Дніпровський вітер - Гончар Олесь
Було враження, що йому й самому здавалося тепер неймовірним усе те, що він, сільський парубійко, пережив, потрапивши від тракторів на флот, і аж ніби й сам дивувався тепер, чи не наснилась йому вся ота фантастика риб та водоростей, яку він долав.
— Ще двічі по два пива! — гукає він гладкій офіціантці, що обслуговує його з явною прихильністю, і коли пляшки на столі, він пропонує олімпійцям вгощатись від його щедрот. Але ті відмовляються, спиртного вони не вживають, у них зараз сухий закон,
— Не можете навіть пивка?
— Навіть пивка.
— Співчуваю, '
І він з булькотом виливає в келих собі всю рідину з пляшки, а потім — раз! — і спокійно втерся долонею.
Офіціантка тим часом ставить уже й друге — макарони по-флотському. Накладені горою.
— їжте, поки гаряченькі.
І очима просто умліває до стриженого.
За столиками вже усі місця зайняті. Статечно обідає величний професор з своєю сивою дружиною. Посхилялись над борщами і дніпродзержинський пенсіонер, і ті жінки, що супроводять картоплю... Не вередливий підібрався люд, з добрими апетитами. Обід саме в розпалі, коли до буфету влітає ще один, до краю чимось збентежений пасажир, лисий, з перележаною щокою, в піжамі смугастій, як африканська зебра.
— Громадяни! — схвильовано звертається він до залу і на мить вмовкає, йому забракло повітря.
— Ну, що "громадяни"? — разом із стільцем обертається до нього моряк далеких вод.
— Бумажник пропав,— винувато видихає піжама.— Може, хто підібрав випадково? Не стільки там грошей, як документи. Посіяв, не знаю й де...
— А все-таки хоч приблизно — де?
— Чи на палубі, чи десь у проході...
— А ви до Любки звертались? — каже моряк, і вже він забув про обід, його ніби аж радує, що є нагода взятись за яке-небудь діло.— 3 цим треба до Любки!.. Ходімте!
Олімпійці його, однак, стримують:
— Сядь. При чому тут Любка?
— А хай оголосять через радіорубку... Ідіть і скажіть: ось я, роззява,— радить він піжамі,— оповіщайте про мене... Коли хто знайшов, вам повернуть.
— Дійсно, можна ж так... Дякую за пораду,— каже потерпілець і, осоловілий від розгубленості, зникає в коридорі.
За кілька хвилин з гучномовця вже лунає до пасажирів знайомий дівочий голос:
— Громадяни! Хто з вас підібрав на судні гаманець з документами, просимо негайно занести в радіорубку!
І після короткої паузи знов так тепло, проникливо:
— Громадяни! Повторюємо: хто з вас і т. д,
— Пустіть мене, піду шукати,— моряк поривається йти негайно розшукувати пропажу. Олімпійці з сміхом умовляють його заспокоїтись, виявити належну морякові витримку.
— Так ви ж чуєте, як вона переживає за того роззяву!..
— Емоційно багата душа.
— Ой Любко, ой милі-вузли,— і стрижений раптом усміхнувся до вікна.— Ходите ви тут, як ночвами по Дніпру...
Зайшла мова про Любку. Кожен із хлопців, виявляється, міг сказати щось про неї своє, кожен її помітив, ї як вона по-дитячому лизькає свої цукерки на причалах. І як лише зрідка обдарує кого-небудь скупою усмішечкою. І зовсім вона ніби не спить в цьому рейсі, бо — чи пізно чи зрання — а підтягнуту, ладненьку постать її завжди побачиш біля трапа або ж на містку, якщо біля трапа нема... Капітана й не видно, всюди бачиш її, хоч вона всього лише помічник. Хай який там вітер шмагає, а ти знай своє. Іноді як змерзне, що аж поблідне, тоді чорні густі бровенята її особливо виділяються...
