цілі зверху, з самого неба, але все-таки не вертикально.

Витягнута була галявина, витягнута у напрямку північний захід-південний схід, якраз під уявний шлях сонця о цій широті та о цій порі, й заливало ранкове сонечко, яскраве та лагідне, всю галявину, й здавалося б, давно мали б гигнути всякі страхи, нічні й стародавні — але ні. Щось таки було на цій галявинці негаразд, й відчувалось воно не очима і не вухами, а серцем.

Буває таке на місцях, де загинуло дуже багато людей, або лежать під двометровим шаром грунту тисячі кістяків. Трапляються, загортають таке кладовище бульдозерами, заводи на них будують, житлові райони, ставки для відстою шламу — але бунтує земля, й рве той шлам греблі, й тріскаються будинки, й на заводах вибухають котли, ламаються верстати й, зриваючись, скачуть цехами божевільні маховики.

Кажуть, то сама земля плаче й тремтить, бо страшенно боляче їй за дітей своїх.

Й на місцях страшних вибухів та ударів теж робиться якийсь негаразд, хай не такий потужний, але все-таки є — бо зазвичай біль дитини болить матері дужче, аніж свій власний. Свій власний можна й потерпіти.

Дідусь виконав свою справу, й подякував йому ватажок, й пляшку негайно видав, й запропонував у машині посидіти — але дід лише кинув трофей на сидіння, й, не питаючи, став ходити краєм галявини, придивляючись, прислухаючись й час від часу навіть говорячи щось, хоч і не було кому його слухати — бо хлопці вже почули усе, що хотіли.

Та й зайняті вони були, дуже зайняті. Жодних вказівок не давав ватажок, однак закипіла робота, й робилася вона не за страх й не за гроші, а так, як людина лише для себе працює; так, ніби досвідчений вже, в літах, дядько, вирішив щось у дворі полагодити. Знає, де що лежить, і де що стоїть; де молоток дівся, де цвяхи, де прихилена до сарайчику гарна дошка, а де залишилось трохи фарби у баночці. Жодного руху зайвого, жодних роздумів — бо все продумано й подумки зроблено вже не раз.

Ватажок — кришку багажника, Микола ящик із нього, Олексій — другий, кришка хрясь, ящик брязь, Микола — так твою перетак, роз'єм клац, прилад "піііі", у ватажка ліва брова вгору на півсантиметра, а в Миколи — посмішка на всю пику. Оце так, оце тобі й дід! Стоїмо мало не в епіцентрі!

Чи то для порядку, а чи щоб точніше із місцем визначитись, Микола все ж начепив прилад з екраном на шию. Виставив штангу на півтори метри вперед й закрокував — впевнено, не спотикаючись, наче дивився під ноги, а не на екранчик. Ще той прилад, мабуть, і в навушники йому щось бубонів, бо йшов хлопчина не по прямій, й штангою водив не рівномірно, а ніби вказівки виконував. Кілька разів зупинявся й кидав на землю маркери — штири з крихітними яскравими прапорцями. Так виблискували ті прапорці, що дідусь запідозрив, що вони й темряві трохи світились, й, між нами кажучи, так воно й було.

Слідом ходив й ватажок — але вже без складного приладу, а лише з двома тонкими дротиинками у руках. Чи то ватажок був непростий, а чи дротинки якісь особливі — але рухались вони хитрим чином, де сходячись, де розходячись, причому біля маркерів — дуже активно. Схоже це було на процес налаштування та калібровки — але не приладу, а людини, бо залежать її властивості від часу, настрою, фізичного стану, щільності грунті та його ж вологості, а також від яскравості сонця, від хмарок на небі, від того, скільки вчора хильнув й від того, скільки збирається хильнути сьогодні ввечері, та ще багато, багато, багато від чого.

Потім хлопці помінялись місцями, й тепер ватажок з рамками ходив першим, поруч із ним тупцяв Олекса, й час від часу кивав ватажок й помічник негайно встромляв у землю такий самий прапорець, й раділи ті прапорці роботі й весело тріпотіли на ранковому вітерці, а Микола ходив слідом, водив штангою над позначеним місцем й кивав задоволено.

Злагоджена була команда, й досвідчена, аж замилувався дідусь, але чомусь неспокійно було на серці, наче й не на роботу дивися, а на щось таке, як нечиста сила.

Півгодини лише пройшло, як зарясніли на галявині прапорці, наче чорнобривці поміж суцільного бур'яну — як буває в старих обійстях, коли помре вже охайна бабуся, що садила ті квіточки, й хатка зруйнується, й бур'ян переможно затягне витоптані колись стежки — а чорнобривці ще довго-довго кивають перехожим — отут, мовляв, хатка була, й люди жили, й кури ходили, і парубок дівку кохав, й дітки бігали, а тепер лише ми та й лишилися.

І нехай синтетичні були цього разу квіти, й не росли, а руками їх втикати доводилось, натомість і показували вони не те місце, де людина жила, а те місце, де людина загинула.

Або й не одна. Трапилось місце, де затримався ватажок, й ногою щось показав, й Олекса, теж, мабуть, трохи здивований, застромив одразу чотири прапорці — три близенько один від одного, а останнього — трохи далі. Вийшло щось на зразок хреста — висотою метри з півтора, а мо', трохи менше, а потім махнув ватажок рукою дідусю — підійдіть-но, мовляв, підтупцяв той й побачив на екрані в Миколи скручений людський кістячок. Лежав він, ба, навіть і не лежав, а наче підвішений був у земляній товщі, наче падав кудись всі ці десятки років, й тільки лівиця була викинута далеко вперед, й кістяні пучки стискали щось — але давно вже те щось зогнило.

Нерізке було зображення й миготливе, але контури все ж розрізнялися досить чітко.

— Два з половиною метри, — коротко сказав ватажок. — Усього два з половиною.

Даремно він те сказав.