Де беруться скелети за штурвалами літаків? - Чемерис Валентин

Відкрив люк кабіни і тільки хотів було викинутись з парашутом, як тут…

"Несподівано сірий, димний світ війни, що жахливо гримів у небі, ніби вибухнув переді мною, — розповідав Джон. — Я подумав, що схопив кулю в лоб — у мене навіть іскри з очей сипонули. Майнула думка: все, кінець! Зараз я помру, навіть, навіть, не вибравшись з кабіни і вже мертвим упаду з літаком у якусь затоку, яка невідь— де взялася внизу…

І в ту мить я втратив свідомість. Скільки я був у непам’яті, не знаю, здається, цілу вічність.

А літак тим часом все падав і падав.

Коли я отямився, то побачив унизу вже не затоку, а якусь незнайому долину, залиту сонцем. На зеленій траві паслися стада… динозаврів! Я бачив їх чітко… Мій "Кертісс" в крутому піке нісся прямо на них. Але нісся наче у якомусь уповільненому сні. Швидко-стрімко і в той же час уповільнено. А внизу паслися динозаври. Справжні, щонайсправжнісінькі! Мана якась, наслання, подумав я. Навождення. Які динозаври в долині, як вони вимерли всі до одного ще мільйони і мільйони років тому! А вони паслися там, унизу, в долині, куди стрімко-повільно падав мій літак, завалюючись на ліве крило. Мені вдалося вирівняти літак — не знаю як, але пощастило. Я почав набирати висоту і побачив унизу контури Африки… Яка Африка? Які динозаври?.. Прилади зашкалювали, я вже втрачав керування. І тут за склом кабіни з’явилася — наче згори звалилася, — якась жахлива пітьма. Абсолютна пітьма — хоч в око стрель! Перебував я в ній, як мені здалося, секунд двадцять — не більше. А потім вона так же раптово, як і з’явилася, зникла. Я збагнув, що падаю, літак нестримно несеться до землі. На щастя мотор працював… Якось мені вдалося вирівняти машину — десь на висоті 200 метрів од землі. І тільки я вирівняв літак, як мене чи не оглушила тиша.

Я був один у небі. Ніяких "ланкестерів", яких ми супроводжували бомбити фашистські об’єкти в Бельгії, ніяких мессершмітів, що напали на нас… Не було й наших винищувачів. В навушниках — тиша. Навіть атмосферних перешкод не чути. Глянувши вниз, побачив берег, село на яке я падав… Як мені вдалося перелетіти село, ледь не зачіпаючи черепичних дахів, не знаю. Бог поміг.

Я сів на луках з порожніми баками і майже без свідомості. Ось що сталося зі мною сьогодні, себто 9 квітня 1944 року.

Коли Джону Уокеру сказали, що на календарі нині 1996 рік, з ним лучився шок. Далі він не годен був ні говорити, ні що-небудь адекватно сприймати… Іншого виходу, як відправити його в спецлікарню — психіатричну мається на увазі, — не було…"

— Гм… — редактор, закінчивши читати, знову вдався до традиційного свого гмикання. — Оце і вся загадкова історія? Продовження є?

Репортер мовчки подав йому аркуш паперу.

Редактор прочитав:

"Історія ця набула розголосу і в свій час навіть потрапила на сторінки преси. Всі вимагали пояснень, достовірніших даних, тоді керівництво шпиталю зробило таку заяву:

"25-літній пілот-любитель Джон Уокер, власник відреставрованого Р-40 "Кертісс", страждає від навязливої форми шизофренічної маячні, що загострена повною амнезією, яка несподівано вразила його під час польоту.

Хвороба, безумовно спровокована непомірним захопленням містера Уокера історією аваіації. Хворий вважає себе пілотом ВПС США часів Другої світової війни.

Нині він лікується в спеціалізованій клініці без права доступу до нього відвідувачів, котрі здатні викликати загострення хвороби".

— Всього лише… шизофренік? — розчаровано протягнув редактор. — То що ж незвичайного в цій історії? Маячня може напасти на будь-кого. Хоча… Чому керівництво шпиталю не пускає до нього відвідувачів? Дивно. Дуже дивно. Наче його ізолювали від громадкості.

— Саме так, дивно, — погодився репортер. — А не пускають до нього відвідувачів тому, щоб не виявилися деякі… вражаючі, скажу так, факти. Ось продовження історії.

І подав редактору ще кілька аркушів.

Редактор з цікавістю— хоч і гмикаючи, — почав читати.

"Один журналіст, назвемо його Джеймс О’Хара, не повірив висновку спеціалістів шпиталю щодо Джона Уокера. Як мені вдалося встановити, — писав далі репортер, — заінтригований випадком, Джеймс О’Хара провів самостійне розслідування. І ось що він вияснив.

Літак-винишувач ВПС США з бортовим номером Р-03227 справді входив до 123-ї ескадрильї прикриття.

