Наші батьки розійшлись - Вільде Ірина
Блиски першої молодості. Все в ній блищить… і очі… і каштанове волосся має такий особливий полиск, що не раз ведуться суперечки, чи воно каштанове, чи темно-русяве, вологі уста і навіть трохи блискучий носик мають свій чар, тоді коли всі жінки мають матові від пудри носи.
Рухи її, її хода — що частіше стежиш за ними, то більш гармонійними й одухотвореними здаються вони. Артистка! А всі кажуть, що вона навіть з рухів подібна до тата. Так мав він теж колись у своїй молодості розсівати блиск, і мама мусила його любити… Любилися обоє.
А мама затаїла правду! Ошукала їх у нечесний спосіб. І аж сьогодні ця правда, яка вісімнадцять чи дев’ятнадцять літ лежала собі тут, на горищі, замкнута в цій труні, дістається на світ божий і чинить таке спустошення…
Але навіть коли серце дуже болить, то не можна ж отак довго лежати лицем на запорошеній землі. Якби мама довідалась про таку жахливу справу, то напевно не могла б уже підвестися… Але Мотря, по-перше, має зовсім іншу вдачу, ніж мама, а по-друге… має своїх безумних сімнадцять літ… Те владно наказує їй встати з землі, обтріпати сукенку від пороху, примкнути велику скриню і йти… униз.
На світі нічого не змінилося від того, що Мотря допустила в своє серце цю страшну таємницю. Як перше, цвірінькають горобці, химерною гондолою пливуть хмари по небу… дошкуляє сонце землі, а найважливіше, що там, за дверима, все ще пливе життя старим ладом, все ще таїться брехня, якій вона, Мотря, перед хвилиною сміливо здерла маску з очей. Бідна Оля, вона ще й досі вірить у байку, що їй наоповідала (навмисне слово з приростком "на") мама! Бідна мама, вона не знає, що Мотря вже зовсім інша, ніж та, що ще за півгодини куняла тут над шитвом.
Тепер усе, що стосується до мами, стає Мотрі аж до смішного байдуже.
Направду Мотрю тепер уже сміх розбирає, коли мама за вечерею починає вечірню літанію своїх бідкань. Щось сміється злорадно в Мотрі: "Але ж, пані добродійко, ми і без того знаємо, що з вас знаменита комедіантка! Пощо аж так висловлюватись? Облиште… бо трісну зі сміху…"
Але на Олю Мотря дивиться уважними, напруженими очима. Повинна знайти у ній свого спільника. Мусять обидві законспіруватись, діяти… і то чим скоріше. Але як підійти до Олі? По-перше, Оля — це найсумніше в цілій справі — ніколи не ставиться поважно до Мотрі. Це найгірше, як когось раз візьмуть за… за, коротко кажучи, нерозсудливу людину. По-друге, Оля… Як би це сказати? Мотря має на це коротке визначення: це щось зовсім інше від Мотрі…
Тому Мотря цілий вечір водить за нею напруженими очима і вичікує слушного моменту, щоб одверто поговорити з сестрою.
Та коли настає такий момент… тобто коли мама йде з Нероном на прохідку (мама вважала, що діти не завжди потребують побігати собі, але натомість пес щодня повинен мати цю приємність), в Мотрі не стає відваги. Оля має такий діловий, такий замислений погляд, що Мотря кілька разів розтулює уста і знову… проковтує слово.
Врешті… задихана від хвилювання, випалює найменше сподіваний набій:
— Олю, ти мусиш десь між своїми… десь… я не знаю де… роздобути для мене двадцять п’ять злотих.
Оля схоплюється здивовано:
— Двадцять п’ять злотих? Нащо тобі? (Як добре, що Мотря не виявила одразу плану перед Олею! Сам тон, яким вона запитала, каже, що вона ніколи-ніколи не в силі зрозуміти Мотриних задумів).
