Бунчужний Ширяй - Косач Юрій

Пацани поб'ються, як півні, перенишпорять цілий день усі садки й городи, прийдуть додому — голодні, як вовченята. Батько тільки погукує, пояска шукає, а мати мовчить — мале ще воно. Наїдяться, борюкатись лізуть — удвох на одного, щенята миршаві. Завзятющі. Меньшенький за ногу вчіпиться, як кліщами, а старший на плечі, як котюга, скаче. Мати вижене надвір — котяться за ним, вчепляться реп'яхами, борюкаються на возі, на сіні, в садку. А собака за ними — гарчить, але знає, що жартують. Потім знов до хати і тихо — посідають червоні-червонющі, аж пашать — читай їм. І слухали б до ночі, пацани, якби не пора на нічліг. Так і покинув їх...

Зірвався.

— Старшенькому двадцять перший пішов, меншому — дев'ятнадцятий. Удвох листа писали, славно писали. П'ятнадцять літ не бачив...

Плакав і говорив. Сльози стояли малиновими краплями на щоках, запалих, спечених вогнем. Котив слова, кидав у гуркіт і в полум'я.

— Плачеш, Ширяю? — проказав Козаченко і хитнув головою.

— Брешеш — не плачу. А може, й плачу, чорт його знає. Бо вам наплювать і тим мармизам наплювать, бо все одно не розуміють...

— Нам не наплювать, — хмуро озвався Гориш.

— Нехай. Ми всі не задурно осьде. Та вас не розбереш, а нас четверо — більше й нікого нема: брати, я — третій і Семмо — четвертий, той що вірші писав, хорунжий Семмо... брати там — удома, а Семмо в Ромба...

Влада запихкотів. Бартольомео кивнув головою. Мовчали ввесь час, слухали, не второпували нічого, але тепер, коли про Семма згадав — зрозуміли. Сіньоре відвернувся від ріголи, зняв окуляри й протер їх. Зітхнув.

— Гай-гай. В Ромба, в Омекур, в Жоф — ваших досить лежить. Хрест біля хреста. Україна, Україна ваша кохана...

— Банда, — кинув із вугла біля шлакового жолоба Ольшев-ський, — туди їм і дорога...

Не говорив в екіпі ніколи — боявся Ширяя. Був відважний в бістрах ів кафейках, де збиралась комуна. А тепер осмілів — знав, що не подужають, коли Ширяй конає. Став злющий, як оса, шорсткі вуси, що від киптяви зчорніли, наїжились над губою. Зняв кашкет, обтирав лисину хусткою. Споглядав з-під лоба, а брови шарпались угору.

— За панів бились — то й мають.

— Брешеш, — ліниво кинув Гориш, — сам знаєш, що брешеш. Якби за панів бились, то не здихали б тут...

— В шахтах... — кинув Ляшко, схрестивши руки на грудях.

— У Крезо — скільки наших валяється. Газом душаться...

— Не шкодить, — посміхнувся Ольшевський, — нехай ціле кодло ваше видушать, не пошкодую...

Закурював цигарку — кресав запальничку. По синіх штанях пня-лись блиски від жолоба. Стояв крихту клишоногий, але дебелий, крепкий. Кашкет зісунув на бичий карк і злісно реготався. В осередку чавунного цеху був секретарем. Лютував, що не міг розбити дивізіону.

— Гангрена! — цикнув крізь зуби.

— Мовчи! — заревів Ширяй і затрясся ввесь, — мовчи, гадюко! Він щойно тепер його почув. Він бачив тільки мерзь, що прикуц-

нула над виливкою, сліпала злющими зірками і плювалась. Не бачив нічого, крім плями, що розширялась і звужувалась, сичала і розпливалася в дугастім, вогненнім колі. Зірвався з лавки і замовк. Замовкли всі. Тільки вдолині клекотів невгавно пош, кричали каталі і машиністи, бряжчали зворотниці, гриміли льори. Крита паща спальовні, куди втікали жмути рейок, сяла синявими, блідими тарілками лямп. Дихати ставало важко — з чавунного цеху в крицеливарний ішла завіса газового пороху, кипоті та смару.

Але горнові побачили тільки спину Ширяя, жовту спину, що відливала синню, а на ній пруги1 шрамів. Чомусь майнув і його живіт, набряклий, огидний, і тоді пронизливо скрикнув Ольшев-ський. Вони качались по мосту здовж ріголи, вчіпившись собі пальцями в горлянки, сплівшись у дивовижний, кострубатий валець2.

— Розбороняйте, хлопці! — гукнув Бартольомео. Він не мав сьогодні спокою, смішний у свойому береті та синіх окулярах кружляв по мосту, як справжній індик, безпорадно махаючи короткими крилами — руками. А потім очманів: заслонюючи очі долонею, показував кудись униз і стогнав — пош, пош...

Ширяй і Ольшевський котились по мосту. Гориш побачив ще ви-карячені, задубілі зікри3 Ольшевського, його жовті пальці, що вгризлись у Ширякові шрами, потім вилиці Ширяя, очі холодні і притомні, барієра тріснула, і все щезло. На мосту не було нікого. Гориш шарпнув Ляшка до зламків баріери — надолині збігались, мов комашня, каталі і спотикались об рейки. Біла горяч казана клекотіла і розсипала промені іскор. Сіньоре Бартольомео скинув берет і перехрестився. Ляшко, Гориш і Козаченко вдивлялись у чавун і мовчали. Влада тихо сопів і не міг розкурити люльки.

— Monsieur Jean, un cas mortélé Iі — хрипло крикнув контрометр здовж рейок у сліпучу прірву стальовні*. Льору з пошем відчепили. Нічна зміна скінчила першу виливку.

— 5 Стальовня — сталеварня.

— 4 Пане Жан, смертельний випадок! (франц.)

1 Пруг— рубець.

2 Валець — вальс.

3 Зікри — білки очей.