Почувалось, що Люба не зоставила і олімпійців байдужими до себе, вони розмовляють про неї охоче, з інтересом. Від їхньої спостережливості не уникло, що іноді на причали вона сходить якась бентежна, а назад повертається задумлива, присмучена. Ніби когось сподівалась зустріти і не зустріла. Шукала і не знайшла.
Кортіло більше знати про неї, про те, як вона живе. Кого покинула в Києві, хто її жде. Чи, може, й ніхто ще не жде? Може, всі почуття, всю пристрасть дівочу забирає Дніпро, широчінь оця неспокійна, ночі темні та вітри, все їм віддає, а собі нічого не лишається? Дні й ночі. Замість алей та альтанок на схилах, де парочки умлівають, замість танців та всяких розваг — у рейси, на дощ, на вітер. Одежа робоча. Панчохи не нейлон, а теплі, грубошерсті на круглих тугеньких її литоч-ках... Зате все — як влите на ній.
— Славна, славна,— сказав крутоплечий олімпієць у синьому светрі з білою чайкою через груди.— Жаль, що лицятись нам до неї не світить...
— Чому не світить? — аж смикнувся моряк,
— Одружені ми всі, заарканені... А ви?
— Я — вільний.
— Тоді у вас перспективи,— іронічно зауважив старший з олімпійців-— рудобровий, з чималими записками головань і додав уже серйозним тоном:—Таку легко уявити й матір'ю дітей, і господинею в домі... В усьому раду дасть.
— Громадяни! — на дверях знов зарябіла африканська піжама з накинутим поверх неї макінтошем.— Тисяча вибачень, що потурбував вас! Знайшовся бумажник!
— Де він був? — сердито спитав професор.
— У каюті й був, за канапу засунувсь... Уклінно прошу пробачення... Тепер можна й черв'яка заморити,— щасливець шукав поглядом, де б сісти.
Місце йому знайшлося за круглим столом посеред зали, де неквапливо й статечно обідали жінки, що правили на південь картоплю. Власник віднайденого гамана одразу загомонів до них. Дізнавшись, що жінки родом з степових районів і що колгоспи їхні розташовані на самому березі тамтешнього штучного моря, супутник тут же признався весело, що він майже родич їм, бо він один з тих, хто свого часу якраз проектував це новостворене степове море. Замість того, щоб виявити радість, жінки тільки перезирнулись між собою і чомусь понасуплювались.
— На трясці нам такий родич,— нарешті голосно сказала одна з них, бойовіша за інших,— стільки плавнів, землі золотої віддали під затоплення, а картопля де? То самі нею усіх годували, а тепер собі ось з-під Києва веземо.
— Плавні нам по відру картоплі з куща давали,— делікатнішим тоном зауважила сухорлява, старенька,— гарбузи такі родили, що руками не обіймеш...
—"Рай був, а ви нам болото зробили,— знов підхопила криклива,— влітку вода цвіте, смердить, хвиля береги обвалює, води набрати не підступиш! Біля моря, а без води живемо! Водогін для села та для ферм обіцяли, та й досі обіцяють.
— Ну, це я не винуватий,— підупав настроєм проектувальник.
— А хто ж винуватий? — обурилась тітка.— Самі ж планували, та й знов, кажуть, плануєте. Тепер он збираються дамби зводити, щоб Кінські плавні назад вивоювати з-під води, а тоді що думали? Спершу б, ніж отак цілі краї затоплювати, з людьми б вам порадитись, з колгоспами та райкомами... Бо, може, десять ваших гесів не дадуть того, що дає земля, яку ви затоплюєте...
— Так його, так,— проходячи біля столу, підбадьорив тітку дніпродзержинський пенсіонер.
Олімпійці та їхній новий приятель — моряк, розрахувавшись, також пробирались уже до виходу. Опинившись навпроти громадянина в піжамі, моряк не втерпів, зауважив:
— Ось кому щастить! Стільки Любчиної уваги і за віщо?
— То її служба,— миркнув власник віднайденого гамана.