9 квітня 1944 року один з пілотів тієї ескадрильї пропав без сліду. Після того, як почався бій з месершмітами. Його справді пілотував лейтенант Джон Уокер, фотографію якого вдалося розшукати і перезняти в архіві.

Цікава деталь. На правій щоці в нього характерна родимка. А в льотчика, що з’явився в Англії року 1996-го теж на правій щоці така ж родимка. Він дуже і дуже схожий на американського лейтенанта Джона Уокера, який зник 9 квітня 1944 року — вони наче близнюки. Ясно, що це одна і та ж особа.

Крім усього на літаку виявили свіжі пошкрябини і пробоїни від куль. Виходить, літак обстріляли не 52 роки тому, а щонайбільше 20 хвилин тому — перед його приземленням. Та й звідки кульові пробоїни могли з’явиться у відреставрованому літаку?"

— І яка подальша доля пілота, котрий приземлився в Англії у 1996 році після бою з месершмітами у 1944 році?

— Про подальшу долю Джона Уокера, британська влада зберігає вперте мовчання… Але я над цим зараз працюю. Думаю, мені вдасться дізнатися, що з ним було далі і яка його доля і де він нині?

— Отже, на сьогодні це все?

— На жаль, все. Але — поки що. Продовження, я вірю, буде.

— Коли?

— Цього я ще не знаю. Але вірю — буде. Коли-небудь.

— Гм… — редактор знову відкинувся на спинку крісла, заплющив очі і через повіки масажував очні яблука — у нього від утоми — багато читав, — постійно боліли очі. — Що говорить про цей випадок, якщо він справді був, наша наука?

— А— а— а… нічого. — Поки що.

— Все ті ж прояви невідомих нам законів Всесвіту?

— Виводить, що так. Ми ще не все знаємо.

Редактор довго мовчав, наче зважував щось, потім ляснув долонею по столу.

— Гаразд! Твій матеріал я ставлю в номер. Сенсації нам потрібні. Ось як тільки ми пояснимо цей феноменальний випадок? Всю цю… містику і фантасмагорію…

— Поки що…

— Знаю, наука безсила. Але читачі вимагатимуть од нас хоч якихось припущень. І ми їх повинні дати.

— На думку спеціалістів з аномальних явищ, це, — репортер подумав ще і впевнено закінчив: — Причини подібних пригод криються в явищі, що трактуються як діри в часі і просторі.

— Гм… Діри в часові і в просторі?

— Саме так. І в ті діри час од часу потрапляють літаки. Цим і пояснюються несподівані зникнення і такі ж несподівані появи людей, літаків, автомобілів, кораблів та підводних човні. А також їхнє блискавичне переміщення на величезні відстані. Вони іноді потрапляють і в архідалеке минуле. Може й на мільйони років. Аж до динозаврів. А ось потрапляння їх у майбутнє не зафіксовано.

— А як виникають ці діри? Де вони розташовані? Чому люди ітехніка потрапляють у них?

Запитливо дивився на свого співробітника, не чекаючи од нього миттєвої відповіді, якої він знав, і в природі ще не існує.

— Хто нам про це скаже, — репортер розвів руками. — Сучасна наука безсила пояснити подібні феномени. Але це лише сьогодні. Поки що, а завтра… Можливо, завтра буде знайдена відповідь.

— А раптом все це… вигадки, га? Тому наука і скептики з недовір’ям відносяться до подібних історій. Називають їх фантазіями.

— В принципі все може бути, — зітхнув репортер.

— Але в такому разі доведеться визнати, що серед авіаторів є люди…. з нестійкою психікою. Які очевидно страждають галюцинаціями. Або схильні до вигадок. Фантазій. Простіше — до брехні. На жаль.

— І це може бути.

— Або ще… все це — вигадки нашого брата-журналіста. В погоні за сенсаціями і не таке придумаєш. Та ще маючи добру фантазію і професійне вміння писати, а їм підігрують деякі пілоти, наземні служби аеродромів. Навіть, деякі вчені. Не кажучи вже про фантазерів серед обивателів, які раз вигадавши, вірять, що саме так і було.

— І таке припущення має реальне підґрунтя. — Репортер помовчав, ніби збираючись з духом. — І все ж я вірю що це є результат невідомих нам законів Всесвіту.

— Так вигадки це, чи — дія невідомих нам законів Всесвіту?

Репортер мовчав.

— Тоді поясни де беруться… гм-гм… скелети за штурвалами літаків?

Репортер лише розвів руками.

— Мовчиш? Мовчи. Я від тебе й не чекаю миттєвої відповіді.

— Я її й не маю, сер, — і додав своє традиційне: — Поки що. Хоча певний: всьому причиною вже згадувані діри у часові та просторі.

Вони ще випили по чашечці кави і вже коли репортер збирався йти, редактор мовив:

— Може, це й добре. Що ми не знаємо. Як мудрі застерігали і застерігають: менше знатимеш — міцніше спатимеш, а матеріал твій ставлю в номер, будемо вважати, що це невідомі закони Всесвіту. На нього і звалимо всю цю містику.

Якщо тільки вона містика, а не наука.