На полях - Кобилянська Ольга
Він знав їх обставини докладно, знав, як дрижали над хлопцем і якою силою був він в їх існуванні. Лише тому. І тому, що він не був такий злий мужик, як інші, а був завсігди добрий і чесний, і що хлопчисько не мав серця до війська, мимо свого медвежого здоров'я й сили...
А голос молодого Василя доходив до них здалека м'якими хвилями. Він співав при роботі. Веселі й сумні пісні причинялися несвідомо до того, що тут рішили гірку справу. Рішили його любимців спродати, а гроші за них обернути на його визволення. Беньямін мав те все зробити.
* * *
Старі провели його далеко, аж на кінець села, а Марійка понесла за ним іще для його жінки гарний барвний коверець, що сама його виробила й хотіла ним на весіллі Василя застелити лаву,— найкращий кусень зі скрині. Потім вернулися обоє додому.
Було се одної сльотної, зимної днини в жовтні, як Василь покинув своїх батьків і землю.
Нічого не помогло, хоч і волів продали, хоч і сам Беньямін орудував грішми...
В день перед тим чорні ворони окружували безнастанку соломою криту хатину, мовби там лежав труп і ждав на них довго...
Потім настала осінь.
Закутана в мряку, з супроводом зимних вітрів і з сумними сірими вечорами, з хлипанням безнастанних дощів...
Тихо й пусто було всюди, але неспокійно.
Було щось, що мучило... гризло... щось, що, себе під'їдаючи, ширилось без відпочинку і спокою.
Се була туга.
За молодою, здоровою, жвавою силою, що потяглася кудись, лишаючи все ще сліди по собі, тут і там, мов літо.
Стайня стояла пусткою.
Красні звірята, з великими лагідними очима і сильним теплим віддихом, лишили порожнечу, що боліла господарів безнастанно і не загибала. Все те, чого було треба й чого ще завсігди не було, зростало, кидалося в очі, збільшалося, байдуже й тривке, і заповідало якесь безконечне існування... Земля лежала сумна.
Щось сильне, здорове не могла вона сотворити без молодої сили. Мусила ждати.
І з самого початку, від першої хвилини його відходу,— все ждало...
* * *
Крізь понуру масу мряк, в яку уткалася гризуча туга, що укладалася щораз тяжче на все й ширилася тяжкими хвилями так далеко, як око сягало, спонукуючи, що всі барви блідли,— пробивався один голос. Незамічений, він співав водно: Світла! Світла!..
Чернівці, 4 квітня 1898
[3] — Трілери — трелі.
[4] — Бранка — призов.
[5] Пропінатор — корчмар.
[6] — Г в е р — рушниця, гвинтівка.