Мотря трохи опановує себе:
— Я не можу тобі сказати нащо. Але мені конче потрібно, і ти повинна мені десь дістати гроші… В цій справі не йдеться тільки про мене, але і про тебе…
Олині сірі очі набирають сторожкого виразу:
— Я тобі кажу, Мотре, що ти своїми вибриками, своїми фантазіями заженеш маму до могили! Я тобі це кажу…
Тоді з Мотрею стає щось незрозуміле і вона починає кричати.
— Це не вибрики!.. Ти не смієш мене вважати за якогось півголовка!.. Я мушу!!! Мушу… мати тих дурних двадцять п’ять злотих і мушу… на кілька днів виїхати звідсіль!!! Мушу!
Оля дивилася на Мотрю з розкритими устами, здеревіла з великого зачудування, а може, зо страху.
— Що тобі? — питає слабо. А Мотря добре чує, що Олин голос втратив свою звичайну врівноваженість. Так, тепер Мотря добре розуміє, що пошкодила своїм вибухом справі, але це каяття, як завжди, навідує її запізно.
— Нічого мені не є, — каже байдуже, — мушу тільки мати двадцять і п’ять злотих і мушу на два дні виїхати з дому.
— Виїхати?
Це вже не здивування, а білий жах. Виїхати, покинути дім, дві ночі і два дні прожити поза колом маминої опіки — ні, це неможливо. Це просто неможливо! Певно, є молоді дівчата, які користуються ще більшою свободою, — але в їх домі, в їх житті подібні речі виключені.
— Ти не можеш цього зробити, бо це забило б маму. Ти знаєш, як мама боїться за тебе…
Мотря вдоволена з такої догани. Добре! Ще не так будуть її боятися…
Те, що вона тепер каже, звучить не зухвало, а просто насмішкувато:
— Як ти боїшся, що це може маму забити, то поможи мені видумати якусь брехню… щоб мама повірила в неї… Поможи, як ти така добра… і… мудра!
Оля попеліє:
— Ти… хочеш маму обманювати? Вже до цього в тебе дійшло? Мало мама…
Не докінчує, але цього й не потрібно. Аж занадто відомо, хто маму так тяжко одурив у житті.
Мотря навіть не думає уступати:
— Я не хочу маму обманювати, я… я мушу. Сама бачиш, що мушу.
Тоді Оля ("Божечку, яке вона має нецікаве, геометрично пропорційне лице!" — думає Мотря) хапає Мотрю за обидві руки так, що хоч-не-хоч має стояти проти неї усім своїм тілом:
— Я тебе не пущу, доки не скажеш мені, що ти затіваєш! Я не хочу, щоби мама через тебе терпіла…
Мотря посміхається. Робить рух, ніби сама кладе руки в окови. Тільки її очі грають непевно:
— Пусти мене, Олю, я… можу тобі і так сказати, бо ти і так не матимеш відваги піти з тим до мами. Хочеш знати?.. Я хочу до тата поїхати…
— До кого?!
— Як ти мене не розумієш… Я хочу тільки розвідатись про нього… адже… я з ним майже не знаюся.
І на цім урвалася ця несамовита балачка. Сестри не говорили більше про це. Кожна на свій лад знайшла втіху для себе. Оля переконана, що та мала не дістане ніде двадцять п’ять злотих і повинна буде через те підібрати фалди. Мотря дихає спокійніше, певна того, що Оля не матиме відваги з такою справою стати перед мамою.
А між тим час іде собі рівною, притаєною ходою. Оля ще не наважується тріумфувати, але на її обличчі вже віддзеркалюється внутрішня радість. Можливо, що Мотря не зможе дістати грошей. А можливо, — ох, якби так було! — що в неї пройшла вже ця божевільна думка. Чи вперше Мотря затіває фантастичні плани, а потім навіть думкою не хоче в той бік глипнути… Хто б то нашої Мотрі не знав!
