Буряк - Дніпрова Чайка

– Кажіть-бо мерщій, яка вона?

– Солодка, кажу-бо вам, солодка!

– Тільки не вам, бурякам, солодко од тої солодкої смерті, – в’їдливо прошепотіла солома.

– Бачив я, як мій нарід водили купатись! Зроблені такі великі жолоби, по них вода біжить, туди спускають нашого брата, а вода несе по жолобах, змиває всяку нечисть, а врешті сама виливається, остаються тільки гарні білі бурячки. Далі машина тягне їх угору, на другий поверх, колесом, а на тому великому колесі накручений безконечний ланцюг з маленькими торбочками; у ті торбочки набирається буряків, а колесо крутиться, тягне ланцюг, і торбочки з буряками мечуть угору.

Там сидить хлопчик, і тільки що крізь дірку вирне торба з буряками, він зараз огляне, обсмикне, де пристала яка нечисть, солома тощо. А ланцюг по колесу, піднявшись високо, перехиляється на другий бік, спускається, торбочки викидають з себе буряки, і вони – боже! – попадають на першу свою муку. Єсть така велика кругла діра, у тій дірі ходить колесо, у колесі 12 вікон, у кожному вікні сидить пара ножів та не простих, а якісь гранчасті, жолобкуваті. От як попаде наш брат під них, то вже вийде звідти такий, як локшина, а колесо не стоїть, усе кришить нові, локшини бурякової набирається більше, і вона сунеться по жолобах у такі великі чавуни, щільно закриті, ще й позагвинчувані, щоб і пара не виходила.

Тоді, як загвинтять усі чавуни, пускають у них окріп крізь ринви, що проведені од одного до другого. Парились мої бідні буряки, парились доти, аж поки з них уся душа вирвалась, тоді її через ринви злили у друге місце, а бідне тіло по жолобах випустили аж надвір, розкидали по землі, а там уже мужики стоять та підбирають і звуть "жом" і годують ним худобу (от коли нам зневага: неначе солому якусь, неначе прості буряки, дають наше тіло на поталу худобі!).

Взяли потім, перечистили бурякову душу, приливши до неї вапняного молока, потім ще раз переполоскали, перевели крізь ринви у великі бочки та й почали кип’ятити. Та й клекотіла ж бідна бурякова душа в тих бочках, аж пожовкла. У днищах бочок зроблені маленькі скляні віконця, і туди все поглядає чоловік, чи не пора переливати.

Тоді знов іде бурякова душа на нове митарство: в одній хаті понаставлені цілі рядки таких рямців, а на таких рямцях потягнена біла байка, і ось крізь цю байку на рямцях проціджується буряковий сік, бурякова душа. Коли сік пройде усі ряди, біла байка аж почорніє, такого на ній багато останеться грязі, та й грязюка з нашого брата непогана: люди великі гроші платять за ту грязюку, бо вони нею підгноюють поле, й на йому тоді усе добре росте.

Проціджений сік знов кип’ятять, знов цідять, знов кип’ятять, а чоловік уже стоїть та куштує, чи уварився: одверне чопа, накапає в маленьку скляну чарочку, покуштує язиком, чи солодкий, і пальцем, чи густий, зміряє показником. Тоді вже густий, солодкий, як мед, сік переливають по ринвах у залізні діжки, гарячі, а вони крутяться на одному, мов несамовиті, а нашому братові, неначе на сміх, перед смертю доводиться затанцювати дрібушечки. Ну ось тут одділиться грішне од праведного: що путяще, пристане до стінок бочки, а що так собі, легкодухе, од однієї стіни одстало, до другої не пристало, те од великої муки аж почорніє, аж присмагне, а сахару вже ніколи не буде з його, то вже звуть мелясом і його зціджують та беруть або пашу худобі змочити, або з його гонять горілку.

