Двоє над прірвою - Малик Володимир
Досить тільки Нушке розкопати справжнє значення слова "подлец". Тоді загине і він, і той хлопчина-сміливець, котрий так необачно, згарячу висловив свої почуття. Нушке, безперечно, зживе їх зі світу.
Концтабір спав. Похмуро темніли незграбні будівлі, свистів поміж ними вітер, бовваніли на сторожових вежах у касках і цератових плащах вартові, і тільки з високого цегляного димаря крематорію безперервно валував червонястий дим, розносячи по зарослих буковим лісом околицях важкий сморід спалених трупів.
На душі у Володі було препогано. Картав себе за те, що вплутався в історію, яка, без сумніву, закінчиться трагічно, лаяв новачка, що не стримався, а ще більше за те, що вискочив, як Пилип з конопель, зі своїм дурним поясненням. Знав, коли і перед ким проявляти благородство! Ох, як усе не до ладу склалося!
Його плеча торкнулася чиясь рука. Почувся шепіт:
— Молодець, друже! Врятував новенького від смерті! Ми вже думали, що йому капут!
Говорив сусід по нарах, молодий, довготелесий Іван Куц. Був він колгоспником з Київщини, а в армії — кулеметником. Поранений у ногу, від чого й досі накульгував, потрапив під Смоленськом у полон, а потім — за спробу втекти — в концтабір.
Володя цілком довіряв йому.
— Ще не врятував… Боюсь, як би нам обом не змололося…
— Ти гадаєш?.. Невже знайдеться яка небудь падлюка?..
Володя не встиг відповісти, як пролунала команда шикуватися. В’язні вишикувалися по блоках — і завмерли. Три колони — три блоки. Небагато. Отже, напевне, кудись поведуть. Але куди?
Апельплац освітлений потужними прожекторами. Вони вмикаються тільки в особливих випадках, коли немає стану повітряної тривоги. Довкола — есесівці з автоматами напереваги. Трохи збоку, в сутінках, — кілька великих дизельних автомашин.
Володя губився в здогадах: куди повезуть? Невже формується транспорт для переведення в інший концтабір?.. В серці наростала тривога. Кожна така несподівана переміна в житті в’язнів таїть у собі низку смертельних небезпек. На власному гіркому досвіді гефтлінги давно переконалися, що зміна в їхньому житті з ініціативи есесівців — завжди на гірше.
Над майданом запала зловісна тиша. Здається, було чути биття власного серця. Володя з подивом відчув, що в нього перестала боліти щелепа, яка ще годину тому не давала спокою. Видно, страшна нервова напруга переважила і заглушила тілесний біль.
Тим часом есесівці уважно, аж двічі, перелічили в’язнів і наказали сідати на машини. Отже, повезуть з табору. Але куди?
В’язні залізли в криті брезентом кузови, на задніх сидіннях повсідалися охоронники-есесівці — і колона рушила.
Їхали мовчки, ніхто не промовив жодного слова. Рівномірно, без натуги, бо дорога йшла з гори в долину, працювали мотори, гули шини коліс, лопотіло під поривами вітру брезентове накриття.
Хвилин через п’ятнадцять зупинилися. Вокзал. Есесівці позіскакували з машин на землю і наказали в’язням вилазити.
Хоча було ще дуже рано, на пероні вже стояли пасажири — жінки, старі, підлітки. Вони їхали на роботу за двадцять, за п’ятдесят, а то й за сто кілометрів — в Ерфурт, у Готу і навіть у Ейзенах. Ні голосних розмов, ні сміху, ні метушні. Ніяких емоцій. Незважаючи на те, що війна невмолимо наближалася до кордонів рейху, що багато міст лежало в руїнах внаслідок бомбових ударів американської та англійської авіації, що ніхто вже не вірив базіканням фюрера та рейхсміністра Геббельса в чудо-зброю, яка забезпечить Великонімеччині перемогу, рядовий німець продовжував сліпо, механічно виконувати свій обов’язок: працював десять — дванадцять годин на добу, регулярно одержував на картки хліб, маргарин, цукор, справно ніс добровільно-примусову службу по нагляду за чужоземними робітниками та по виявленню "ворожих державі елементів".
