Ювілей учителя - Слісаренко Олекса
Стомившись од промови, він сідає. Встають учні й підіймають келехи за здоров'я вчителя.
— Дорогий учителю,— каже актор, стоячи, коли всі сіли.— Багато років пропливло, несучи на своїх водах прозорі й каламутні хвилі, змінилися обставини й люди, тільки одно є незмінне — наша любов до вас, наша повага, що рік у рік стає глибша й міцніша...
Актор говорив довго й красиво, немов промовляючи монолога з чергової драми. Гості нетерпляче чекали на закінчення, і тільки старий, здається, не чув акторової промови і пильно вдивлявся в скромного гостя, що сидів край столу й дивився на промовця. На ньому був френч із тих знаменних френчів, що залишилися з часів інтервенцій, застебнутий до підборіддя, і він, цей френч, різко контрастував із добре випрасованими костюмами актора й письменника. І саме обличчя носило сліди чогось глибоко відмінного. Старий дивився на гостя і не міг визначити, що саме його притягає в цьому звичайному обличчі, яких тисячі...
За актором чергу промовляти мав письменник. Добираючи виразів зарані приготованих і намагаючись надати інтимності тону, він плів своє мереживо незначущих слів, пересипаючи промову чужоземними виразами, наслідуючи наївну моду на європейський блиск. Він говорив і про видатних, і про скромних робітників, що пройшли через руки вчителя і, коли говорив він слова про скромних, його погляд зустрічався з поглядом незнайомого гостя, і гість робив невиразний рух головою, з чого письменник виводив, що віН бере ті слова на свою адресу...
Нарешті черга говорити була за маляром, що ввесь час сидів і пив вино, наливаючи собі й іншим.
— Я орудую фарбами, а слова в мене безбарвні! Навіщо я буду долучати їх до попередніх?
Письменник весело всміхнувся черговому вибрикові Літ-
фінського, господар любовно подивився на нього, а актор сказав:
— Фразу Літвінського можна змінити, переставивши слова і фарби...
Дотеп у актора не вийшов, та на це ніхто не звернув уваги. Літвінський казав далі:
— Краще послухаємо, що скаже товариш, що я не знаю його ні на обличчя, ні на ім'я. За вами черга,— звернувся він до незнайомця.
Той зашарівся і ніяково підвівся, залишивши руку на ніжці келеха. Сірими очима він обвів присутніх, і ніякого чуття не можна було прочитати в тому погляді. Нарешті він зупинив погляд на вчителеві, що з цікавістю чекав на його слова.
— Учителю, я не знав, що ці славетні імена літератури, театру та малярства пройшли через ваші руки. Я вчився у вас значно раніше, і молодших товаришів, що отут вас вітали, я не знав у школі...
Учитель напружив пам'ять, намагаючись пригадати колишнього свого учня, але не пригадав ні обличчя, ні ім'я. Йому раптом здалося, що ця людина містифікує його, називаючись учнем, ніколи таким не бувши...
— Та й товариші мене не знали, хоч із делікатності вдавали, що впізнали мене... Вони не могли мене й знати, бо в цьому місті я вперше за останні двадцять років... Ці довгі роки багато забрали в мене, але багато й дали...
Як провінціальний доповідач, стояв незнайомець і розповідав про довгі роки висиджування в фортеці, а потім на засланні. Як. за ті роки підупало його здоров'я і як йому нарешті пощастило втекти за кордон.
— Найвищим мистецтвом я вважав перебудову людського суспільства, і тому мене не вабили ані театр, ані література, ані малярство, хоч і знався я на них непогано... Перебудову суспільства я вважав найвищим мистецтвом, бо вона вимагала і гостроти думки вченого, і фантазії поета, і сміливості військового командира... Та здоров'я моє було безнадійно погане. Я мусив погодитися на умовляння товаришів віддатися науці, що я в ній почав працювати, ще У фортеці сидячи...
Повідав далі незнайомець, як запал політичного бійця, Ьіиця-революціонера замінив запал наукового робітника, Ученого-дослідника... Довгі роки праці по європейських Університетах і, нарешті, довгождана революція... Він пра-Ц*°є вже в Ленінграді... На Україну потрапив він випадково, посланий урядом та академією для експертизи в частині важкої індустрії, бо він металург, і саме в цій галузі він і працював увесь час...
Гість скромно оповідає про свою професію, немов соромлячися її. І далі каже про свою участь у соціалістичному будівництві, і очі загоряються йому блиском захвату, а вільна рука стискається в кулак...
— Колись, за юнацтва, я мріяв стати поетом, мене захоплював і театр, не чужий я був і малярству, але благословляю долю, що дала мені змогу стати так близько до най-колосальнішого в історії будівництва, так близько, як не може стояти до нього жоден поет!
Він проголосив тоста на честь учителя і сів на своє місце.
І актор, і письменник, і маляр допитливо дивилися на незнайомця, що, замість провінціального агронома чи дрібного службовця, був учений. Усі чекали, що старий спитає гостя, хто він, бо бачили, що старий напружує пам'ять і не може пригадати.
— Я не пам'ятаю вашого прізвища,—соромлячись, каже вчитель.
О, хіба ж в учителя мало було учнів, що він може пам'ятати їхні імена? Це цілком природно, тим більше що його прізвища ніхто йому не нагадував так багато років...— Незнайомець каже своє ім'я.
Учитель підводиться й простягає тремтячі руки до незнайомця.
— Академік? _
Так, він справді той академік, про якого вони, певно, чули...
— Але я ніколи не думав, що ви колись у мене вчилися? Я... я не пам'ятаю такого прізвища між своїми учнями...
— Ви й не можете його пам'ятати... Це прізвище, що я його прийняв, утікши з каторги за кордон... Моє ім'я в школі... Петренко...
Учитель пильно дивиться на учня. Він підходить до нього і тремтливими руками обіймає його. Сльози котяться по його сивій бороді, коли він, за плечі одсунувши од себе учня, щоб старечо-далекозорі очі краще могли розглядати обличчя, вдивляється в риси лиця... Як змінилися вони з того пам'ятного літнього дня, коли юнаком ця людина йшла в оточенні жандарів!
Актор ніяково мнеться, письменник цікаво розглядає славетного вченого комуніста, а маляр бистрою рукою накреслює його обличчя на шматку паперу. Актор відчуває себе нікчемою, письменникові соромно за свої слова, а маляреві весело — він глузливо поглядає і на письменника, і на актора.
— Адже ж ви сьогодні в мене залишитесь ночувати? — питає вчитель.— Я-бо так намагався сьогодні вранці пригадати ваше прізвище...