Зате як спинять оті кручені полубочки, та на їх стінках так і заблищить білий, чистий, як сніг, та солодкий сахар, або цукор. Отоді його обережно виймають, несуть у сушильню, розстелюють на чистих ряднах, довго перевертають, пересипають лопатами, а як зовсім висхне, насипають у мішки, розвозять по городах, селах, ярмарках, крамницях, а люди купують та хвалять нашу бурякову смерть.

– А як то? Де ж смерть тая? – спитали бурячки.

– Ото дурні! Бо як сахар укинуть у воду, то він розстане, згине, а зате вода стане солодка. Так ось через що, кажу, що наша смерть солодка.

А скільки народу працює коло нас, боже, скільки-народу гірко робить, щоб добути солодкого сахару! Не в одному місці бачив я півголих або і зовсім голих людей, та й ті часом умлівають, та їх швидше несуть до купелю, обмивають, напувають водою, щоб дійшли до пам’яті. А як страшно в тій хаті, де самі машини: колеса усякі, великі й маленькі, крутяться, гарчать, гудуть, паси ляпають, шестірні сичать, щось стукає, охає, віє вітром; оступишся як-небудь – і не то що од буряка, а й од чоловіка останеться самий тільки жом.

А в здорових печах та в паровику хіба не сидить страшна огненна смерть не тільки для буряків, а й для людей, для всеї сахарні, бо як не доглянеш, пара розірве паровик, поб’є людей, поламає всю будівлю, а там, гляди, ще й пожежа схопиться – даються тоді солодкі буряки людям у знаки!

Усе оце я бачив, як носив мене пан директор, а далі він оддав мене другому чоловікові й сказав: "На, збережи: це буде добрий насінник!" Тут він мені нарік таке премудре ім’я, що я його ніяк і не згадаю, бо то було по-латинському.

Отоді нас, насінників, поскладали рядками у велику і довгу купу, прикрили соломою й землею, і ми так зимувалися. А як стало сонечко весняне вигрівати, тут уже й душно й ніяково мені, цареві, здалося сидіти під землею, почав я всіма своїми очками виглядати, чи не побачу де хоть маленьку дірочку, щоб глянути на сонце. Ну, люди, спасибі, догадалися, розкрили й ось посадили мене і моїх товаришів на оцій довгій грядці, щоб я вас доглядав та навчав, нерозумних, а як і ви згинете, щоб передав унукам і правнукам, як то треба доброму бурякові у світі жити і що то єсть на світі сахарний буряк!

Не знаю, чи послухаєте ви мене, чи вийде з вас хоч путящий сахарний буряк, а що добрий насінник, то вже навряд! А от за своїх діток я певен, що гарні будуть, бо звісно, розумного батька розумні діти.

– Ши-ши-ши! – засміялася стара солома. – Ото наговорив старий бурячище три мішки гречаної вовни! Що з того, що тебе мордуватимуть і коло тебе мучитимуться люди? Виварять з тебе сахар, якийсь ласун тебе з’їсть або вип’є – ну та й що? А погодуй того ласуна самим сахаром, то він тобі й з голоду вмре, а зате коло мого зерна хоч менше праці і не строють нам пишної сахарні, зате з його споконвіку люди хліб роблять і ним живуть, жили та й житимуть, аж поки зовсім не переведуться на світі.

Але старий буряк не схотів і слухати "мізерного житяного трупа", як він звав содому, гордовито задрав голову й ворушив довгими гілочками, що були, як намистом, осаджені дрібним цвітом. Почула бджілка важкий солодкий його дух, прилетіла збирати мед.

– А бач, соломо: бджілка найрозумніша тварюка, нехай вона скаже, хто з нас кращий – я чи ти, нікчемна солома мізерного жита? Пхе, дивуюся я, нащо це наш хазяїн стільки поля нівечить отим житом, просом, пшеницею та ще яким дідьком. Адже засіяв би усе нами, буряками, скільки того сахару б мав!

– Та, диво! – з гірким осміхом озвалася солома…

Примітки

Вперше надруковано в журналі "Дзвінок", Львів, 1893, №№ 1, 2 Рукопис зберігається в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, шифр 76119. Подається за рукописом.