"Чи Мотря змінилась? Чи люди з нечистою совістю дістають інший вираз обличчя?" — питає себе раз у раз Оля і за кожним разом знаходить заспокійливу відповідь. Мотря, як щодня, ходить до праці, виконуючи при тім послідовно всі ті дрібні функції, що звичайно супроводили її виходові з дому: щодня обнюхує пергаментний папір, потім запаковує в нього свій другий сніданок, але, звичайно перед виходом з хати, затримується по дорозі й оглядається позад себе, чи шви на панчосі стоять рівно.
Часом на роботі Мотря так віддається своїм мріям, що забуває зовсім, де знаходиться. Тоді хтось будить її високим криком. Здебільшого це керівниця майстерні — панна Стефа:
— Забейко, що з вами? Стебнуєте на правім боці!
Мотря сполохано опановує себе. Нахиляється поквапно над шитвом, а в голові плентаються одні й ті ж образи, ребуси. Що це двадцять п’ять злотих? П’ять срібних монет з жінкою з косами. Або — один двадцятизлотовий банкнот, а до того одна срібна п’ятка. Скільки тих заяложених банкнотів пересувалося через Мотрині руки навіть у цій майстерні (точніше, тільки в майстерні мала діло з грошима, бо в гімназії… ну, так там інакше трохи)… Бо, кінець кінцем, що то значить двадцять п’ять злотих?
— Забейко, я моделюю на клієнтці, пригляньтеся, це вам придасться!
Клієнтка — це жінка нотаря. Матеріал — цеглястий жоржет. Мотря має свої зауваження, з якими, річ очевидна, не вільно їй виїздити. Жоржет підходить на струнку постать. Тоді можна його драпувати і струнка постать виглядає наче оповита хмаринками. В уяві Мотрі вирисовується візія червоних хмарок… Ах, як це гарно було б, якби нотарева не мала брилуватої фігури.
— Тафта? — питає нотарева.
Мотря прикушує губи, щоб не порснути в лице клієнтці. З глузду з’їхала баба? Виглядала б у комбінації з тафти, як фестиновий блазень!
— Чи не вважають пані добродійка, що атлас буде відповідніший? — питається тактовно панна Стефа.
Розуміється, що нотарева відразу пристає на таку пропозицію. Виймає три срібні десятки і залишає їх на столі: може пані займуться цією справою? Вона після повороту з Карлсбада (Мотря має охоту бодай на нагнітку наступити їй за таку балаканину) ще навіть візити не зробила всім знайомим. Пані не розуміють? Само собою, що пані мусять усе розуміти, за це їм платиться.
— Може, ви, Забейко, збігаєте по той атлас? Має артистичний смак ота мала, — хвалить на свій лад Мотрю панна Стефа.
Мотря здригається, наче від електричного струму. Дослівно — так. Ні… ні… тільки не в цей момент їй чужі гроші в руки… Уф! Піт обляв її.
— Не хочете вийти до міста? — з підозрінням у голосі дивується панна Стефа.
— Якщо можливо, то прошу мене звільнити від цього, — викидає з себе Мотря і зарум’янюється вся.
Але коли пополудні панна Стефа виходить за атласом і атмосфера в майстерні рідшає (хоч кожна учениця має роботу, що її до того часу має зробити) так, що дівчата починають оповідати собі історії з минулої неділі (ті бідні створіння живуть тільки від суботи до суботи), — у Мотрі назріває нагло план. Так нагло, як витріскує цвіт одного тропічного кактуса. Надвечір Мотрі починає ніби боліти голова. Панна Стефа пригадує собі ранішню нехіть Мотрі до виходу в місто і вірить у цей трюк безсумнівно.
— Але у вас такий хороший вигляд, — каже зичливо.
Мотря знизує плечима: що це має спільного з рум'янцями на її лиці?
Потім Мотря стоїть перед емальованою табличкою із задертою головою, неначе песик, і — ні, не думає, бо це вже давно вирішено, отже, не надумується, а ворожить (всі артисти трохи забобонні): як надійде чоловік з бородою, тоді вона вступить. Хвилина, дві, три… сімнадцять — і надходить чоловік з бородою.