В’язнів вишикували в кінці перону. Довкола стали есесівці.
Куц поглядом показав на поїзд з військовою технікою, що з гуркотом ввірвався в цей час на станцію і, не зупиняючись, на повній швидкості промчав на схід.
— Причепитися б! За добу чи за дві були б біля фронту! Ех!
Володя заперечно похитав головою, показав на смугасту робу.
— В такому одязі?.. Не зробиш і ста кроків, як схоплять і розстріляють на місці! Ми люди поза законом!..
— Я це знаю… Але ж серце рветься на волю!.. З концтабору втекти неможливо або майже неможливо, — бачив, як охороняють? А з етапу — можна…
— Теж нелегко… Хіба дуже пощастить… Вони замовкли.
До перону, стишуючи хід, підійшов пасажирський поїзд. Спалахнули електричні ліхтарі. Знялася звичайна в такому випадку метушня: одні виходили з купе (в німецьких вагонах кожне купе має свої двері назовні), інші заходили. Молоді гарненькі провідниці, в чорних шерстяних штанях, добре підігнаних по фігурі піджаках і фасонних беретах з одноголовим німецьким орлом, слідкували за порядком під час посадки.
У хвості ешелону кілька товарних вагонів — для чужоземних робітників. Сюди й загнали всіх в’язнів. Наказали сісти на підлогу. Охоронники з автоматами напоготові стали на дверях. Блокфюрери всіх трьох блоків зайшли в пасажирські вагони.
Бемкнув на пероні дзвін. Паровоз подав протяжний сигнал — і поїзд рушив.
"Куди ж везуть? Куди ж везуть?" — билася тривожна думка.
3
Над Німеччиною, що в страві ждала неминучої і грізної розплати за злочини фашистів, стояло жарке літо 1944 року.
День 20 липня видався ясний, сонячний. На небі — ані хмаринки. Вже з самого ранку почало припікати. У широкій хрещатій улоговині, де щільно компактно розташувалося середньонімецьке місто Ейзенах, не відчувається ані найменшого подиху вітерцю, що остудив би розпашіле тіло. Якщо така спека о дев’ятій годині, то що ж буде в післяобідній час?
На просторій, з десятками колій, станції — сотні людей. Кого тут тільки немає! Невільники з усіх кінців Європи, підстаркуваті німецькі робітники, молоденькі солдати з підготовчих команд, підлітки з гітлерюгенду, навіть поважні домогосподарки у темному вбранні… Окремо, в самому центрі, насупроти розтрощеного бомбою вокзалу, під посиленою вартою працює команда в’язнів концтабору.
Володя і Куц з важкими совковими лопатами в руках стоять на обочині і не поспішаючи кидають на носилки суху землю, змішану зі щебенем.
У Куца на обличчі радість. Він оглядає густо подзьобане бомбами широке залізничне полотно станції і тихо каже:
— Молодці американські й англійські хлопці! Оце влучили! Жодна бомба не пропала даремно!.. Так прицільно можна бомбардувати тільки тоді, коли тобі не заважають ні винищувачі противника, ні зенітна артилерія… Ну, це й зрозуміло: майже вся бойова техніка фашистів там, на Східному фронті, воює проти нас… Бач, як точно зроблено: переорали всю станцію від семафорів до семафорів, а потім пройшлися ще й упоперек — знищили кілька житлових кварталів і якийсь великий завод…
— Авіаційних моторів, — підказав Володя, — знаючи німецьку, він уже встиг дещо почути від німців.
— Авіамоторів? — знову зрадів Куц. — Ото добре! Спасибі ще раз союзним льотчикам — без моторів сидітимуть фрици на землі!
