Сам собі винен - Франко Іван

Сонце горіло кроваво-золотим огнем над самим заходом. Кровавою пасмугою блищала Свіча серед темно-зеленої рівнини, звиваючись поміж лозами. Шуміла вода по камінню. Цвірінькали воробці в лозах, а в серці бідного Миколи клубилося горе.

IV

В тих днях, коли се діялось, у Людвіківці сталася новина. В одній коршмі коло Долини, що стояла відлюдно серед поля, вночі вирізано цілу арендарську родину. Один тільки хлопчина майже чудом переховався за комином і розповів потім про різню. Людей, які се зробили, він не знав і навіть не розумів їх бесіди. Впало підозріння на двох італіянів, що працювали в Людвіківці. Їх і арештовано.

Італіяни ті працювали "на спусті". Се була дуже небезпечна робота. Один лісистий верх не лежав над водою, так що не було куди спускати з нього зрубаного дерева, бо кругом були зовсім неприступні, величезним камінням завалені дебрі. А дерева на тім версі були якраз найкращі й найросліші. Директор тартака думав, яким би то способом дібратися до них, а вкінці придумав спосіб.

В піввисоти того верха випливало з-під скали невеличке джерело, що малим потічком спадало в долину і, клекочучи, губилося між скалами, щоб аж під горою вспокоїтися і впасти тихо до Свічі. Від того джерела директор казав вибудувати спуст (ризу) аж просто на фабричне подвір’я. Спуст той то був попросту невеличкий водопровід, зложений із грубих дерев’яних брусів в виді довжезного корита. Мов струна, простягнувся він від фабрики понад страшенну, камінням наїжену та декуди ожинами і дикою хоптою порослу пропасть аж ген до самого серця противної гори. З дна пропасті водопровід виглядав як груба линва, а кобильниці, на яких він опирався, виглядали, мов довгі жердки, що ось-ось захитаються і впадуть. Тим дерев’яним коритом текла вода з джерела, і при її помочі легше було спускати дерево з гори до тартака.

Тільки що вода сама не могла гнати тих величезних трамів, хоть для легшого ховзання їх обдирано з кори. Мусили, проте, два робітники раз у раз тягати ті ботюки долів спустом. Се діялося таким способом, що робітник, зарубавши міцно сокиру в один конець ботюка, причіпався до топорища обома руками і, ступаючи по краю бруса, цілим тілом звішений над страшенною пропастю, волік по ховзькім дні ботюк за собою. Не швидко се йшло, і робота була небезпечна, бо скоро б або сокира вихопилася з ботюка, або руки робітника сховзлися з топорища, то його ждала неохибна видима смерть на дні страшної пропасті.

Тому-то місцеві робітники ніяким світом не хотіли йти до сеї роботи, хоча директор давав за неї по два ринські денно. Тільки згадані два італіяни згодилися на те і, справді, вже отсе три місяці щасливо з тим справлялися. Інші робітники боялися навіть глянути на них, коли вони, вихилені задом над пропастю, волочили ботюки долів спустом. Правда, що попри головне корито покладені були на кобильницях дошки, щоб вигідніше було ходити, але в разі, якби вихиблася сокира з дерева, дошка не могла б була врятувати робітника.

Отож, коли Микола вернув назад на Людвіківку, місце двох арештованих італіянів було опорожнене.

— Пане директор, — сказав Микола, входячи до фабричної канцелярії, — ось я знов у вас і прошу роботи.

— Роботи? — проворкотів директор. — Еге, добре. Ось тут при спусті є робота, хочеш?

— При спусті? — проікав Микола.

— Я тобі добре заплачу, два ринські денно. Хочеш?

Микола задумався. Холодом повіяло на нього від тої думки, але виходу не було. Та й нарешті про що йому тепер дбати?..

— Добре, пане директор! — сказав він. — Піду на спуст, дійся воля божа!

— Що, підеш? — сказав директор і глянув на нього здивований. Він сам тепер немов налякався Миколової смілості.

— Так, піду! — сказав твердо Микола.

На другий день рано коло спусту згромадилася ціла купа робітників і надзирателів фабричних. Хотіли побачити, як справиться Микола зі своєю карколомною роботою. Микола був уже в лісі. Там чути було крики та гойкання робітників, цюкання топорів та хрускіт валених дерев. Ось уже ввалили величезний ботюк у корито. Біле, з кори обдерте, смолисте дерево блискотить до сонця. Ось і Микола. Він перехрестився, хопив у обі руки величезну сокиру з довгим міцним топорищем і, замахнувши нею понад головою, зарубав щосили в грубший конець ботюка.

— Ану, в ім’я боже! Далі!..

Микола хопив топорище, схилився, перевісився аж геть над пропасть і при помочі інших робітників трунув з місця.

— Поволі! Поволі! — кричали з долини.

Ботюк досить легко сунувся дном спусту. Микола йшов безпечно по дошці, крок за кроком. Уже виходив над найстрашнішу пропасть. Боязливіші відвертали очі, не можучи знести виду того чоловіка, що ступав, мов по нитці, між життям а смертю.

— Боже, ратуй його! — шептали робітники.

— Цікавий я, чи перейде? — шептав директор.

А Микола йшов. Він очима впився в ботюк і в блискучу сокиру, що немов великий зуб якогось лютого звіра впилася в біле, блискуче тіло ботюка. Поза сокирою і ботюком він не видів нічого, не чув нічого. Не чув і страху. Лише здавалося йому, що се він очима держиться ботюка, а відверни він на хвилину очі від нього, так тут йому й смерть.

Але що се?.. Чи рука його дрижить? Чи сокира захоліталася в дереві? Миколу стисло щось за серце. Він чув, що сокира заслабо вбита і ось-ось вихопиться. Він хотів зупинитися і поправити її, але щось немов перло його далі. Він глянув униз, у пропасть, і в тій хвилі в голові йому закрутилося, в очах почорніло і одно-однісіньке слово вирвалося з його уст:

— Боже!

Один-однісінький крик тривоги вирвався в тій самій хвилі з грудей усіх тих, що гляділи на другім боці. Микола тільки блиснув і коміть головою повалився в пропасть. Зараз на першім острім обриві голова його розпирслася на кусні, мов розбитий гарбуз.

— Боже! — зойкнули робітники на той вид і побігли в долину, хоть знали, що для бідного Миколи нема вже рятунку.

Його поховали за Свічею у стіп високої гори. Зелена, мохом і польовими квітами поросла поляна, з двох боків окружена рікою, вистирчає над нею так високо, що вода ніколи не заливає її; вона містить у собі його тіло. Свіча прискає і реве довкола, немов у безсильній злості за свою жертву. Зі всіх боків у задумі глядять високі гори на незначну зелену могилку по однім і на велику фабрику з червоним комином по другім боці. В ліщині кує зозуля, мовби питалася: "Хто тут? Хто тут?" А чижик у високім зіллі протяжно віддзвонює: "Нещасливий! Нещасливий!" Тільки сердита, писана сойка на самітній смереці дразнить: "Сам собі винен! Еге! еге!.."

Львів, 20 грудня 1880.

——————————————

* Хто дасть більше? (польськ.) — Ред.