— А все ж, громадянине,— нахилився до нього моряк,— дозвольте вам по секрету сказати...
— Кажіть.
— Інша на Любчинім місці хіба стала б панькатись із таким роззявою, та ще й панікером...
— Дякую за комплімент.
— Прошу.
І стрижений, випроставшись, твердим кроком вийшов за олімпійцями. На їхнє запрошення йти грати в пінг-понг відповів їм відмовою і чимось ніби занепокоєний, спохмурнілий побрів на корму палити одна за одною міцнющі свої сигарети.
Дніпро широко й вільно плине в далеч, холодно-світлий, сріблясто-малиновий увесь, бо й небо таке. Береги то наближаються, то відходять під самий обрій. Простір, вода, зрідка птах пролетить. На осонні, з затишного боку палуби ще досить тепло, пасажири тут ловлять проміння, а з тіневої північної сторони так і ріже вітер. Тут нікого нема, бо вже й поет, буйночубий любитель вітрів, зійшов десь на нічному причалі. Хіба що деколи з'явиться заклопотаний чимось той стрижений моряк, що він аж трохи ніби надокучив. Йде самотою, безцеремонно зазирає у вікна кают та службових приміщень, і якби люди з екіпажу спитали, кого шукає, так і сказав би: — Вашу оту... Любку!
А вона тим часом сиділа в кімнаті відпочинку, що в носовій частині судна, і писала комусь лист. Тут їй ніхто не заважав — сама-самісінька віч-на-віч з білим папером. Напише кілька слів і переведе погляд на вікно, за яким відкривається Дніпро з добре знайомими краєвидами берегів, де вишка маяка зміниться ще однією довжелезною багатовіконною фермою або випливе десь силует вітряка на далеких горбах. Споруда відшумілих епох, уже вона відживає своє, застигла драним крилом у далечі, як знак незловленого вітру, самотності й смутку.
Це вже Кременчуцьке море.
Нахилившись, Люба знову щось задумливо пише. Якби моряк, що блукає палубами, заникує та заглядає всюди, міг зазирнути в це писання, прочитав би там: "Милий мій, дорогий!
Капітан занедужав, і я цілу ніч стояла на вахті, і цілу ніч думала про тебе. Коли стою на містку, я й крізь темряву ночі бачу тебе десь там, попереду, за сигнальними вогнями. На причалах, як вийду, все шукаю тебе очима, хоч знаю — тебе тут нема, ти — далеко. Якби нашому судну та швидкість ракети! Швидкість таку, щоб долетіти, домчати до тебе за мить! Мої пасажири іноді нарікають, що ми ходимо надто повільно, як для нашого .часу, ледь чалапкаємо, мовляв... Людям треба швидкостей, треба гнати, щоб аж у вухах свистіло, от тільки не знаю: чи й щастя людини в цьому?.. Сьогодні вранці стою на містку, а наді мною зненацька з снарядним гулом та свистом так і про-шугнув реактивний через Дніпро. Аж очі заплющила. Розплющую, а в повітрі — зовсім беззвучно чайка пливе. Там сила й напруга снарядна, а ця, мов на екрані, так тихо пливе, повільно, хоч музику про неї складай...
Подивилася у вікно, погризла зубенятами олівчик і
знову писала:
Кременчуцьким морем ідемо. Що далі на простір, то крилатіший вітер. Уночі, коли стоїш на вахті, він шарпає тебе, мов хтось живий, всякі думки навідає... Згадалось, як була я зовсім маленькою й ми тікали з мамою на переправу... Я аж падала в бур'яні, а недалеко щось горіло велике, вітер гнав по небу чорні клубовища диму й вони переганяли нас..."
Хтось на цьому затінив їй світло знадвору. Звела очі — за вікном, затуливши собою мало не пів-Днїпра, стоїть стрижений морячок і так широко всміхається.
Вона теж усміхнулась йому.
А ще за хвилину вже побачила його в дверях,— схвильований розігнався через кімнату просто до неї.