Справді, руйнування у місті були серйозні. У ніч з 19 на 20 липня, повісивши потужні "ліхтарі", американці й англійці висипали на Ейзенах сотні важких бомб. Дощенту було зруйновано завод авіамоторів, усі прилеглі до нього житлові квартали, пекарню, водокачку, багато магазинів, а також залізничний вокзал і, що для німецького військового командування найприкріше, всю велику станцію, яка налічувала десятки колій. Було перерізано центральну магістраль, що з’єднувала два головні німецькі фронти — Східний і Західний. Сполошився генеральний штаб. І не дивно — раптово була втрачена можливість швидко маневрувати резервами між Східним фронтом, що тріщав і розвалювався під могутніми ударами Червоної Армії, і Західним, відкритим півтора місяця тому союзниками у Франції.
Ця важлива воєнна обставина і врятувала хлопців — новачка і Володю Булатовича — від швидкої і невблаганної розправи. Нушке просто не мав часу. Керівництво концтабору одержало наказ якнайшвидше привезти в Ейзенах півтораста в’язнів для ремонтних робіт. Потрібно було встигнути на поїзд. Ось чому поспішав блокфюрер…
Від самого приїзду в Ейзенах Володя не спускав з Нушке очей. Тривога не полишала його. Він дуже добре знав злопам’ятний характер блокфюрера і розумів, що той не забуде надзвичайного випадку в бараці. Однак нічого підозрілого не помічав. Все було так, як звичайно. В’язні поволі коливалися, удаючи, що завзято працюють, хоча насправді кожен намагається зробити якомога менше. Есесівці, навпаки, метушилися, штурханами й окриками підганяли тих, хто, на їхню думку, працював погано. Лютували капо й блокфюрери:
— Льос! Льос! Давай! Давай!
Сонце підбивалося все вище й вище. Посилювалася спека. Хотілося пити, а ще дужче — їсти. Про те, щоб погодувати в’язнів, не було й мови.
— Давай, давай! — тільки й чулося довкола.
Величезні вирви заповнювалися поволі. Не вистачало землі, щоб засипати їх, — під час вибуху вона десь розлетілася, розвіялася, і тепер доводилося носити з узбіччя. Це недалеко. Та спробуй ходити з важкою ношею через розбите, потрощене залізничне полотно! Всюди ями, стирчать погнуті, розірвані рейки й шпали. Сновигають, дещо роблячи, а частіше — нічого не роблячи, сотні невільників, яких зігнали з навколишніх таборів…
Володя й Куц, спотикаючись, несуть носилки з землею. Майже біля самої вирви на них налетів Нушке — вперіщив Володю бичем.
— А-а, це ти, кривавий собако! Проклятий лінивцю! Російська свиня!.. Тобі не пощастило обдурити мене! Я все знаю!
В’язні зупинилися.
— Я вас не обдурював, пане блокфюрер! — вигукнув Володя, зрозумівши, що хтось розтлумачив есесівцю значення слова "подлец".
— Заткнися! — І Нушке почав щосили лупцювати в’язня палицею. — Ось тобі на! Це — завдаток! А розплата буде в таборі!.. Я там поясню тобі, мерзотнику, різницю між вашими паршивими словами!.. Брудна свиня!
Володя відсахнувся. За вухом потекла кров. Держаки носилок вислизнули з рук. Суха земля з шурхотом розсипалася.
Червонопикий, розпарений на сонці Нушке загорлопанив ще дужче:
— Оце так ви працюєте! Ледарі! Недолюдки!
Нові удари посипалися на голови обох в’язнів. Довкола них почав збиратися натовп. Десь узявся стрункий моложавий генерал, — у вічі всім упали його червоні лампаси, — зупинився перед знавіснілим блокфюрером, запитав, не підвищуючи голосу:
— Що трапилося?
Нушке від несподіванки дурнувато закліпав віями, виструнчився.
